Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 73)

— Зосередься! — долинуло з їдальні.

У відповідь почувся гуркіт із-за обіднього столу. Звук цей налякав Елейн. Вона поставила недопите горнятко з чаєм на блюдце і підвелася. Люсьєн теж підвівся.

— Вибач, — пробурмотів він.

— Що… Що це було?

Мор поклала руку мені на коліно, утримуючи на місці.

— Це був дотик. Я потягнув за єднальний зв’язок.

— Сиди на місці, кляте дівчисько! — гримнула на Несту Амрен.

Але та вже стала на порозі.

— Що ти вчинив із нею? — спитала вона.

Слова її різали, наче леза.

Люсьєн подивився на неї, перевів погляд на мене. На його вилицях заходили жовна.

— Нічого. — Люсьєн знов розвернувся до судженої. — Вибач, якщо я тебе налякав.

Елейн підійшла до Нести, яка ледве стримувала гнів.

— Це було… дивно, — видихнула Елейн. — Наче ти потягнув за ниточку, прив’язану до ребра.

Люсьєн розвів розкриті долоні.

— Вибач.

Елейн довго дивилася на нього. А потім очі стали байдужими, вона струснула головою, двічі кліпнула й промовила до Нести:

— Двійнята-Ворони вже летять, чорний і білий.

Неста змогла приховати розчарування і страх.

— Елейн, чим я можу тобі допомогти? — спитала вона.

Так м’яко й ніжно вона говорила тільки із сестрою. Але Елейн на те ще раз струснула головою.

— Сонячне світло.

Неста сердито глянула на мене й повела коридором Елейн у садок за будинком, залитий сонцем.

Скляні двері розчинилися і зачинилися, і лише після того Люсьєн тяжко зітхнув.

— Зв’язок є, і це справжня єднальна нить, — сказав він більше собі, ніж нам.

— І що із цього? — запитала Мор.

Люсьєн обома руками скуйовдив своє довге руде волосся. Він був набагато смаглявіший за Еріса. Мені завжди подобався соковитий золотаво-бурштиновий відтінок його шкіри.

— І мені вдалося торкнутися Елейн, а потім вона втекла.

— Ти щось відчув?

— Ні… просто не встиг. Елейн втекла. Я відчув її, але… — Люсьєн почервонів.

Хай би що він відчув, це достоту було не те, що ми шукали. До того ж гадки не маючи, що саме ми в ній шукаємо.

— Можемо спробувати знову, приміром завтра, — запропонувала я.

Він кивнув, але не дуже впевнено.

Амрен гукнула до мене з їдальні:

— Фейро, будь ласка, сходи за своєю сестричкою! Її урок ще не закінчився.

Я зітхнула:

— Зараз піду.

Люсьєн подивився кудись повз мене — на листи на столі. Золоте око звузилося. Емісар Темліна просто не міг їх не впізнати.

— Дай здогадаюся: вони погодились. Але тепер на вас чекає чимало головного болю з вибором місця.

— У тебе є якісь пропозиції? — спитала Мор.

Люсьєн поправив брунатний шкіряний шнурок, яким було зібране у хвіст волосся.

— У вас тут є мапа?

Судячи з усього, за Нестою мала йти я.

— Мить тому цієї сосни тут не було.

Азріель тихенько засміявся, сидячи на валунові, на якому влаштовувався і два дні тому. Він уважно спостерігав, як я вибираю з волосся і куртки соснові голки.

— Судячи з її розміру, вона тут стоїть уже… щонайменше дві сотні років.

Я зморщила носа, витрушуючи шматочки кори з волосся. Це копирсання почало дратувати мене, бо долоні були вже геть поколоті.

Але що мене тішило, так це те, що Азріель пом’якшав. Холод і відстороненість, якими віяло від нього після спалаху злості Мор, зникли. Через те, що Мор вирішила-таки сісти поруч із ним під час учорашньої вечері. Це було мовчазне прохання. А може, просто через те, що потрібен був час, щоб оговтатись. А втім, я таки бачила провину в очах Азріеля щоразу, коли він дивився на Мор. Хай би що там думав Кассіан, хай би як сильно злився на Азріеля, назовні він випускав тільки усмішки і соромні жарти. Радів, що все усталилося, принаймні на якийсь час.

Щоки в мене пашіли. Я зміряла поглядом валун, на якому вмостився Азріель і який височів не менш як на п’ять метрів над лісовою підстилкою, і озеро, що виблискувало між сосон. І дерево, у яке я влетіла обличчям в останній своїй спробі стрибнути з валуна і ковзнути вітром до озера.

Я взяла руки в боки, оцінюючи висоту, дерева, озеро.

— Що я зробила неправильно?

Азріель, який точив у себе на колінах Того, що говорить правду, скосив на мене карі очі.

— Окрім спроби знести сосну?

Почуття гумору, що було властиве Співцю тіней, було стримане й сухувате, але виявлялося воно значно частіше, ніж у інших.

Минулі два дні ми присвятили пошукам у старовинних книжках чогось, що могло б згодитися для рятування Стіни і що можна було б передати Амрен і Несті, які продовжували мовчки, непомітно для інших, зводити й лагодити ментальні стіни. Втомившись від книжок, я приєднувалася до спільних наших суперечок з приводу відповідей на купу листів від верховних правителів. Усі жваво обговорювали місце зустрічі. Те, що пропонував Люсьєн, правителі дружно відкинули. Він запропонував ще кілька варіантів. І знову посипалися відмови. Люсьєн незворушно промовив, що цього і слід було очікувати. До того ж йому ніколи не доводилося влаштовувати подібні зустрічі! Різ лише схвально кивав, поділяючи його думку.

Ще одним моїм заняттям, також пов’язаним з книжками, був пошук відомостей про те, як упоратися з Уроборосом, як діяти, щоб він не зашкодив. Тобто я намагалася знайти способи, як його приборкати. А коли я з головою поринала у світ пошуків, на мене чекало чимраз більше книжок, що їх знаходила для мене Клото. І всі вони були про Уроборос і спроби його приборкання.

Свічадо, як з’ясувалося, було доволі відоме. Кожний відомий філософ обов’язково про нього згадував. Деякі навіть наважувалися подивитись у нього. І… всі вони втрачали розум. Дехто лише наближався до свічада… і тікав, просто-таки давав драпака від того жаху, що його огортав.

Я не змогла знайти жодного запису про те, що бодай хтось упорався зі своїми емоціями при самому лише наближенні до загадкового свічада. Таких, хто зумів би без страху заглянути в Уроборос і забрати дзеркало із собою, не було. Майже не було.

Окрім Лісової Ткалі, яка й без того здавалася божевільною, — можливо, через те свічадо, яке так любила. Деякі філософи, хто не знав про існування Ткалі, робили припущення, що колись свічадом володіла темна королева. Спостерігала крізь нього за тим, що коїлося у світі, а ще вишукувала прекрасних дівчат, на яких полювала заради того, щоб самій залишатися вічно юною.

Те, що родина Кейра тисячоліттями володіла Уроборосом, свідчило про дуже малий відсоток успішних зустрічей зі свічадом. Його сім’я не могла назвати жодного сміливця, який зміг би приборкати дзеркало. І це не надихало.

Зміст переглянутих книжок не викликав у мене бажання випробувати долю. Особливо коли всі вони стверджували: з Уроборосом жарти погані. Ніяких шпарин і варіантів. Єдиним шансом заволодіти Уроборосом була зустріч із жахіттям, яке в ньому жило…

А це означало, що мені доведеться придумувати альтернативи. Інші способи спокусити Косторіза до нас приєднатися. Коли це може статися, я не знала.

Азріель сховав свій легендарний кинджал у піхви і тепер роздивлявся мої розкинуті крила.

— Ти намагаєшся керувати польотом за допомогою рук. Але ж у тебе є м’язи крил і м’язи спини. Руки тобі не потрібні, хіба що для рівноваги. Але переважно для власного спокою.

Я ще ніколи не чула від нього стільки слів одразу, тож аж рота роззявила від подиву. Помітивши, що я витріщаюся на нього, Співець тіней скривився. Я відвела погляд і похмуро глянула на урвище.