Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 94)

Спостерігаючи непростий характер Книги Дихання, я не знала, чи й справді це був жарт. Решта, по-моєму, також засумнівалася.

До вечері я майже не доторкнулася. І довго не могла заснути, борсаючись під простирадлами, поки не прокинувся Різ. Він терпляче вислуховував мої страхи — вони розповзлися по кутках і стали схожі на звичайні нічні тіні.

Настав світанок, і, поки я вдягалася, готуючись до зустрічі, зійшло сонце. День, схоже на те, мав бути безхмарним, спекотним.

Різ одягнувся у свій улюблений чорний камзол і штани, Азріель і Кассіан, як завжди, були у своїх іллірійських обладунках з усіма сімома Сифонами, так відполірованими, що аж сяяли. Мор змінила червону сукню на темно-синю, смугасту, майже того самого крою, доволі відкриту, з летючими газовими спідницями, але було в цій сукні дещо… більш стримане. Величне. Мор мала вигляд справжньої принцеси.

Усі обрали звичне для них вбрання — крім мене.

Я не знайшла нової сукні. Бо жодна не змогла б затьмарити ту, у яку я вбралася. Коли стрілки годинника на каміні у вітальні добігали до одинадцятої, я вже стояла в ній там.

Різ досі не спустився, Амрен і Неста не вийшли нас провести. Ми збиралися на кілька хвилин раніше, але… Я оглянула себе з ніг до голови в люстрі. Навіть у теплому начарованому світлі вітальні сукня мерехтіла й сяяла ограненим коштовним камінням. Я вдягала цю сукню на Зорепад, а зараз її трошки освіжили, додали до неї тонкого шовку, який від плечей спадав по спині долі й неначе плив за мною, як мантія. Якщо Різенд був Тріумфом Ночі, то я — зіркою, яка сяяла лише завдяки його пітьмі, світлом, яке лише він робив видимим для інших.

Я похмуро глянула на сходи. Зрозуміла, що він завдасть собі клопоту з’явитися раніше.

Моє волосся Нуала зачесала у складну елегантну арку над чолом, а попереду мала…

Кассіан втретє, менше ніж за хвилину, втупився у мене, і я не витримала:

— Що?

Кутики його губ сіпнулися вгору.

— Просто в тебе вигляд…

— Ну, почалося, — пробурмотіла Мор, яка, притулившись до поруччя, вивчала свої пофарбовані червоним нігті.

Кожний її палець, навіть на суглобах, прикрашали персні, на зап’ястках подзенькували численні браслети.

— Дивовижний, — закінчив Кассіан, здивовано скосивши на неї очі. І махнув рукою, окреслюючи мій силует. — Вишуканий.

— Уже понад п’ятсот років хлопчику, — сумно похитала головою Мор. — Вправний воїн, генерал, який зажив усесвітньої слави, а науку говорити леді компліменти так і не подужав. Нагадай мені, нащо ми беремо тебе на дипломатичні наради?

Азріель, прихований тінями біля вхідних дверей, тихо засміявся.

Кассіан прошив його поглядом:

— Від тебе, брате, я також не чув поетичних промов.

Азріель схрестив руки, усміхаючись.

— Мені це й не потрібно.

Мор зареготала, я пирснула сміхом, за що Кассіан ткнув мене ліктем під ребра. Я відбила його руку і хотіла штовхнути у відповідь, але стрималася, згадавши, через що він пройшов у Адріаті. Тіні досі тьмарили його очі. Була ще одна причина, що втримала мене. Її я дуже обережно носила на голові.

Корона.

Різ надівав мені корону щоразу, на кожну зустріч і вихід, ще задовго до того, як я стала його судженою і Вищою Леді. Навіть у Підгір’ї.

Я ніколи не запитувала його про діадеми і тіари, які Нуала й Керрідвен вплітали мені у волосся. Ніколи не заперечувала — навіть тоді, коли все між нами іще не сталося. Але ця…

Я подивилась угору, почувши спокійні, неквапливі кроки Різа, притлумлені килимом.

Ця корона була важча. Не неприємно, але відчутно… і дивно. І коли Різ з’явився на верхній сходинці, бездоганний у своєму чорному камзолі, з крилами, які тепер були на виду і блищали так, ніби він їх відполірував, я знову подумки опинилась у кімнаті, куди він провів мене вчора вночі, коли я розбудила його, борсаючись у ліжку.

Та кімната неначе вінчала бібліотеку Дому Вітру, і її захищала така кількість заклять, що Різові знадобилося кілька хвилин, щоб усі розчаклувати. Тільки він і я — і наш майбутній нащадок, додав Різ із м’якою усмішкою — могли увійти туди. І привести гостей.

Кімната була прохолодна і непроглядно темна — ми ніби увійшли у свідомість могутнього звіра, що спав. А всередині цієї круглої кімнати блищали та іскрились острівки світла. Коштовностей.

Скарбниця, якій було вже десять тисяч років.

Вона була ідеально впорядкована, з підставками, відкритими вітринами, бюстами, вішалками.

— Сімейні коштовності, — сказав Різ з лукавою усмішкою. — Те, що нам не дуже до вподоби, зберігається у Дворі Жахіть, щось позичаємо рідні Мор, щоб не казились, але ці… для родини.

Він провів мене повз вітрини, які сяяли маленькими сузір’ями і вартували стільки… Навіть я, донька купця, не могла уявити вартість цих прикрас. Ми йшли до дальньої частини кімнати, оповитої найглибшою темрявою…

Я чула про катакомби на континенті, де в маленьких альковах зберігалися черепи дорогих людей або великих ворогів… Десятки, сотні черепів на стіні.

Приблизно така картина була і тут: всю стіну прорізали маленькі ніші, у кожній з яких була корона. У кожної був власний постамент із чорного оксамиту, і кожну висвітлювали в пітьмі…

— Личинки світляків, — сказав мені Різ, коли малесенькі блакитні кульки, що вкривали кожну нішу, заблищали, ніби зорі в нічному небі. Та й те, що я спочатку сприйняла як начаровані вогні під стелею… Це теж були світляки. Блідо-блакитні та бірюзові, вони сяяли шовковим місячним світлом, підсвічуючи коштовності прадавнім безшумним вогнем.

— Вибирай, — прошепотів Різ.

— Світляка?

— Розумнице. — Він прикусив мене за мочку вуха й розвернув до стіни корон, кожна з яких відрізнялася від інших, мала власну зовнішність, як і їх колишні володарки. — Вибирай, яка тобі до вподоби.

— Я не можу просто… взяти корону.

— Можеш і візьмеш. Вони належать тобі.

Я звела догори брови.

— Насправді ні…

— За нашими законами і традиціями все це належить тобі. Продавай, переплавляй, носи — роби з ними що заманеться.

— І тобі до цього байдуже? — Я обвела рукою багатства, яким могла б позаздрити більшість королівських скарбниць.

— О, у мене є улюблениці, їх я, може, і попрохаю тебе пощадити, але… Усе це твоє. Усе, що ти бачиш.

Наші очі зустрілись, і я зрозуміла, що Різ також згадує слова, які я шепотіла йому кілька місяців тому. Про те, що все моє, досі не загоєне, серце належить йому цілковито і повністю. Я усміхнулась і погладила його по руці, перш ніж підступити до стіни корон.

Колись давно, у Дворі Темліна, я жахалася корони. Боялася, що на мене її надінуть. І… чомусь я пригадала, що жодного разу не протестувала проти корон, на яких наполягав Різ. Так, ніби невеличка частинка мене завжди знала, що насправді моє місце з ним. Поруч. Рівною йому. Його королевою.

Різ схилив голову, ніби сказав — так, він бачив, розумів і завжди це знав.

Тепер, крокуючи вниз сходами нашого міського будинку, Різ не зводив очей з моєї корони. І емоцій на його обличчі було стільки, що навіть Мор і Кассіан відвели погляд.

Я дозволила короні самій озватися до мене. Не вибирала її за образом чи з погляду зручності, а шукала те відчуття, яке колись привело мене до кільця у хатинці Ткалі.

Моя корона була зі срібла та діамантів, які спліталися у завитки зірок та різних фаз Місяця. На головному зубці гордовито здіймався півмісяць із суцільного діаманту, від якого врізнобіч розліталися метеори.

Підкреслена сяйливою сукнею для Зорепаду, вона…

Різ зійшов зі сходів і взяв мене за руку.

Тріумф Ночі і Правічні Зорі. Темрява, солодка й водночас лячна. І світло, яке можна побачити лише завдяки його тіням.

— Гадаю, я не спізнилася, — почули ми голос Нести з другого поверху.

Опанувавши себе, я відсунула вбік думки про Різа.

Неста вдягнулася в темно-синю, майже чорну сукню. Прикрас не було ані на ній, ані у її високій зачісці. Гадаю, її довершена врода не потребувала, щоб її чимось підкреслювали. Прикраси на ній були б… як сережки на левиці. Але, судячи з того, як вона вбралася…

Неста почала спускатися, і коли всі раптом замовкли, я зрозуміла чому… А також спробувала не дуже відверто поглядати на Кассіана. Вони з Нестою не бачилися від того ранку, як ми відбули в Адріату. Але воїн лише мимохідь оглянув її з голови до ніг і розвернувся щось сказати Азріелю. Мор уважно спостерігала за обома — і застереження, яке вона озвучила сестрі, тепер нечутно задзвеніло між ними. І Неста, Матір усе прокляни, теж цього не забула. Тому що стримала ті слова, якими ладна вже була вжалити, і просто підійшла до мене.

У мене ледь серце не зупинилося від шоку, коли я почула від Нести:

— Яка ти сьогодні гарна!

Я з несподіванки закліпала.

— Ось, Кассіане, — сказала Мор, — слова, які ти намагався із себе вичавити.

Він пробурмотів щось таке, що ми вирішили не почути.