Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 90)

Він знизав плечима і відпив води з келиха, який стояв поряд із ним.

— Я не падаю долілиць просто у бруд. — Суха усмішка на його устах зблякла. — Як ти почуваєшся?

Я хотіла сказати: «Добре», — але натомість мовила:

— Досі намагаюся збагнути, що маю відчувати.

Він кивнув.

— Відкрита війна така… Потребує чимало часу на те, щоб дати лад своїм думкам. Зрозуміти, яка її ціна.

Я підвелася і сидячи стала роздивлятися розкладені папери. Звичайні листи. Але із сотнею чи близько того імен у кожному.

— Ти знав їх? Тих, хто загинув?

Різ примружив очі й мовив:

— Небагатьох. Тарквен втратив більше людей, ніж ми.

— Хто сповістить їх родинам?

— Кассіан. Він розішле ці листи на світанку… Коли стане зрозуміло, хто пережив ніч. Він навідається до родин, якщо знав їх.

Я згадала розповідь Різа про те, як він із друзями переглядав списки загиблих під час Війни, і про жах, який вони відчували, очікуючи побачити там знайомі імена.

Стільки тіней вилося в його фіалкових очах. Я накрила долоню Різа своєю. Він опустив погляд на мої пальці, на бруд і кров під нігтями.

— Король з’явився сьогодні, — сказав він нарешті, — щоб подражнити мене. Напад на бібліотеку, ця битва… Усе це він робив, щоб погратися зі мною. З нами.

Я торкнулася його підборіддя. Холодного, дуже холодного попри спеку літньої ночі.

— Різенде, ти не загинеш у цій війні.

Він подивився мені в очі, і я взяла його обличчя в долоні.

— Не слухай його, хай би що він казав. Він знає…

— Він знає про нас. Знає наше минуле.

І це страшенно лякало Різа.

— Він знав про бібліотеку. Він обрав її, знаючи, що вона для мене означала, а не тільки через Несту.

— Тому ми дізнаємося, куди вдарити його, і вдаримо боляче. А ще краще — вб’ємо, перш ніж він встигне зашкодити ще комусь.

Різ похитав головою, обережно вивільняючись із моїх долонь.

— Якби ж то нам протистояв тільки король Гайберну… Але в його арсеналі Котел.

На те, як сутулилися його плечі, як опустилося підборіддя, боляче було дивитися. Я знову схопила Різа за руку. Очі мої опекло сльозами.

— Нам потрібні союзники. Ми не можемо взяти весь вогонь війни на себе.

— Я знаю. — Його слова були важкі, він був втомлений.

— Пересунь зустріч із Вищими Лордами. Бодай на три дні.

— Гаразд, пересуну.

Я ніколи не чула в нього такого тону. Такого тихого й лагідного. І тому я сказала:

— Я кохаю тебе.

Різ підвів голову. Його очі спалахнули.

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

Він кивнув у бік Адріати, що розкинулася за нашим наметом.

— І лише під час нашої першої подорожі сюди я дозволив собі сподіватися на те, що колись почую їх.

«За зорі, що слухають, і мрії, що втілюються».

Але сьогодні, з Тарквеном…

— Світ має знати, — сказала я. — Світ повинен дізнатися, який ти є насправді, Різенде. Які насправді ви всі чудові.

— Навіть не знаю, як поводитися, слухаючи від тебе такі компліменти. Я хвилююся. Може, то привид короля, що постав переді мною, справив на тебе неабияке враження?

Я ущипнула його за руку, і Різ тихо розсміявся, а потім узяв моє обличчя в долоні, щоб зазирнути в очі. Схилив голову й мовив:

— То мені слід хвилюватися?

Я знову торкнулася долонею його щоки, відчула, як потепліла його шкіра.

— Ти безкорисливий, сміливий, добрий. Ти кращий, ніж я колись дозволяла собі мріяти, уявляла поруч… — Мені забило дих, і я глибоко вдихнула.

Я не знала, чи потрібно було Різу почути ці слова після знущань короля, але мені було потрібно їх промовити. У його очах затанцювали зорі. Але я все одно повела далі:

— Яку роль ти гратимеш на цій зустрічі Вищих Лордів?

— Звичну.

Я кивнула, наперед знаючи відповідь.

— Тоді й усі інші обмежаться звичними ролями.

— А що пропонуєш ти?

Я відвела долоню від його щоки і поклала йому на серце.

— Мені здається, настав час і нам зняти маски. Припинити гратися у звичні ігри.

Він чекав, воліючи мене вислухати.

— Веларіс перестав бути таємницею. Король забагато про нас знає. Про те, хто ми. Що ми. Мені здається… якщо ми хочемо альянсу з іншими Вищими Лордами, нам слід розповісти їм правду. Бо тільки правда змусить їх повірити нам. Правда про те, хто ти насправді, які ви насправді — ти, Мор, Кассіан, Азріель. Згадай, як погано все склалося сьогодні з Тарквеном. Ми не можемо дозволити, щоб усе так і далі велося. Досить масок, досить ролей. Ми підемо на зустріч такими, якими ми є. Сім’єю.

Бодай якийсь зиск мала я сьогодні від знущань короля. Досить ігор. Не буде більше маскування, не буде брехні. Можливо, він вважав, що змусить нас і надалі все ховати. Але, щоб мати шанс… Можливо, до перемоги вів інший шлях. Правдивий. Ми мали об’єднати зусилля — такими, як ми насправді є.

Я чекала від Різа слів про те, що я юна й недосвідчена, що я нічого не знаю про політику і війну. Але він просто погладив мене великим пальцем по щоці.

— Вони можуть розлютитися за ту брехню, яку ми старанно вішали їм на вуха протягом стількох століть.

— А ми пояснимо їм, що розуміємо їхні почуття, і змусимо їх зрозуміти, що іншого шляху захистити наших підданих просто не існувало.

— Ми покажемо їм Двір Мрій, — тихо сказав Різ.

Я кивнула.

— Ми покажемо їм, а також Кейру, Ерісу, Берону. Покажемо, ким ми можемо бути для наших союзників і ким — для ворогів.

Зорі виблискували і згоряли в його неймовірних очах.

— А як щодо твоїх сил?

Король знав і про них, чи принаймні здогадувався. З обережного тону Різа я зрозуміла, що для себе він уже щось вирішив, але остаточний вибір усе одно належав мені — і Різ пристане на мій бік, хай би що я вирішила.

Я розмірковувала. Зрештою сказала: