Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 4)

Я тоді повернулася до своїх нових кімнат, замкнула двері й огорнула все непроникною повітряною стіною, щоб навіть натяк на запах моїх мовчазних сліз не прохопився назовні, поки я згорталася клубочком у кутку своєї ванної.

Колись я сиділа в такій позі, спостерігаючи за зірками протягом довгих нічних годин. Тепер я бачила за вікном безхмарну блакить неба, чула співи пташок, а мені ж хотілося завити, як дикий звір.

Я не насмілилася розпитати докладніше про Кассіана й Азріеля, про моїх сестер. Я просто боялася: будь-які погані новини, будь-які вісті про страждання могли спричинитися до того, що я жорстоко помщуся своєму теперішньому оточенню. Уява малювала мені страшні картини, і я струшувала головою, щоб їх прогнати.

«Вони живі. Видужують». Я щодня нагадувала собі про це. Попри те що подумки досі чула їхні крики й відчувала запах крові, я не насмілювалася просити про щось більше. Не ризикувала торкатися нашого зв’язку після того першого разу.

Я не знала, чи вміє хтось відстежувати подібні речі — мовчазні розмови двох суджених. Але знала, що почути сам зв’язок вони можуть, і знала, яку небезпечну гру я розпочала.

Усі вірили, що наші узи розірвано, і запах Різенда на мені залишається тільки тому, що він силою мене взяв, силою пройняв своїм запахом.

Тому вони вважали, що із часом і відстанню цей запах слабшатиме. За кілька тижнів чи місяців — безумовно.

А коли не згасне, коли залишиться… мені доведеться діяти незалежно від того, чи здобуду я на той час необхідну нам інформацію. Проте доти мені, зважаючи на можливе посилення запаху від використання зв’язку для розмов, треба було якомога менше ним користуватися. Хай навіть це коштувало мені розмов із Різом, його лукавих веселощів… Я почую їх знову, обіцяла я собі. Побачу його чарівну усмішку.

Наступного дня, коли Джуріан і двоє командирів Гайберну перенеслися на ріння доріжки перед головним входом, я знову пригадала, скільки болю бачила востаннє на обличчі Різа, вкритого кров’ю Кассіана й Азріеля.

На Джуріані був той самий легкий шкіряний обладунок. Весняний вітер розвіював його темне волосся, раз-по-раз кидаючи пасма на обличчя очі. Побачивши нас на білому мармуровому ґанку, він криво посміхнувся. Вираз його обличчя був самовдоволений.

А я воліла, щоб кров у моїх жилах перетворилася на кригу, на холод Двору Зими. Мені досі не довелося там побувати, але від його верховного правителя я дістала здатність перетворювати вир гніву на крижаний спокій. Тепер вона мені стала в пригоді — кипіння люті в мені змінилося на зимовий спокій, коли Джуріан, тримаючи руку на руків’ї меча, рушив до нас.

Справжній страх змією ковзнув до серця не від нього, а від супутників — чоловіка та жінки, — яких Джуріан прихопив із собою. Зовні в них був вигляд Вищих Фе. У них були здорова рум’яна шкіра, чорне, аж синювате волосся, таке саме, як і в короля Гайберну. Проте в очі впадало не це. Мене вразила порожнеча і бездушність їхніх облич, відшліфованих тисячоліттями жорстокості. Ані тіні емоцій.

Смертний генерал з недоброю посмішкою зупинився за крок до нижчої сходинки. Темлін і Люсьєн застигли.

— А вигляд у тебе ліпший, ніж був тоді, коли я бачив тебе востаннє.

Я змусила себе подивитися йому в очі. І нічого не відповіла. Джуріан пирхнув і жестом запросив своїх двох супутників пройти вперед.

— Дозвольте представити вам їх королівські високості принца Даґдана і принцесу Бренну, племінника та племінницю короля Гайберну.

Близнюки. Можливо, пов’язані і силою, і ментальним зв’язком.

Темлін, здалося мені, тільки тепер пригадав, що це його нові союзники, і став спускатися сходами. Люсьєн — слідом за ним. Він продав нас. Продав усю Прифію… Через мене. Щоб повернути мене.

У роті заклубочився дим. Я знову закликала рятівний холод.

Темлін вклонився принцові та принцесі.

— Ласкаво прошу в мій дім. Для вас уже підготували кімнати.

— Ми з братом житимемо разом, — відповіла принцеса.

Голос у неї був оманливо високий, наче у дівчинки. І жодних емоцій на обличчі. А ще — неймовірна зверхність у тоні.

Я шкірою відчувала, як на Люсьєновому язику народжуються в’їдливі слова. Тому сама спустилася сходами, як справжня хазяйка цього Двору. Напевно, Темлін чекав від мене, що я мало не стану обіймати «високих гостей».

— Ми зараз швидко все організуємо, — сказала я.

Металеве око Люсьєна задзижчало і звузилося в мій бік, але я зі спокійним виразом обличчя присіла в реверансі перед ними. Моїми ворогами. Хто з моїх друзів зустрінеться з ними на полі бою? Чи видужають Кассіан з Азріелем, чи зможуть вони битися або бодай тримати меча? Я заборонила собі думати про це… і про те, як кричав Кассіан, коли йому нівечили крила.

Принцеса Бренна роздивлялася мене: рожеву сукню, волосся, яке Ейсіл заплела й закріпила короною з кіс у мене на голові, блідо-рожеві перлини сережок. Безпорадно-ніжненьку обгортку, ідеальну для самички Верховного Лорда, з якою можна гратися хоч удень, хоч уночі.

Бренна скривила губи й поглянула на брата. Принц, судячи з того, як вишкірився до неї, дійшов того самого висновку.

Темлін тихенько загарчав, застерігаючи їх:

— Якщо ви вже надивилися на Фейру, може, перейдемо до справи?

Джуріан тихенько засміявся і, не чекаючи запрошення, став підніматися сходами.

— Їм просто цікаво.

Люсьєн напружився від нахабства його поведінки і слів.

— Не кожного століття розпочинають війну через бажання заволодіти жінкою. Надто жінкою з такими… талантами.

Я повернулася і теж стала підніматися за ним.

— Можливо, якби ти дав собі клопіт розпочати війну через Міріам, вона б тебе не покинула заради принца Дракона.

Джуріан ледь помітно здригнувся. Темлін і Люсьєн уклякли в мене за спиною, не знаючи, чи то спостерігати за нашою сваркою, чи то вести високих гостей у дім. Після моєї розповіді про Азріеля та його мережу чудово тренованих шпигунів з маєтку відіслали всіх зайвих слуг, побоюючись недобрих очей і цікавих вух. Залишилися найбільш довірені.

Я, звісно, забула згадати про те, що Азріель уже давно згорнув цю мережу, позаяк інформація, яку вони здобували, не була варта життя його шпигунів. А також про те, що це мені заважали зайві очі та вуха.

Джуріан зупинився угорі на сходах. Його обличчя перетворилося на маску жорстокої смерті.

— Не грайся словами, дівчино.

Усміхаючись, я пройшла повз нього:

— Бо що? Кинеш мене в Котел?

Увійшла через головні двері до залу й оминула стіл, що стояв посередині. На ньому була величезна ваза з квітами. Їхні головки майже торкалися кришталевої люстри. Саме тут, поряд із цим столом, я перетворилася на клубок жаху й відчаю, і моя рятівниця Мор підхопила мене на руки й винесла із золотої клітки на свободу.

— Ось перше правило вашого візиту, — кинула я через плече до Джуріана, крокуючи до їдальні, де на нас уже чекав обід. — Не погрожуй мені в моєму власному домі.

За мить я вже знала, що зігране сприйняте належним чином. Не Джуріаном. Той, похмуро дивлячись просто себе, влаштовувався за столом. Ні, моя роль справила враження на Темліна. Він погладив мене по щоці, проходячи мимо. Він навіть не зрозумів, наскільки дбайливо я добирала слова, коли дражнила Джуріана. Воєначальник заковтнув мою наживку…

Я впоралася із першим своїм кроком: змусила Темліна повірити, що я люблю і його, і це місце, і всіх, хто тут є. Змусила ні на мить у цьому не сумніватися. А це означало, що коли я врешті нацькую їх одне на одного, то не викличу в Темліна найменшої підозри.

Принц Даґдан виконував усі примхи та накази своєї сестри. Наче був мечем, яким вона прорубала собі місце в цьому світі. Він наливав їй вино, спершу обережно принюхавшись. Вибирав для неї найкращі шматки печені й гарнесенько викладав на таріль. Дозволяв їй відповідати на всі запитання, не зводячи з неї сповнених безмежної довіри очей.

Одна душа на два тіла. І, судячи з того, як їх погляди нагадували мені беззвучні розмови, вони, найімовірніше, були такими самими, як і я. Дематі.

Повернувшись сюди, я оточила свій розум стіною з чорного адаманту. Але під час цього обіду, коли запала занадто довга тиша, я зловила себе на тому, що раз-по-раз перевіряю міцність своїх щитів.

— Завтра вирушаємо до Стіни, — говорила Бренна Темліну, і це був радше наказ, а не прохання. — Джуріан поїде з нами. Нам потрібна буде допомога тих твоїх вартових, які знають, де є діри у Стіні.

Сама лише думка про те, що вони будуть так близько до людських земель… Але моїх сестер там більше не було. Ні, мої сестри жили тепер десь на безмежній території мого власного Двору, під захистом моїх друзів. Навіть батько мав повернутися додому після своїх справ на континенті не раніше ніж за місяць або два. А я ще досі не знайшла способу його попередити.

— Ми з Люсьєном теж можемо вас супроводжувати, — запропонувала я.

Темлін різко розвернувся в мій бік. Я чекала на відсіч, на заборону.

Але, схоже на те, Вищий Лорд Двору Весни справді засвоїв урок і справді хотів спробувати поводитися по-новому, бо лише кивнув Люсьєну.

— Мій емісар знає Стіну не гірше за всіх вартових.

«Ти дозволяєш їм це робити, ти чудово розумієш, що допомагаєш їм знищити Стіну й полювати на людей з того боку». Слова переплуталися й засичали в моєму горлі.

Але я змусила себе відповісти Темліну повільним, ледь помітно невдоволеним кивком.