Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 89)
Цілковита протилежність тому, чого прагне Гайберн. І за що б’ються його союзники.
— Це так ти виправдовуєш свою крадіжку?
Моє серце пропустило удар.
З-за моєї спини прозвучав голос Різенда, який, поза сумнівом, розсіявся просто сюди.
— У мене і моєї судженої були на те свої причини, Тарквене.
Від його рівного тону в мене підігнулися коліна. Але на забризканому кров’ю обличчі не було болю від якихось ран, темний обладунок — такий самий, як у Азріеля і Кассіана — залишився цілим. Проте я помітила і кілька глибоких подряпин на ньому.
«Кассіан і Азріель?»
Тарквен роздивлявся нас обох, по черзі.
— Суджена.
— Хіба це не було очевидно? — Різ підморгнув йому. Але погляд його лишався суворим, пронизливим, загнаним.
У мене занило серце.
Різ поклав долоню мені на спину.
Обличчя Тарквена враз стало маскою холодної люті.
— Коли ти пішла до Двору Весни, збрехала Темліну про свої справжні наміри, знищила його територію… Тоді ти широко розчинила Гайберну двері. Його кораблі прийшли у гавані Весни.
Гайберн, напевне, чекав моменту падіння Стіни, щоб одразу ж пливти на південь.
— Це ти розчахнула перед ним двері у мої води. Ти в цьому винна, — прогарчав Тарквен.
Я відчула, як здригається Різ. Але зовні це було не помітно, бо він спокійно сказав:
— Ми цього не спричинили. Гайберн сам обирає, без нас, як йому діяти. — Він крутнув головою в бік Тарквена. — Мої сили стануть табором у горах, доки ти не вирішиш, що місто в безпеці. І тільки після цього ми покинемо твій Двір.
— І що ви наміряєтеся вкрасти цього разу?
Різ завмер, зважуючи, як я зрозуміла, чи слід вибачитися. Пояснити.
Я позбавила судженого вагань.
— Подбай про поранених, Тарквене, — порадила йому я.
— Не смій мені наказувати.
Я дивилася в обличчя колишнього адмірала Двору Літа — принца, який командував флотом у гавані. Я бачила, як утома, злість і горе туманять його очі.
Загинули люди. Багато людей. Місто, до відбудови якого він доклав стільки зусиль, зарощуючи рани, завдані Амарантою…
— Ми до твоїх послуг, — сказала я йому і попрямувала до дверей.
Мор трималася поруч, і ми одночасно вийшли з нею в коридор, де радники та солдати зустріли нас уважними поглядами.
— У мене не було вибору, — почула я напружений голос Різа. — Я намагався
— Геть з мого Двору. І армію свою забирай. Бухту ми тепер утримаємо, і Гайберн не зможе заскочити нас зненацька.
Мовчання. Ми з Мор зупинилися біля відчинених дверей, не обертаючись, але дослухаючись.
Різ не змовчав, вислухавши самовпевнену заяву Тарквена.
— Я надивився на нього ще на тій Війні, і кажу тобі, що ця атака — лише маленький натяк на втілення його планів.
Різ помовчав.
— Приходь на зустріч, Тарквене. Ти потрібен нам. Ти потрібен Прифії.
Знову тривале мовчання.
— Забирайся, — нарешті сказав Тарквен.
— Сказане Фейрою досі в силі: ми до твоїх послуг.
— Забирай свою суджену і йди звідси геть. І раджу тобі попередити її, що Вищим Лордам не віддають наказів.
Я напружилася, готова розвернутись, але Різенд сказав:
— Вона Вища Леді Двору Ночі. І діє за власним бажанням.
Фейрі, що стояли перед нами, аж відсахнулися від нас, почувши таке. Тепер його придворні вивчали мене буквально з ротуленими ротами. І шепотілися між собою.
Тарквен тихо, гірко розсміявся:
— Тобі й справді начхати на традиції.
Різ нічого не відповів. Його розмірені кроки наблизилися, долоня зігріла моє плече. Я звела на нього очі, гостро відчуваючи, як на нас дивляться. Як дивляться на мене.
Різ поцілував мене у вкриту потом і кров’ю скроню, і ми зникли.
Розділ 39
Іллірійський табір залишився в горах над Адріатою. Почасти через поранених, яких не можна було транспортувати, доки вони достатньо не зціляться для розсіювання.
Порвані крила, розпороті животи, понівечені обличчя…
Я не знала, як мої друзі досі тримаються на ногах, маючи на руках стількох поранених. Азріеля я майже не бачила, він сидів у наметі, де збирав інформацію від своїх розвідників: флот Гайберну відступив. Не до Двору Весни, а за море. Нові сили, які б готувались до наступу, не з’являлися. Про Темліна і Джуріана не було жодних звісток.
А ось Кассіан… Він накульгував серед поранених, що лежали на сухій кам’янистій землі, втішав, хвалив, розмовляв з тими, до кого ще не встигли підійти цілителі. За допомогою Сифонів він міг нашвидкуруч залатати щось просто на полі бою. Але більшості була потрібна серйозна допомога.
Я допомагала цілителям, які працювали без перепочинку, підносила необхідне і раз-по-раз опинялася поряд із Кассіаном. Його обличчя було змарніле, виснажене. Він досі не зняв обладунку, і, попри те що встиг змити кров зі шкіри, під коміром нагрудної пластини було видно сухі плями. Карі очі стали тьмяними, як у мене. Як у Мор.
А ось Різ… Його очі лишалися ясними. Пильними. Він був похмурий, але… саме на нього дивилися наші воїни. І він був такий, як і мав бути Вищий Лорд, впевнений у своїй перемозі правитель, чиї сили розбили флот Гайберну і врятували ціле місто невинних жертв. Перемога далася його армії дорогою ціною, але вона була того варта. Різ ходив табором, наглядав за пораненими, отримував звіти від Азріеля, радився з командирами. Він не скинув обладунків, але був уже без крил. Крила зникли ще до його появи в кімнатах Тарквена.
Сонце сіло, накинувши на місто, що лежало під нами, темну габу пітьми. Темрява була непроникна, а я ж пам’ятала це місто, коли там усе жило і сяяло. Таку темряву ми бачили у Веларісі після нападу, вона була нам знайома.
Над табором замиготіли чарівні вогні, що відбивалися від кігтів на іллірійських крилах уцілілих і поранених. Я знала, що багато хто з них придивляється до мене, своєї Вищої Леді.
Мені було не до снаги бодай вдавати спокійну впевненість Різа. Я не почувалася тріумфатором. Тож я й далі носила миски зі свіжою водою, виливала закривавлену. Допомагала тримати тих, хто кричав від нестерпного болю, доки у мене від напруження не починали цокотіти зуби.
Я присіла, тільки коли вже падала з ніг. На кілька хвилин пустилася на перевернуте відро за наметом цілителя. Хотіла перепочити лише кілька хвилин… А прокинулася в іншому наметі, на стосі м’якого хутра, під притлумленим світлом чарівного ліхтарика.
Поруч, схрестивши ноги, сидів Різ. Волосся його було скуйовджене, із засохлою кров’ю в ньому, наче Різ брався за нього закривавленими руками.
— Я довго спала? — хрипко спитала я.
Різ звів на мене погляд, відірвавшись від якихось паперів, що були розкладені на хутрі перед ним.
— Три години. До світанку ще далеко, спи.
Але я вже сперлася на лікті.
— Ти ж не спиш, — сказала я.