Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 77)

Я схопила Несту за руку.

І тієї ж миті темрява за нами зупинилась, і з неї вийшли двоє Вищих Фе. Чоловіки. Один чорнявий, другий білявий. В однакових сірих камзолах із вишивкою кольору білої кістки.

Я впізнала їхні герби на правому плечі. І знала цей мертвий погляд.

Гайберн. Гайбернійці тут…

Я не встигла випередити їх. Один різко видихнув у наш бік. І блакитний пил отрути для фейрі запорошив мені очі й рот, блокуючи магію.

Неста зойкнула, і я зрозуміла, що вона відчуває те саме.

Очі сльозилися. Я задкувала, відпльовуючись від отрути, а тим часом обидва чужинці націлилися на мою сестру. Я спробувала впіймати її руку, розсіятися… Марно.

За їхніми спинами на підлогу безсило впала одна з прихованих мантією жриць.

— Коли наш майстер провів нас крізь чари, — сказав чорнявий, — було так просто захопити їхній розум. Ми думали, що тебе довго доведеться шукати… А сталося так, що ти знайшла нас сама.

Він звертався до моєї сестри. Обличчя Нести стало білим як сніг, але страху в її очах не було.

— Хто ви такі?

Вони наближалися до нас. Білявий широко посміхався.

— Ми королівські Ворони. Його крилаті очі й кігті. Ми літаємо далеко-далеко. І прилетіли, щоб повернути тебе.

Король — їх володар. Він… Матір небесна! Невже він був тут, у Веларісі?

«Різ». Я подумки била долонею в наш зв’язок. Знову і знову намагалася добитися до нього. «Різ!»

Мовчання.

Неста дихала, як загнана тварина. У чужинців на поясах висіли мечі, по парі в кожного. Плечі і руки під бездоганно зшитим одягом були доволі широкі, щоб здогадатися про добре розвинені м’язи.

— Ви нікуди її не повернете.

Я опустила руку на руків’я кинджала. Як король зумів це зробити — як пробрався сюди непоміченим, не потривоживши наших чар? Якщо він справді зараз у Веларісі… Я ледь стримала жах від думки про те, що він може зараз коїти за межами цієї бібліотеки, невидимий і нечутний…

— Ти просто неочікуваний приємний подарунок, — звернувся до мене чорнявий. — Але твоя сестра…

Його посмішка відкрила всі аж надто білі зуби.

— Ти дещо забрала з Котла, дівчино. І король хоче це повернути.

То ось чому Котел не міг знищити силу. Не через тимчасове виснаження від перетворення сестер.

А тому що Неста забагато з нього вкрала.

Розділ 31

Я подумки оцінила свої можливості. Навряд чи королівські Ворони здатні припуститися дурної помилки й точити теревені, доки до мене повернуться сили. А якщо сам король справді тут… Потрібно всіх попередити. І негайно.

Тому в мене залишилося три варіанти. Або битися з ними, маючи один кинджал проти чотирьох мечів і двох ідеально тренованих тіл, або тікати, намагаючись вибратися з бібліотеки, — і ризикнути життям і завдати травм жрицям на верхніх поверхах. Або ж…

— Якщо йому потрібне те, що я забрала, — говорила до них Неста, — нехай приходить і сам це забере.

— Він надто заклопотаний для таких дрібниць, — промуркотів білявий, підходячи ще на крок.

— А ви, я бачу, не надто.

Вільною рукою я схопила Несту за пальці. Вона озирнулася на мене. І я спробувала передати їй подумки: «Довірся мені, це дуже важливо».

Неста прочитала це в моїх очах — і ледь помітно кивнула.

— Ви припустилися величезної помилки, прийшовши сюди. У мій дім.

Вони захихотіли.

Я відповіла посмішкою і додала:

— Маю надію, воно розпустить вас на криваві стрічки.

А потім я побігла, тягнучи Несту за собою. Але не вгору, до виходу. Униз.

Униз, у правічну пітьму провалля в центрі бібліотеки. Назустріч тому, що могло в тій пітьмі зачаїтись.

По колу й нижче, нижче, нижче…

Полиці й папери, меблі й пітьма, запахи сирості, гниття, густе вологе повітря, яке наче росою осідало на шкірі…

Неста задихалася від бігу, спідниця шурхотіла і плуталася під ногами.

Час. Щоб хтось із жриць повідомив Різу, потрібен був час. Але навіть хвилина затримки могла коштувати нам життя. Вибору не було. Жодного.

Зачаровані лампи більше не з’являлися попереду. А за спиною чутно було тихий сміх.

— Що, не так просто знаходити шлях у пітьмі?

— Не зупиняйся, — видихнула я Несті, прискорюючи біг.

Щось із виском заскреготіло по каменю. Наче кігті. Один з Воронів протяжно мовив:

— Ви знаєте, що з ними сталося? З королевами?

— Не зупиняйся, — прошепотіла я, однією рукою хапаючись за стіну, щоб не загубитись у пітьмі.

Скоро, дуже скоро ми опинимося на дні, і тоді… Тоді зустрінемося з тим жахіттям, про яке Кассіан не хотів говорити. Менше з двох зол — або ж гірше за обидва.

— Наймолодша — та нахабна сучка — першою пірнула в Котел. Буквально розштовхала інших, щоб залізти, коли побачила, що Котел зробив з тобою і твоїми сестрами.

— Не зупиняйся, — сказала я, коли Неста зашпорталася. — Якщо я загину, біжи.

Це був вибір, який я не мала наміру обговорювати. І який мене не лякав. Ні на мить.

Тепер по стіні скреготали дві пари кігтів.

— Але Котел… О, він знав, що його обікрали. Він не має свідомості як такої… але він знав. І розлютився. Тому, коли молода королева пірнула…

Ворони розсміялися. Розсміялися тієї миті, коли підлога під нашими ногами втратила уклінний спуск. Ми дісталися низу бібліотеки.

— О, він зробив її безсмертною. І зробив її фейрі. Але, позаяк у нього щось забрали… Котел теж дещо забрав у неї. Забрав найдорожче. Її юність. — Обидва знову засміялися. — У Котел опускалася юна жінка… а вийшла старезна карга.

І раптом з глибин моєї пам’яті почувся голос Елейн: «Я бачила, як молоді руки в’януть і усихають від старості».

— Інші королеви відмовилися заходити в Котел, нажахані такою перспективою. А наймолодша… О, тобі б послухати, Несто Арчерон, що вона збирається зробити з тобою, коли Гайберн закінчить…

«Двійнята-Ворони вже летять, чорний і білий».

Елейн знала. Відчувала це. І намагалася нас попередити.

Тут, унизу, стояли старезні шафи. Чи принаймні вони здалися мені шафами, коли я раз-по-раз налітала на тверді кути в пітьмі. Де ж воно, де воно…

Ми бігли далі в пітьму.

— Нам починає набридати гра у квача, — сказав один із них. — Наш майстер хоче, щоб ми привели тебе.

Я пирхнула так голосно, що достоту вони мене почули.

— Дивно, що йому стало сил на злам нашого захисту. Він, певно, звик користуватися магічними предметами, а не власною магією.