Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 7)
Аянта тремтливим голосочком запитала:
— Сподіваюся, подорож була вдала?
— Їм, схоже на те, сподобалося, — відповіла я, кивнувши в бік близнюків, що віддалялися.
І справді, Даґдан і Бренна були задоволені результатами огляду. Я поки що не наважувалася розпитувати. Але
Аянта схилила голову.
— Дякуйте за це Котлу.
— Чого ти й хотіла. — Голос Люсьєна прозвучав аж надто різко.
Вона насупила брови, але швидко оволоділа собою і, складаючи руки на грудях, мовила до мене:
— Ми повинні влаштувати свято на честь наших гостей. І воно так вдало збігатиметься з Літнім Сонцестоянням. Я хотіла б обговорити це з тобою, Фейро. — Лицемірна посмішка. — Якщо ти не заперечуєш.
— Ні, — відповіла я раніше, ніж Люсьєн зміг би бовкнути те, про що потім пошкодував би. — Дай мені годину, щоб я могла поїсти і перевдягнутися. Зустрінемося у мене в кабінеті.
Можливо, я поводилася більш незалежно, ніж то було колись, проте вона кивнула. Я підхопила Люсьєна під лікоть і повела до виходу.
— Скоро зустрінемося, — сказала я Аянті, відчуваючи спиною її погляд.
Ми з Люсьєном вийшли із сутінків конюшні під яскраве сонце. Люсьєн був страшенно напружений. Його аж дрижаки били.
— Між вами щось сталося? — пошепки спитала я, коли ми ступили на шурхітливу рінь доріжки і серед живоплоту в садку стали недосяжними для очей Аянти.
— Не те, про що хотілося б згадувати.
— Коли я… коли мене викрали… — Я мало не затнулася на слові, ледь не сказала «пішла». — Вона і Темлін…
— Ні, — хрипко заперечив Люсьєн. — Ні. Коли настав Каланмай, він відмовився… Просто відмовився брати в ньому участь. Я замінив його на Ритуалі, але…
Я забула. Я геть забула про Каланмай і Ритуал. Тоді я вже була в горах. А Різ був у мені, і ми насолоджувалися одне одним. Ми творили власну магію тієї ночі.
Але Люсьєн…
— І ти повів Аянту в ту печеру на Каланмай?
Він уникав мого погляду.
— Вона наполягала. А Темлін був… Темлінові було погано, Фейро. Я пішов замість нього, виконав свій обов’язок перед Двором. Пішов з власної волі. І ми завершили Ритуал.
Не дивно, що Аянта від нього відчепилася. Вона просто отримала що хотіла.
— Будь ласка, не говори про це Елейн, — додав він. — Коли ми…
Люсьєн затнувся на слові й за мить продовжив:
— Коли ми знову знайдемо її.
Нехай він і завершив Великий Ритуал з Аянтою, керуючись власною волею, але достоту не дістав від цього задоволення.
Серце в грудях у мене трохи зігрілось, і я сказала без жодного лицемірства:
— Я нікому не скажу, якщо сам не дозволиш. — Інкрустований самоцвітами ніж наче поважчав у мене на поясі. — Шкода, що мене не було тут, щоб це зупинити. Дуже шкода. Я мала б цьому завадити.
Я не брехала.
Люсьєн стиснув мені пальці, коли ми завернули за ріг живоплоту і нарешті побачили будинок Темліна.
— Фейро, ти мені кращий друг, ніж я тобі колись був, сказав він.
Ейсіл похмуро роздивлялася дві сукні, що їх повісила на дверцята шафи. Довгі брунатні пальці розгладжували шифон і шовк.
— Не знаю, що можна зробити з талією, — сказала вона, не озираючись на мене, коли я присіла на краєчку ліжка. — Ми так багато вирізали, що тепер нічого не залишилося на припуск… Гадаю, тобі слід замовити нові сукні.
Лише після цих слів вона повернулася, щоб окинути поглядом моє загорнуте в халат тіло.
Я знала, про що вона говорить і що бачить, — жодна брехня і отруйні посмішки не здатні були цього приховати. Коли повернулася сюди після полону Амаранти, я була схожа на привид. А в Різа, який нібито знущався з мене, я набрала вагу, яку тоді втратила, у мене з’явилися м’язи, а хвороблива блідість змінилася золотою засмагою. Для жінки, яку місяцями катували й мучили, у мене був напрочуд здоровий вигляд.
Наші з Ейсіл погляди зустрілися, і тишу в кімнаті порушували лише бурмотіння кількох слуг у коридорі, які заходилися готувати маєток до свята Сонцестояння, що мало початися наступного ранку.
Останні два дні я вдавала слухняну тваринку, яку допускають на зустрічі з посланцями Гайберну лише тому, що вона зазвичай мовчить. Посланці трималися так само обережно, як і ми, і не давали прямої відповіді на жодне запитання Темліна і Люсьєна щодо просування армій, союзників на континенті чи у Прифії. «Наради» ні до чого не приводили, бо
А також Двору Ночі.
Я потроху згодовувала Даґданові і Бренні ідеальну суміш правдивих та вигаданих подробиць. Іллірійців я «розмістила» серед гір та степів, але назвала найсильніші клани найслабшими. Розповіла про ефективність блакитних каменів з Гайберну як блокаторів сили Кассіана й Азріеля, але не сказала, як легко їм буде оминути це блокування. Якщо мені ставили запитання, від якого не могла ухилитися, я посилалася на втрату пам’яті після пережитих потрясінь.
Та попри мою, як мені здавалося, вдалу гру, прикриту брехнею та ухилянням, принц із принцесою дуже дозовано видавали інформацію про себе. І що дивно, ніхто, крім Ейсіл, моєї нещирості не помічав. Хай би що я говорила, які пояснення давала, вона завважувала красномовні дрібнички в наших з нею розмовах, що їх усі я просто не здатна була контролювати.
— Як гадаєш, бодай якась із моїх суконь згодиться мені на свято Сонцестояння? — спитала я, ігноруючи мовчання, що запало між нами. — Рожева й зелена на мене в міру, але я їх уже тричі надягала.
— Раніше ти цим не переймалася. — Ейсіл цокнула язиком.
— Хіба мої звички не можуть змінитися?
Звузивши темні очі, Ейсіл розвернулася до шафи, розчахнула її дверцята так, що сукні захиталися в ній, і почала шукати щось усередині.
— Можеш надягнути ось це. — Вона простягнула мені у своїх довгих вузлуватих пальцях бірюзове вбрання, пошите за модою, яку полюбляла Амрен. Таке носили при Дворі Ночі.
— Це… чому…
Слова розбігалися, пручалися, випадали, мов слизьке каміння з рук, тож я мусила рвонути себе за внутрішню шворку, щоб не сказати зайвого. Я розправила плечі й подивилася на служницю:
— Не знала, Ейсіл, що ти можеш бути такою жорстокою.
Вона лише пирхнула і сховала одяг назад у шафу.
— Ще дві таких самих сукні Темлін пошматував, а ця вціліла, бо лежала в шухляді.
Я запустила тоненький вусик уваги у коридор — переконатися, що ніхто не підслуховує.
— Він злився, — сказала я. — Шкода, що не знищив і цього.
— Щоб ти знала, я була там у той день. — Ейсіл склала на грудях свої довгі худі руки. — На власні очі бачила, як з’явилася Морріґан. Як пройшла крізь твій кокон сили і підняла тебе на руки, як дитину. Я ще тоді благала її забрати тебе звідси.
Цього разу я не прикидалася, ковтаючи клубок у горлі.
— Йому я про це не казала. Нікому анічичирк. Дозволила всім вірити, що тебе силком звідси забрали. Але ти чіплялася за неї, а Морріґан ладна була вбити нас усіх за те, до чого тебе довели.
— Не знаю, чому ти так вирішила. — Я щільніше закуталася в шовковий халат.
— Слуги говорять. А в Підгір’ї ніхто не бачив, щоб Різенд бодай пальцем торкнув когось зі слуг. Охоронців, прихильників Амаранти, тих, кого йому наказували вбити, так. Але він ніколи не знущався зі слабших. Не ображав беззахисних.
— Він чудовисько, — сказала я, водночас ненавидячи себе за брехню.
— Теревенять, що ти повернулася інакшою. Ніби несповна розуму, — каркнула вона. — Нащо мені казати їм, що саме тепер ти здаєшся мені при здоровому глузді. Нарешті.
Я наче опинилася над урвищем. Де та межа, за яку не можна ступати… Від мого правильного вибору залежало і моє виживання, і доля всієї Прифії. Я підвелася з ліжка, помітивши, що в мене тремтять руки.
Але Ейсіл уже вела далі:
— Моя двоюрідна сестра служить у палаці верховного правителя в Адріаті.
Двір Літа. Ейсіл навіть родом із Двору Літа. Звідти вона втекла сюди з двома племінниками після того, як за часів правління Амаранти жорстоко вбили її сестру.
— Слуг у палаці не повинно бути видно й чутно, але самі вони при цьому бачать і чують. Особливо коли гості впевнені, що поруч нікого немає.