Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 78)

Хтось із Воронів зашипів, кігті заскреготали гучніше.

— А чию книгу заклять багато років тому вкрала Амаранта? Хто запропонував покарати Двір Весни, приклеївши маски до їх облич? Іще одне маленьке закляття, яке він сьогодні спалив, щоб ваші бар’єри впали. Шкода, що скористатися ним можна лише раз.

Я вивчала маленьку світлу шпаринку, яку могла роздивитися — дуже високо і далеко.

— Біжи на світло, — сказала я Несті. — Я їх затримаю.

— Ні.

— Не грайтеся в благородство, якщо ви про нього шепочетеся, — каркнув за нашими спинами Ворон. — Ми все одно впіймаємо вас обох.

У нас не було часу — щоб те, що тут жило, знайшло нас. У нас не було часу…

— Біжи, — видихнула я. — Будь ласка.

Неста вагалася.

— Будь ласка. — Голос у мене зламався.

Неста потиснула мої пальці. І наступної миті гайнула вбік — до центра провалля. До світла високо над нами.

— Що… — каркнув один із них, але я вдарила.

І кожна кістка в моєму тілі зойкнула від болю, коли я врізалася в одну із шаф. І знову. Знову. Доки та не захиталася і не впала, зваливши сусідню, а потім іще поряд. Блокуючи прохід, куди побігла Неста. І знищуючи всі шанси на втечу. Дерево застогнало, ламаючись, книжки глухо посипалися на камінь. Але попереду…

Я чіплялася і простукувала стіну, прямуючи якнайдалі на цьому першому ярусі. Від магії всередині залишилася порожня оболонка.

— Ми все одно впіймаємо її, не хвилюйся, — протяжно мовив один з переслідувачів. — Хто ж захоче розлучати милих сестричок.

«Де ти, де ти, де ти, де ти…»

Я не бачила стіни перед собою. І тільки клацнула зубами, коли влетіла в неї обличчям. Заляскала по ній руками, намагаючись знайти прохід, кут…

Але стіна була суцільна. Я забігла в глухий кут. І якщо це глухий кут…

— Нікуди більше бігти, леді, — сказав хтось із них.

Я зціпила зуби, шукаючи, викликаючи заморожену всередині силу. Але навіть краплі не лишилося, щоб викресати іскру, освітити бодай щось… Побачити проходи попереду…

Жах охоплював мене, мов кайдани. Ні, ні, рухайся, продовжуй…

Я у відчаї шукала бодай якусь книжкову полицю. Бо її ніхто не поставив би поряд із бездонним проваллям у центрі… Але пальці знову і знову хапали саму лиш порожнечу.

Я затнулася. І нарешті відчула під пальцями шкіру, тверду шкіру. Під долонями опинилися жорсткі спинки книжок, і я прикусила полегшений схлип. Це був рятівний канат у бурхливому морі, тепер я могла бігти, торкаючись книжок. Але полиці скінчилися надто швидко. Я ступила крок наосліп, шукаючи край іншої шафи. І цієї миті Ворони невдоволено зашипіли.

Цей звук багато про що мені сказав. Вони загубили мене — на мить. І я потроху, спиною до полиць, заспокоювала важке дихання, доки воно не стало майже нечутним.

— Будь ласка, — видихнула я в темряву ледь голосніше від шепоту. — Будь ласка, допоможи мені.

І десь далеко, глибоко давній ярус здригнувся з приглушеним звуком.

— Вища Леді Двору Ночі, — майже проспівав один з Воронів. — Цікаво, яку клітку слід будувати для тебе нашому королю?

Страх не вб’є мене, не вб’є…

Тихий-тихий голос прошепотів мені на вухо: «Ти Вища Леді?» Цей голос був одночасно юний і давній, жахливий і чарівний.

— Т-так, — прошепотіла я.

Я не відчувала тепла іншого тіла чи будь-якої фізичної присутності, але… відчувала, що воно стоїть позаду мене. Навіть книжкова шафа не заважала мені відчути, яке воно величезне. За мною… Навколо мене. Як покривало.

— Ми відчуваємо твій запах, — сказав інший Ворон. — О, як розлютиться твій суджений, коли дізнається, що ми тебе забрали!

— Будь ласка, — знову видихнула я, звертаючись до істоти, яка присіла за мною… і нависла згори.

«А що мені за це буде?»

Дуже небезпечне запитання. Ніколи ніяких угод, попереджала мене колись Ейсіл, ще до Підгір’я. Але угоди, які я укладала… врятували нас. І привели мене до Різа.

— Чого ти хочеш?

Один з Воронів гарикнув:

— З ким вона говорить?

«Камінь і вітер чують усе і все розповідають. Вони нашепотіли мені про твоє бажання залучити до виконання завдання Косторіза. Обмінятися».

Мені забило дух.

— І що?

«Колись ми були з ним знайомі… дуже давно. Коли ще на цій землі було менше створінь».

Ворони були близько, надто близько, про що свідчило їхнє шипіння:

— Що вона там белькоче?

— Може, вона знає закляття, як наш володар?

— Назви свою ціну, — видихнула я до темряви, що нависала за мною.

Судячи зі звуку кроків, Ворони були вже за кілька метрів від мене.

— З ким ти говориш? — запитав один з них.

«Компанія. Відправ мені когось».

У мене відвисла щелепа, але я спитала:

— Щоб… з’їсти?

Від сміху створіння я з голови до ніг вкрилася сиротами.

«Щоб розповісти мені про життя».

Повітря ворухнулося, Ворони Гайберну були зовсім поруч.

— Ось ти де, — прошипів один з них.

— Домовились, — видихнула я.

Шкіру на лівому передпліччі защипало. Те, що сиділо позаду… Присягаюся, я відчула його посмішку.

«Убити їх?»

— Т-так, будь ласка.

Наступної миті мене засліпила кулька начарованого світла, що ожила просто мене.

Воронів я побачила першими, та кулька висіла на рівні їхніх плечей — щоб вихопити з пітьми мене, їхню здобич. І спочатку вони спрямували погляди на мене. А потім — кудись над моїм плечем. Ще вище, кудись над головою…

Обличчя Воронів спотворив цілковитий, неймовірний жах. Від того, що стояло за мною.

«Заплющ очі», — промурчало мені це щось.

Я затремтіла й заплющила.

А потім я почула їхні крики. Буквально вищання і благання. І хрускіт кісток, дощове лопотіння крові, тріск тканини і крики, крики, крики.