Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 6)

— Уздовж нашого кордону ми знайшли лише три, — напружено відповів Люсьєн. — І ще одна є на узбережжі, приблизно за кілометр звідси.

Я зберігала вираз холодної байдужості, коли він видав цю інформацію.

Але Бренна похитала головою. Її темне волосся, здавалося, поглинало світло.

— Морські проходи нам ні до чого. Нам треба зламати її на суходолі.

— На континенті теж мають бути проломи.

— Їхні королеви контролюють свій народ ще гірше, ніж ви свій, — сказав Даґдан.

Я ввібрала і цю дорогоцінну крихту інформації, щоб потім її обміркувати.

— Що ж, залишимо вас дослідити спочатку цю, — сказала я, жестом вказуючи на діру. — А по тому рушимо до наступної.

— До неї два дні їхати верхи, — заперечив Люсьєн.

— Тоді заплануємо окрему екскурсію, — озвалася я і, перш ніж Люсьєн встиг щось сказати, спитала: — А третя діра?

Люсьєн тупнув ногою в моховиння, але відповів:

— Іще два дні в дорозі від другої.

Я розвернулася до принца і принцеси, вигинаючи брови:

— Ви, двоє, вмієте переноситись?

Бренна зашарілася, виструнчуючись. Але відповів мені Даґдан:

— Я вмію.

Схоже на те, що саме він переніс до нас Бренну і Джуріана.

— Але тільки на кілька кілометрів, якщо розсіююсь не сам, — уточнив принц.

Я лиш кивнула й попрямувала до заростів кизилу. Люсьєн пішов за мною. Коли навколо не лишилося нічого, окрім рожевих квітів та ниточок сонячного світла, що прошивали сплутане гілля, а королівська пара заходилася досліджувати Стіну там, де нас уже було не видно й не чути, я сіла на гладенький плаский камінь.

Люсьєн сів біля дерева поруч зі мною, закинув ногу на ногу.

— Хай би що ти планувала, ми опинимося по коліно в багні.

— Я нічого не планую, — заперечила я і, підібравши з-під ніг опалу рожеву квітку, стала крутити її між пальцями.

Золоте око звузилося й ледь чутно зацокотіло.

— Ти взагалі щось бачиш тією штукою? — спитала я.

Він не відповів. Я кинула квітку на вологий мох між нами.

— Не довіряєш мені? Після всього, що нам довелося пережити?

Люсьєн похмуро поглянув на квітку, але не урвав мовчанки.

Я шугнула рукою в наплічник, шукаючи пляшку з водою.

— Якби ти жив під час Війни, — спитала я, відпивши води, — ти був би на їхньому боці? Чи бився б за людей?

— Я приєднався б до союзу між людьми і Фе.

— Навіть якби твій батько був проти?

— Особливо в тому разі, якби мій батько був проти.

Проте Берон був частиною альянсу, якщо я правильно пам’ятала уроки історії, засвоєні з розповідей Різа.

— Утім, тепер ти готовий виступати на боці Гайберну.

— Я зробив це заради тебе, не забула? — холодно й жорстко мовив він. — Я пішов з ним, щоб повернути тебе додому.

— Не знала, що відчуття провини буває таким сильним рушієм.

— Того дня, як ти… зникла, — сказав він, через силу уникаючи слова «пішла», — ми були на кордоні, коли отримали повідомлення. Відразу помчали назад. Я обігнав Темліна на шляху до маєтку. Але знайшов саму лиш обручку, вплавлену в камінь підлоги, яку зміг вирвати звідти, щоб Темлін не побачив.

Обережна, зважена перевірка фактів, які, однак, свідчили не про викрадення.

— Вони розплавили обручку у мене на пальці, і вона зісковзнула, — збрехала я.

Кадик Люсьєна смикнувся, але він лише похитав головою. У сонячному світлі руде волосся здавалося живим бурштином. Кілька хвилин ми просто мовчали. Судячи з шерхотіння й бурмотіння, принц із принцесою вже закінчували огляд пролому. Я внутрішньо зосередилася, обмірковуючи кожне слово, яке мала намір виголосити, не викликавши при цьому найменших підозр.

— Дякую, — тихо сказала я. — За те, що прийшов за мною в Гайберн.

Люсьєн стиснув зуби, вириваючи мох поряд із собою.

— Це була пастка. Усе, на що я розраховував, прямуючи туди… Усе сталося геть інакше.

Я ледь стримала бажання вишкірити зуби. Але підійшла до нього, присіла поруч на широкому стовбурі дерева.

— Ця ситуація просто жахлива, — сказала я, і це була правда.

Люсьєн тихо пирхнув. Я постукала своїм коліном об його:

— Не дозволяй Джуріанові себе дражнити. Він робить це, лише щоб виявити наші слабкі сторони.

— Я знаю.

Я розвернулася до Люсьєна, торкаючись його коліном, щоб наголосити на важливості запитання.

— Чому? Навіщо Сонному королівству все це? Хіба що заради якогось божевільного бажання підкоряти. Що є рушієм для короля та його підданих? Ненависть до решти світу? Погорда?

Люсьєн нарешті подивився на мене. Зблизька химерні деталі та візерунки його металевого ока просто зачаровували.

— Ти… — почав він і затнувся.

Крізь кущі продиралися Бренна і Даґдан. Побачивши нас так близько одне від одного, вони насупилися. Але саме Джуріан, який наступав їм на п’яти, видав потрібну мені реакцію: усміхнувся, завваживши, що ми сидимо, торкаючись колінами і майже носом до носа, і ядуче мовив:

— Обережніше, Люсьєне. Ти ж бачив, що буває з чоловіками, які тягнуть лапи до власності Вищих Лордів.

Люсьєн загарчав, але я зупинила його поглядом.

«Справді ж бачив», — подумала я.

І попри Джуріана та глумливі посмішки посланців кутик Люсьєнового рота смикнувся вгору.

Аянта чекала нашого повернення в конюшні.

Пишну появу вона влаштувала наприкінці сніданку, коли золоті промені сонця осяяли всю їдальню. Я навіть не сумнівалася в тому, що вона запланувала і час, і місце, де зупинилася просто у промені світла, щоб сонце визолотило її волосся і змусило блакитний камінь корони засяяти синім світлом. Якби я таке малювала, картина дістала б назву «Бездоганне благочестя».

Темлін коротко представив її, і надалі Аянта насіла на Джуріана, який лише кривився, як від дзижчання набридливої комахи над вухом.

Даґдан і Бренна слухали її підлабузництво з нудьгою в очах. Я здогадувалася, що їм цілком досить було товариства одне одного. У будь-якому неблагочестивому сенсі. Бо до вроди Аянти вони залишилися геть байдужими, тоді як інші чоловіки та жінки, глянувши на неї, мліли від захвату. Але вслід за цим я подумала, що, напевно, фізична пристрасть полишила тіла близнюків так само давно, як позбавила їх і душі.

Тож Гайбернові посланці та Джуріан слухали теревені Аянти хіба що кілька хвилин, а потім терпець їм урвався і вони знову зосередили свою увагу на їжі, що була на столі та в їхніх тарілках. Не дивно, що жриця вирішила зустріти нас тут.

Я кілька місяців не була в сідлі, і тепер мене так розтрясло, що я не могла злізти з коня без сторонньої допомоги, тоді як решта легко спішилася. Я благально подивилася на Люсьєна, і той, ховаючи усмішку, підійшов до мене. Він на очах у всіх охопив мою талію сильними долонями, легко зняв із сідла і опустив на ноги поруч з Аянтою.

Я вдячно поплескала його по плечу. Він, як вишколений придворний, шанобливо мені вклонився.

Іноді я майже забувала, що повинна його ненавидіти. Тримати в голові ту гру, що я мала вести.