Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 96)

Першими були хмари. Неймовірні, пухкі, повільні на кобальтовому небі, підфарбовані рожевими досвітніми променями, підсвічені золотом сонця. Повітря просякло туманною вранішньою свіжістю і ароматами, а над нами просто в небо спіраллю здіймалася гора-палац.

У Дворі Жахіть палац було побудовано з місячного каменю, цей же можна було назвати… сонячним. У мене не було іншого слова для майже напівпрозорого золотого каменю, який мінився тисячами бачених світанків.

Сходи, балкони, арки, веранди та мости мереживом сплітали високі башти із золотими куполами, гірлянди іпомеї оповивали колони й чіплялися за майже непомітні шви між кам’яними блоками, пили вологу із золоченого вранішнього туману.

Туману, бо гора, на якій стояв палац…

Я не просто так першими помітила хмари. Веранда, на якій ми з’явилися, була порожня, тільки Азріель чекав на нас у компанії слуги в рубіновій із золотом лівреї Двору Світанку. Легкий багатошаровий одяг обтискав струнку фігуру. Слуга вклонився — брунатна шкіра гарного обличчя була гладенька, юна.

— Сюди, Вищий Лорде.

Навіть голос у нього був дзвінкий і свіжий, як перший проблиск золота на небокраї.

Різ відповів на поклон кивком і подав мені руку.

Мор за нашими спинами, крокуючи поруч із Нестою, тихенько сказала:

— Якщо колись вирішиш збудувати новий дім, Різе, надихаймося ось цим.

Різ здивовано озирнувся на неї через плече. Кассіан і Азріель затамували сміх. Я озирнулася на Несту, коли слуга повів нас не до арки за верандою, а до спіральних сходів, що тікали вгору — вздовж глухої стіни башти.

У цьому місті Неста здавалася так само недоречною, як і всі ми, за винятком Мор, але… Я бачила на обличчі сестри щирий захват. Вона з благоговінням роздивлялась замок у небесах, зелені землі далеко під ним, з латочками червоних дахів невеликих поселень і широкими стрічками річок. Багата, вічно родюча земля вічного літа.

Можливо, і моє обличчя було таке саме, коли я вперше побачила Веларіс, — суміш захвату й гніву, розуміння того, що світ великий, прекрасний, а чудес у ньому стільки, що їх просто неможливо усвідомити одразу.

На території Двору Світанку були й інші палаци — у менших містах, де майстри працювали з тонкими механізмами, годинниками і винаходами.

А тут… За цими маленькими селищами, що притулилися до зелених пагорбів, виробництва вже не було. Був лише палац у небі і хмари.

Ми піднімалися спіральними сходами, дуже близько до провалля, на дні якого теплий золотий камінь був помережаний клумбами білих троянд і махрових пурпурових півоній. Прекрасна, барвиста смерть.

З кожним кроком, що наближав нас до башти, я внутрішньо збиралася на силі. Рука Різа спокійно стискала мою руку.

Крил він не ховав. І не збивався з кроку.

Він упіймав мій погляд. Весело, із запитанням в очах: «Ти теж вважаєш, що мені треба змінити обстановку у нас удома?»

Ми проходили повз відчинені покої з шовковими подушками і пухнастими килимами, повз різнобарвні вітражі, вази і клумби з лавандою, фонтани з кришталево чистою водою, на якій грало вранішнє сонце.

«Це ж не змагання», — під’юдила його я.

Він потис мої пальці. «Що ж, хай у Тезана і красивіший палац, але в мене найчарівніша Вища Леді».

У мене мимохіть запалали щоки. Особливо коли Різ додав: «Я хочу, щоб сьогодні ти наділа цю корону у ліжко. Саму корону й більш нічого».

Негідник. Як завжди.

Я усміхнулась, і Різ повільно поцілував мене в щоку, а Мор позаду нас попросила Матір вберегти її від суджених.

З відчиненої кімнати на верхівці цієї башти із сонячного каменю до нас долинули приглушені голоси — глибокі, різкі, співочі — і зрештою останнє півколо вивело нас до склепінчастих прозорих вікон, які зовсім не приховували розмов усередині.

«Троє вже тут», — попередив мене Різ, і я підозрювала, що саме це Азріель прошепотів тепер Мор і Кассіану: «Геліон, Калліас, Тезан».

Вищі Лорди Дворів Дня, Зими та Світанку, володаря цього місця.

А отже, Двір Осені і Двір Літа — Берон і Тарквен — ще не прибули. Як і Двір Весни.

Я досі сумнівалася, що Темлін приїде, але Берон і Тарквен… Можливо, битва змусила останнього передумати. А Берон такий мерзенний, що міг уже долучитися до Гайберну попри всі Ерісові маніпуляції.

Краєм ока я спіймала, як у Різа здригнувся кадик, коли він тупав на останній щабель перед відчиненими дверима. Довгий міст приєднував протилежний кінець башти до внутрішнього палацу, тонке поруччя обплітала блідо-рожева вістерія. Цікаво, чи інші гості теж піднімалися цими довгими і зовсім не безпечними сходами? Якщо ні, то чи не піддали нас образі з найперших хвилин перебування у володіннях Двору Світанку?

«Піднімаємо щити?» — спитав Різ, знаючи, що мої не опускалися від самого Веларіса. І я була певна, що він оточує всіх нас щитом, ментальним і фізичним, попри умови перемир’я. Його обличчя було спокійне, плечі розгорнуті, але я подивилася на нього і сказала подумки: «Різе, я бачу тебе таким, який ти є. І в тобі немає жодної частинки, яку я б не кохала всією душею».

Він потиснув мої пальці і підвів наші руки так, щоб до кімнати зборів ми увійшли втіленням королівської пари.

«Ні перед ким не вклоняйся», — тільки й сказав він.

Розділ 43

Кімната була така й водночас геть не така, як я очікувала. М’які дубові крісла стояли великим колом у центрі зали, і їх було достатньо, щоб розмістити всіх Вищих Лордів та їх делегатів. Деякі крісла були зроблені так, щоб було зручно сидіти з крилами.

І, як мені здалося, це не було дивиною. Бо навколо прекрасного граційного чоловіка, якого я миттю пригадала з Підгір’я, зібралися крилаті фейрі. І, на відміну від іллірійських крил, схожих на крила кажанів, ці були… пташині.

«Перегріни, далекі родичі Дрейконових Серафимів. Вони надають Тезану невеликий повітряний легіон», — пояснив мені Різ, коли я почала роздивлятися крилатих чоловіків та жінок у золотих обладунках.

«Зліва від Тезана стоїть його капітан і коханець», — додав він.

І справді, гарний чоловік тримався ближче за інших до Вищого Лорда, одна його рука лежала на руків’ї тонкого меча.

«Зв’язку суджених ще немає, — вів далі Різ, — але, гадаю, Тезан просто не насмілився б зізнатися про це за часів правління Амаранти. Вона полюбляла виривати в них пір’я, по одному за раз. І колись зробила собі з них сукню».

Я внутрішньо здригнулася.

Ми ступили на відполірований мармур підлоги, зігрітої сонцем, яке лилося у просторі відкриті арки. Усі подивилися на нас, і хтось щось пробурмотів, побачивши крила Різа, але всю мою увагу поглинула справжня перлина цієї зали: дзеркальний став.

Замість столу, що міг би стояти в центрі посеред крісел, у мармур підлоги був урізаний неглибокий круглий став. На темній воді лежали рожеві й золоті водяні лілії в мереживі широкого, з чоловічу долоню, круглого листя. А під ними ліниво кружляли риби, білі, вкриті гарбузового кольору плямами.

«А ось такого, — зізналася я Різу, — мені може захотітися».

Зв’язок запульсував сміхом. «Знатиму, що дарувати тобі на день народження».

Вістерія і тут обплітала колони, а над столами, що стояли проти небагатьох стін, розкривали свої шовкові голівки півонії кольору темного вина. Між вазами, тарілками, кошиками з їжею — перепічками, солониною, гронами фруктів — стояли запітнілі карафи з освіжувальними напоями.

У залі були присутні троє Вищих Лордів.

І не лише ми розкішно вбралися для зустрічі.

Ми з Різом зупинилися на половині шляху.

Я знала їх усіх — пам’ятала з проведених у Підгір’ї місяців. Різ під час тренувань розповів мені про їхнє минуле. Тепер же мені було цікаво, чи відчують вони часточки своїх сил, коли дуже пильно вивчатимуть мене.

Тезан вийшов уперед. Вишиті розкішні чоботи нечутно ступали мармуром. Туніка щільно облягала його груди, а ось штани були вільні, схожі на ті, що полюбляла носити Амрен, — і тканина шелестіла від кроків. Брунатна шкіра й волосся мінилися золотом, ніби їх підсвічував вічний світанок, а широкі очі кольору свіжозораного поля були найпривабливішою його рисою. Тезан зупинився за кілька кроків, пильно вивчаючи Різа, мене, наших супутників. А також крила, які Різ міцно згорнув за спиною.

— Вітаю, — сказав Тезан голосом глибоким і насиченим, як і його очі. Його коханий, стоячи за кілька кроків за спиною, уважно стежив за кожним нашим подихом, чудово розуміючи, що й наші супутники вивчають обстановку.

— А може, Різенде, — протяжно почав Тезан, — вітати учасників належить тобі, адже ти організатор цієї зустрічі?

На устах Різа заграла ледь помітна усмішка. У волоссі з’явилися пасма пітьми. Він зняв серпанок, що притлумлював його силу, відкрив її… Ледь-ледь. Як і всі інші.

— Я скликав цю зустріч, Тезане, але це ти надав нам щедру послугу, запропонувавши свою чудову резиденцію для її проведення.

Тезан вдячно кивнув, найімовірніше, вирішивши, що запитання про крила будуть не надто ввічливими, і розвернувся до мене.

Ми дивились одне одному в очі, а наші супутники вклонилися за моєю спиною. Мені, як просто дружині Вищого Лорда, личило б зробити те саме. Але я просто стояла. І дивилася.

Різ не втручався — це було моє перше випробування.

Двір Світанку, дар зцілення. Це його дар дав мені силу врятувати життя Різенда. Це він послав мене до суріеля того дня, коли я дізналася правду, яка змінила мою вічність.