Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 74)
— Продовжувати? Ще раз? — спитала я.
Він тихо засміявся і запропонував:
— Можемо знайти щось низеньке, якщо хочеш.
Я зіщулилася.
— Ти ж казав, що
Азріель відкинувся назад, спираючись на руки, і чекав. Спокійний, терплячий. Але я все одно знову відчула, як кора обдирає мені долоні і як гупають коліна об землю при падінні…
— Ти безсмертна, — тихо промовив він. — Тебе дуже важко зламати. Так я завжди сам собі казав, — додав він.
Пауза. І знову:
— На це я й орієнтувався.
— Важко зламати, — похмуро сказала я. — Але все одно
— Розкажи про це сосні.
Я засміялася.
— Я знаю, що падати невисоко, і знаю, що падіння мене не вб’є. Ти не міг би просто…
Мені бракувало віри у свої можливості, поштовху ззовні. Мої руки і ноги відмовлялися рухатися в нікуди.
— Ні, — відповів Азріель.
Чітка відповідь. Але я зволікала.
Цей страх був безглуздий. Я билася з Аттором у небі, падала з висоти сотень метрів.
До спогаду доєднався гнів. На Аттора, на всіх мерзотників, які зазіхають на моє місто. Я зціпила зуби, помчала до краю урвища й зістрибнула з нього.
Розкинула крила, але спина запротестувала, хоч вони і впіймали вітер. Але нижня моя частина почала по-справжньому падати, ноги стали важкими, м’язи спини не витримували.
А та клята сосна знову вистрибнула переді мною. Я різко забрала вправо — і влетіла простісінько в іншу сосну. Крилами вперед.
Спочатку я почула хрускіт кісток, біль у натягнутих жилах. Потім удар об землю. Мене пройняв несамовитий біль, і я почула, як тихо вилаявся Азріель.
Я схлипнула. Біль обпік долоні, потім коліна. І врешті спину…
— Лайно, — тільки й змогла видихнути я, коли Азріель опустився поруч зі мною на коліна.
— З тобою все гаразд. Ніяких особливих ушкоджень. Тільки трохи подряпало.
Світ у мене перед очима ще не склався докупи.
— Ти вдало ухилилася від зіткнення з тієї сосною, — похвалив мене Азріель.
— І влетіла в іншу.
— Знання того, що тебе оточує, — це вже половина польоту.
— Ти це вже казав, — вишкірилась я.
Справді казав. Десяток разів. І це лише сьогодні.
Азріель присів на п’яти і простягнув мені руку, щоб допомогти. У мене все боліло, коли я, схопившись за його пальці, підвелася і стала струшувати із себе неймовірну кількість хвої і зламаних гілочок. Спина боліла так, що я опустила крила і вони волочилися по землі, коли Азріель вів мене до краю озера.
Яскраве сонце відбивалося від чистого плеса води, і в цьому світлі всі тіні Азріеля зникли. Його обличчя окреслилося дуже чітко. І воно стало більш схожим… на людське. Я його таким ніколи не бачила.
— У мене жодного шансу навчитися літати у складі легіону? — спитала я, опускаючись на коліна поруч із ним.
Азріель вправно й обережно обробляв мої обідрані долоні. Сонце було безжальне до його шрамів на руках, воно висвітлило їх усі, до найменшого рубця.
— Найімовірніше, ні, — сказав він.
У мене похололо в грудях.
— Але це не означає, що не слід тренуватися кожної доступної миті. Ніколи не знаєш, які результати дадуть твої зусилля.
Я здригнулася, коли він витягнув довгу скалку з моєї долоні і промив ранку.
— Мені було дуже важко вчитися літати, — зізнався він.
Я мовчки чекала на продовження його розповіді.
— Більшість іллірійців навчається літати з пелюшок. Але ж, мабуть, Різенд розповідав тобі про особливості мого раннього дитинства.
Я кивнула. Азріель закінчив з однією долонею і взявся за другу.
— Навчання почалося, коли я вже був дорослий. У мене відразу виник страх перед перед польотами. Я не довіряв своїй інтуїції. І мені було соромно починати вчитися в такому віці. Передусім перед молоддю. Та й перед усіма ветеранами того військового табору. Вони взагалі не вірили, що я навчусь літати. Але я вчився, і часто сам, без нікого, тікав із табору, щоб за мною ніхто не спостерігав. А одного разу впав і сильно забився. Навіть встати не міг. Так і лежав, поки мене не знайшов Кассіан. Поглузував з мене, відлупцював, а потім запропонував тренування. Наступного дня до нього приєднався й Різ. Вони обидва вчили мене літати.
Азріель закінчив з моєю другою долонею і сів на кам’янистому березі. Я влаштувалася поруч із ним, поклавши стесані руки на коліна, долонями догори. Крила мої безсило обвиснули за спиною.
— Ніколи не знаєш, які результати дадуть твої зусилля, — знову повторив він те, що я вже почула від нього. — Послухай ще одну історію. Її я почув від Різа уже за кілька років після Війни. Це був його подарунок для мене. Він… навідував Міріам і Дрейкона в їхній новій домівці потайки, навіть ми не знали, що відбувалося, доки він не повернувся. Ми знали, що їхній народ, усупереч чуткам, не потонув у морі, як усі гадали і як вони й хотіли переконати всіх. Розумієш, Міріам звільнила свій народ від королеви Чорної Землі й повела їх — майже п’ятдесят тисяч — через пустелю, до берегів Еріфійського моря. Крилатий легіон Дрейкона прикривав їхній відступ. Вузька протока відділяла Чорну Землю від сусіднього королівства, куди і прямували втікачі. Міріам заздалегідь подбала про кораблі. Але коли вони дісталися берега, усі кораблі, на яких вони мали перетнути протоку й дістатися іншого королівства, були вже знищені. І знищила їх королева. До того ж вона відправила навздогін залишки своєї армії, наказавши повернути їй колишніх рабів.
Я з цікавістю слухала його розповідь. Хотілося почути нові деталі цієї історії про Дрейкона і Міріам.
— Народ Дрейкона — серафими — був крилатий, — вів далі розповідь Азріель. — Отакий, як ми, тільки крила у них укриті пір’ям. І, на відміну від нас, не тільки їхня армія, а й суспільство дуже високо цінує жінок. На відміну від нашого. Їм дозволяли керувати країною, битися нарівні з чоловіками. Серафими обдаровані могутньою магією повітря і вітру. Побачивши армію, яка на них чекала, вони зрозуміли, що сили надто нерівні. І змусили розступитися води протоки. Таким чином вони проклали шлях дном каналу, яким і побігли втікачі, рятуючись від переслідувачів. Усі побігли, а Міріам залишилася прикривати відхід. Їй треба було переконатися, що всі до останнього опинилися на іншому березі. Вона хотіла врятувати всіх. Нікого не залишити на поталу ворогу.
Азріель тяжко зітхнув і промовив:
— Армія королеви наздогнала втікачів на середині переходу. Серафими були виснажені, їхня магія вже ледь тримала прохід у протоці. Дрейкон знав: якщо протримати цей прохід трошки довше, армія зможе перейти і знищити втікачів на іншому березі. Серафими билися з авангардом королеви на дні моря, і це був справжній кривавий хаос. Ніхто не припускав, що королева Чорної Землі очолить цей похід. А вона рухалася в перших лавах. Помітивши Міріам, королева власноруч простромила її списом. Дрейкон цього не бачив. Він гадав, що вона вже давно перейшла, що хтось із його воїнів переніс її повітрям. І тому наказав відпустити роз’єднану протоку й потопити ворожі сили. Серед серафимів була молода жінка на ім’я Нефелла, картограф. Вона побачила, як падає Міріам. У Нефелли була кохана — одна зі старших командирів в армії Дрейкона. Вона повідомила, що Міріам і Нефелла зникли. Дрейкон був у розпачі, але його полишали магічні сили. У світі не було сили, здатної зупинити води протоки. І Дрейкон не міг кинутися на пошуки Міріам. Але те, чого не міг зробити він, зробила Нефелла.
— А до чого тут складання карт? — не втрималася я із запитанням, бо ніяк не могла второпати, чим могла прислужитися Нефелла в цій ситуації як картограф.
— Нефелла стала картографом лише тому, що її не допустили до бойових лав легіону. У неї були дуже маленькі крила, а праве ще й недорозвинене. І сама вона була тендітна й невисока. У передніх шеренгах, коли легіон ставав щитом до щита, вона могла б утворити досить небезпечну прогалину. З поваги до її коханої Дрейкон дозволив Нефеллі піднятися в повітря разом із легіоном. Перший же політ виявив усі недоліки Нефелли. Вона ледве могла підняти важкий щит серафимів. Маленьким крилам бракувало сил, щоб встигати за іншими. Тому під час Війни вона стала незамінна як картограф, допомагала Дрейкону і коханій знаходити територіальні переваги для місця битв. Саме тоді вона стала найближчою подругою Міріам. Того дня на морському дні Нефелла згадала, що подруга залишилася прикривати відхід. І повернулася за нею, коли всі інші тікали до далекого берега. Вона знайшла Міріам, прохромлену списом. Вона була ще жива, але втратила дуже багато крові. А води протоки вже починали змикатися, накриваючи ворожих солдатів. Міріам казала Нефеллі, що їй треба рятуватися. Але Нефелла не хотіла покидати подругу. Підхопила її й полетіла.
Голос Азріеля потеплішав від захвату.
— Коли, багато років по тому, Різ говорив про це з Дрейконом, тому бракувало слів. Те, що сталося, суперечило всій логіці, усім тренуванням. Нефелла, яка не могла втримати щит серафимів, несла Міріам, втричі більшу вагою за щит. І не просто несла. Вона