Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 91)
— Гадаю, у розкритті нашого світлого боку вони побачать спробу маніпуляції, особливо якщо першою про добро заговорить твоя суджена, яка вкрала дещицю сил у кожного з них. Якщо король матиме намір скористатися цією інформацією проти нас, то щось вигадаємо пізніше.
— Відверто кажучи, силу тобі вони
Темрява проковтнула всі зірки в його очах. Пітьма, що ховала злодіїв і вбивць, пітьма, що обіцяла неминучу смерть…
— Найгірше, коли хтось із них надасть перевагу альянсу з Гайберном, — провадив Різ. — І найпершим з них може бути Берон. З війною чи без неї він не полишить спроби вбити тебе. І навряд чи Еріс зможе його стримати.
Я ладна була заприсягтися, що весь табір здригнувся від гуркоту тієї хвилі люті, що прокинулася в ньому. Голоси за стінками нашого намету впали до шепоту. А потім і геть затихли. Але я подалася вперед і легенько поцілувала його в губи.
— Ми впораємося, — сказала я йому.
Різ залишався похмурим.
— Усі твої сили, крім тих, які подарував тобі я, потрібно буде приховати. Мої в тобі легко пояснити, бо ти моя Вища Леді.
Я проковтнула клубок, що став у горлі, кивнула й відпила води з його келиха. Досить брехні, досить омани — в усьому, крім моєї магії. Нехай Тарквен буде першою й останньою жертвою нашого обману.
Я прикусила губу. Що тут іще скажеш?
— А що з Міріам і Дрейконом? — спитала я. — Ти дізнався, куди вони могли подітися?
«Разом зі своїм крилатим легіоном», — уже подумки додала я.
Це запитання, схоже, вивело його з глибоких роздумів про те, що на нас чекає.
Я зітхнула, скосивши очі на список загиблих. Чорне чорнило ніби вбирало світло чарівного вогника.
— Ні. Азріелеві шпигуни не знайшли слідів на жодній з прилеглих територій. — Він потер скроню. — Як можна зникнути разом із цілим народом?
Я зсунула брови.
— Гадаю, тактика, за допомогою якої Джуріан збирався виманити їх, спрацювала проти нього ж.
Джуріан. Сьогодні про нього не було навіть згадки.
— Схоже на те. — Різ похитав головою, світло затанцювало на його чорному волоссі. — Треба було давно, ще століття тому, встановити з ними певні протоколи. Визначити, як ми можемо зв’язатися з ними, а вони — з нами, якщо комусь колись знадобиться допомога.
— А чому ти цього не зробив?
— Вони хотіли, щоб світ про них забув. А коли я побачив, якою мирною стала Крітея… мені теж не хотілося, щоб зовнішній світ їм у чомусь заважав.
Різ зціпив зуби і витиснув із себе:
— Якщо ми якось знайдемо їх… чи цього вистачить? Якщо ми не дамо зруйнувати Стіну. Чи вистачить наших сил, армій Дрейкона і королеви Васси, якщо Люсьєн її знайде, виступити проти всього Гайберну?
Проти всіх підлих ходів і заклять, які король мав намір використати, ідучи війною на нас.
Різ хвильку помовчав, а потім роздумливо мовив:
— Може, і вистачить.
Його голос захрипнув, погляд став порожнім. Це змусило мене міцно поцілувати його в губи, доторкнулася до грудей і перекинути на підстилку. Він здивовано звів брови, уста розтягнулися в усмішці, а очі ожили.
— У військовому таборі важко усамітнитися, — попередив він.
Я осідлала його, розстібнула один ґудзик його камзолу, потім другий.
— Що ж, доведеться тобі поводитися дуже тихо, — відповіла я, продовжуючи свою справу, добираючись до сорочки. Провела пальцем по татуюванню, що відкрилося біля шиї. — Коли я сьогодні побачила тебе навпроти короля…
Він погладив пальцями мої стегна.
— Знаю. Я відчував тебе.
Я потягнула його за сорочку, і Різ піднявся на лікті, допомагаючи мені зняти зайвий одяг. А мій погляд упав на величезний багряний синець у нього на ребрах…
Різ випередив моє запитання:
— Усе гаразд. Просто вдало поцілили.
—
Він знов усміхнувся.
— Списом подряпало.
У мене увірвалося серце.
— Списом…
Я ніжно торкнулася синця.
— Обробленим отрутою. Більшість блокували мої щити, але самого удару я уникнути не встиг.
У мене всередині все похололо від жаху. Я нахилилась і обережно поцілувала синець.
Різ довго видихнув, і його тіло нарешті почало розслаблятися. Заспокоюватись.
Я знову поцілувала синець. І рушила нижче. Різ малював ліниві кола у мене на плечі, на спині.
Розстібаючи його штани, я відчула, як Різ закриває наш намет щитами. Надійно, доки я виціловувала собі шлях над пласкими м’язами його живота. Спускаючись дедалі нижче.
Різ запустив пальці в моє волосся, коли решта його одягу зникла.
Я погладила його рукою раз, удруге, — насолоджуючись відчуттям того, що він тут, ми
А потім повторила рухи своїми губами.
Різ загарчав від задоволення, і цей звук забринів у наметі, заглушаючи далекі крики поранених і тих, хто помирав. Життя і смерть сплелися дуже близько, і те, і те шепотіли нам щось своє на вуха.
Але я пробувала Різа на смак, кохала його руками, губами, тілом, — і сподівалася, що цей наш спалах життя, це неослабне світло між нами зуміє відігнати смерть. Принаймні бодай на день.
Лише кілька іллірійців не пережили ночі. Але навіть високо в горах ми чули крики і плач людей Тарквена, бачили клуби диму від погребальних вогнищ, які полишив їм Гайберн. Вогнища досі палали, коли ми на світанку розсіялися назад у Веларіс.
Кассіан і Азріель лишилися вести іллірійські легіони до нового табору на нашому південному кордоні, а потім Кассіан мав полетіти у Степи сповістити сім’ї загиблих і висловити їм співчуття.
Неста чекала на нас у фоє міського будинку. Амрен влаштувалася в кріслі перед темним каміном у вітальні.
Елейн я не побачила, але не встигла запитати про неї, як Неста промовила з тривогою:
— Що сталося?
Різ подивився на мене, потім на Амрен, яка нарешті підвелася і тепер дивилася на нас із тим самим виразом обличчя, що й Неста.
— Була битва, — відповів моїй сестрі Різ. — Ми перемогли.
— Це ми знаємо. — Амрен нечутно крокувала до нас. — Що сталося з Тарквеном?
Мор розтулила рота, вже намірившись бовкнути щось про Варіана, і це напевне погано б для нас закінчилося. Я поквапилася відповісти:
— Він не намагався знищити нас, коли побачив, тому, гадаю, все минуло більш-менш…
Різ весело поглянув на мене.
— Королівська родина вціліла і не постраждала. Армада Тарквена зазнала серйозних втрат, але Крессида і Варіан неушкоджені.
Щось дуже напружене в обличчі Амрен розслабилося від цих слів — обережних, дипломатичних.
Але Неста поперемінно дивилася на нас трьох, щільно стиснувши губи.