Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 5)

Він знав, що мене це засмутить — дівчина, в повернення якої він вірив, завжди шукала б можливості захистити свою смертну батьківщину. Але він вважав, що я здатна змиритися заради нього, заради нас. І що Гайберн не стане винищувати людей, коли знесе Стіну. Що він просто захопить нові території.

— Вирушаємо після сніданку, — сказала я принцесі. І додала, вже для Темліна: — У супроводі кількох вартових.

Плечі в нього трошки розслабилися. Цікаво, чи було йому відомо, як я обороняла Веларіс? Чи знав, що я захищала Веселку від легіону таких потвор, як Аттор? І знищила самого Аттора, криваво, жорстоко, за те, що він скоїв зі мною і моїми людьми.

Джуріан у цей час із солдафонською прямотою роздивлявся Люсьєна. А потім сказав:

— Мені завжди було цікаво, хто це зробив тобі око замість того, що вона вирвала.

Ми не говорили в маєтку Темліна про Амаранту. Про неї не можна було тут згадувати. Але спогади про неї душили мене протягом тих місяців, що я провела тут, повернувшись із Підгір’я, вбивали мене, бо я щодня повинна була ховати страхи й біль дедалі глибше в себе.

Я подумки зіставила себе справжню з тією, якою мене тут хотіли бачити. Що ж… Зараз я мала повільно зцілюватися — знову перетворюватися на ту дівчину, яку Темлін годував, оберігав і любив, перш ніж Амаранта звернула мені м’язи після трьох місяців катувань. Тому я ледь посовалася на стільці й утупилася у стіл.

Люсьєн відповів Джуріанові важким поглядом. Королівські близнята з Гайберну байдуже спостерігали за ними.

— У мене є давня подруга з Двору Світанку. Вона майстриня із поєднання магії з механікою. Темлін дуже ризикував, коли попросив її зробити для мене це око.

Ядуча посмішка від Джуріана.

— Тож у твоєї маленької нареченої є суперниця?

— Моя суджена тебе не стосується.

Генерал знизав плечима.

— Здається, тебе також, бо її вже, імовірно, відтрахала половина іллірійської армії.

Присягаюся, лише століттями загартована витримка стримала Люсьєна від того, щоб перестрибнути стіл і вирвати Джуріанові горлянку.

Це Темлінове гарчання змусило задзвеніти бокали.

— Джуріане, або поводься, як личить почесному гостю, або ночуватимеш у конюшні, де звірові саме місце.

Джуріан лише відпив іще вина.

— Нащо карати мене за чистісіньку правду? Ніхто з вас не був на Війні, коли мені довелося об’єднувати сили з іллірійськими дикунами. — Він кинув оком на близнюків з Гайберну. — Це ви, ваші високості, мали задоволення битися проти них.

— Крила їх лордів і генералів ми зберегли як трофеї, — ледь помітно посміхнувся йому Даґдан.

Мені важко було втриматися від погляду на Темліна. Від того, щоб спитати, а де ж той тримає дві пари крил, трофеїв його батька, які той відрубав у матері й сестри Різа.

На стіні у кабінеті, сказав мені Різ. Але я не знайшла їх після повернення, коли, удавано страждаючи від нудьги, одного дощового дня досліджувала кімнати. Не знайшла навіть у підвалах. У жодній скрині, шухляді, зачиненій кімнаті.

Ті два шматочки смаженої ягнятини, які я змусила себе проковтнути, тепер просилися на волю. Але принаймні відраза була виправданою реакцією на слова принца Гайберну.

Джуріан майже щиро посміхнувся мені, нарізаючи ягнятину на шматочки.

— Ти ж, напевне, знаєш, що ми билися разом? Я і твій Вищий Лорд. Тримали шик проти лоялістів, пліч-о-пліч, до литок у крові й багні.

— Він не її Вищий Лорд, — з тривожним спокоєм помітив Темлін.

Джуріан лише промуркотів у мій бік:

— Він же напевне сказав тобі, де ховає Міріам і Дракона.

— Вони мертві, — сухо відповіла я.

— А Котел стверджує геть інше.

Холодний страх заворушився у животі. Тож він уже спробував власноруч її воскресити. І зрозумів, що серед мертвих її немає.

— Мені говорили лише, що вони мертві, — повторила я з удаваним невдоволенням від нецікавої теми. І проковтнула шматочок ягнятини, геть несмачної після багатства прянощів у Веларісі. — Невже тобі нема про що думати, Джуріане, окрім коханки, яка давно вже не з тобою?

В очах Джуріана скипіли всі п’ять століть божевілля, коли він штрикнув нарізане м’ясо виделкою.

— А ти, кажуть, злягалася з Різендом задовго до того, як кинула власного коханця.

— Припиніть! — гарикнув Темлін.

І саме тоді я відчула його. Обережне торкання моєї свідомості. Їх план був тепер як на долоні: розлютити нас, відволікти, щоб мовчазні принц і принцеса могли любесенько пробратися в наш розум. Свій розум я захистила. Але Люсьєн… і Темлін…

Я подумки потяглася до своєї темної сили, розкинула її, як тенета. І побачила два жирних відростки, які прохромили свідомість Люсьєна і Темліна, наче два справжні списи, кинуті через стіл.

Я вдарила. Даґдан і Бренна здригнулися у своїх кріслах, відчувши удар як фізичний, а їхні сили в той самий час розбилися об бар’єр із чорного адаманту, яким я закрила розуми Темліна і Люсьєна. Дві пари темних очей втупилися у мене. Я витримала їх погляд.

— Щось сталося? — спитав Темлін, і лише тоді я зрозуміла, яка тиша запала в їдальні.

— Нічого, — королівська двійня дістала від мене любесеньку посмішку. — Їх високості, певно, стомилися від довгої дороги.

Щоб остаточно донести думку, я потягнулася до їх мозку, і мене зустріла стіна з білої кістки. Обоє здригнулися знову, коли мої чорні пазури глибоко уп’ялися в їхні щити, лишаючи по собі глибокі мітки.

Таке попередження дорого коштувало, бо скроні звело від тупого нестерпного болю. Але я заходилася їсти, ігноруючи Джуріанове підморгування.

Поки не закінчився обід, ніхто не промовив ані слова.

Розділ 3

Весняний ліс принишк. Ми їхали поміж дерев, укритих квітами. Задовго до нашої появи птахи припинили співи, а дрібні тваринки сховалися в нори.

Ні, не від нас із Люсьєном і навіть не від трьох вартових, які трималися на шанобливій відстані від нас, ховалися лісові мешканці. Їх налякав Джуріан з двома своїми посланцями з Гайберну. Вони опинилися в центрі нашого загону, а ми з Люсьєном їхали з обох боків від них. Напевно, і птахам, і тваринам ці троє здавалися такою самою мерзотою, як боге чи наги.

До Стіни ми дісталися без пригод, навіть Джуріан більше не намагався діставати нас із Люсьєном своїми дошкульними репліками. Більшу частину ночі я не спала, постійно перевіряючи, чи не спробують Даґдан і Бренна застосувати проти когось із мешканців маєтку силу дематі. Від Геліона, Того, що руйнує чари, верховного правителя Двору Дня, я отримала здатність руйнувати закляття. На щастя, я не знайшла ані пасток, ні заклять, за винятком охоронних чар самого маєтку, які унеможливлювали появу будь-кого в ньому, так само як і перенесення з його території.

За сніданком Темлін був дуже напружений, але не просив мене залишитися вдома. Я навіть насмілилася запитати, у чому причина його поганого настрою. Він послався на головний біль. Люсьєн дружньо поплескав його по плечу й пообіцяв за мною наглянути. Я мало не засміялася, почувши це.

Проте зараз, коли до Стіни залишилося менше ніж пів кілометра, мені було не до сміху. Невидиму для ока, я, втім, відчувала її велетенську, жахливу, важку присутність. Уже так близько… Навіть коням було непереливки, вони крутили головами й били копитами в моховиння, коли ми прив’язували їх до низько опущених гілок вкритого квітами кизилу.

— Діра в Стіні має бути ось тут, — сказав Люсьєн тоном, з якого ставало зрозуміло, що ці троє подобаються йому анітрохи не більше, ніж мені.

Поруч із ним ішли Даґдан і Бренна, наступаючи на опалі рожеві квіти. Джуріан нишпорив навколо, вивчаючи місцевість, а вартові залишилися з кіньми.

Я йшла за Люсьєном і посланцями Гайберну, тримаючи невеличку дистанцію. На мені було вбрання, що аж ніяк не пасувало для прогулянки лісом, та воно вже не могло обдурити принца і принцесу, які гостро відчували, що в спину їм дихає такий самий дематі, як і вони. А вдягла я вишиту сапфірову куртку й брунатні штани, доповнивши свій образ наїзниці єдиною прикрасою — ножем, інкрустованим дорогоцінним камінням, який колись подарував мені Люсьєн. Давно, ще в минулому житті.

— Хто пробив Стіну в цьому місці? — спитала Бренна, вивчаючи діру, яку не можна було побачити — як і саму Стіну, — проте неможливо було не відчути її. У тому місці почувався так, наче бракувало повітря.

— Невідомо, — відповів Люсьєн, і промінчик сонця висвітив золоту нитку на рукаві його коричневої куртки, коли він схрестив руки на грудях. — Деякі діри з’являлися протягом століть. Ширини цієї ледь стане, щоб у неї змогла протиснутися людина. Удвох у неї не пройдеш.

Близнюки обмінялися поглядами. Я стала позаду них, вивчаючи провал і Стіну навколо нього. Усі мої інстинкти аж кричали про… помилковість, неправильність цієї витівки.

— Я пам’ятаю це місце, — саме тут я пройшла крізь Стіну вперше.

Люсьєн кивнув, а ті двоє скинули догори брови. Я зробила крок до Люсьєна й зупинилася, ледь не торкаючись його плеча. Він був зараз живим бар’єром між мною й посланцями Гайберну. Сьогодні вранці, за сніданком, вони вже не ризикнули випробовувати мої ментальні щити. А ось тепер я дозволяла їм думати, що фізично вони мене лякають… Бренна дуже уважно дивилася, як близько я стою до Люсьєна, помітивши, як він трохи розвертається, щоб захистити мене. Її губи вигнулися в ледь помітній холодній посмішці.

— І скільки ж подібних дір у Стіні?