Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 8)
Вона була мені другом. Дуже ризикуючи, вона допомогла мені дістатися Підгір’я. Захищала мене кілька місяців по тому. Але тепер вона стає небезпечною для мене…
— Вона розповіла мені про твій візит. Про те, що ти сміялася, що ти була здорова і щаслива.
— Усе це було спектаклем. Він змусив мене так поводитися перед публікою.
Тремтіння в голосі вдавати не довелося. У відповідь — мудра крива посмішка.
— Як скажеш.
— Я
Ейсіл дістала з шафи сукню кремово-білого кольору.
— Ось цю ти ще жодного разу не надягала. Я замовила її, щоб ти надягла її наступного дня після весілля.
Сукня була не те щоб весільна, але схожа на весільну. Чистота й невинність. Я нізащо не вдягла б її після повернення з Підгір’я. Тоді я намагалася уникати будь-якого порівняння зі своєю понівеченою душею. Але зараз… Я дивилася просто в очі Ейсіл, міркуючи, яку частину моїх планів вона могла розгадати.
Ейсіл прошепотіла:
— Скажу тобі лише раз. Хай би що ти надумала, благаю: хай воно не торкнеться моїх хлопчиків. Хочеш помститися, нехай, але прошу тебе, зглянься над ними.
— До чого тут твої хлопці? Я лише хочу повернутися до звичного для мене життя. Зцілитися…
Зцілити землю від порчі й темряви, які зараз ширяться. Ейсіл, здалося мені, це зрозуміла. Тому повісила сукню на дверцята шафи й розправила блискучі складки спідниці.
— Надягни її на Сонцестояння, — тихо сказала вона.
І я надягла.
Розділ 4
Літнє Сонцестояння було саме таке, як я його пам’ятала: усюди стрічки й гірлянди з живих квітів, діжки елю й вина викочували до пагорбів навколо маєтку. І Вищі Фе, й нижчі фейрі збиралися сюди на урочистості.
Але минулого року тут не було Аянти. Святкування, за її словами, буде святотатством, якщо ми спочатку не подякуємо богам.
Тож за дві години до світанку ми зійшлися сюди, сонні й геть не в настрої вистоювати її церемонію, поки сонце не зійде над небокраєм і не почнеться найдовший день року. Я думала: а чи Тарквен у своєму сяйливому палаці біля моря теж мав витримувати такі нудні ритуали? А ще думала про те, як святкуватимуть день Літнього Сонцестояння сьогодні в Адріаті, про верховного правителя Двору Літа, з ким майже подружилася.
Хай би про що теревенили слуги, Тарквен досі ані словом не обмовився Темліну про наш із Різом і Амрен візит. Цікаво, що зараз думає верховний правитель Двору Літа про зміну обставин у моєму житті? Він напевно ж чув про це. І я могла лише молитися, щоб він тримався подалі, поки я не закінчу тут своїх справ.
Для поїздки до пагорбів Ейсіл знайшла мені розкішний білий оксамитовий плащ, а Темлін посадив мене на кобилу масті блідого місячного сяйва, в сріблясту гриву якої хтось заплів дикі квіти. Якби я хотіла намалювати втілення спокійної чистоти, то намалювала б себе сьогодні — з короною кіс і сніжно-білих суцвіть глоду. Губи і щоки я ледь помітно підфарбувала, одним лише натяком на колір. І це нагадувало тепер перші прояви весни на скутих зимою землях.
Коли наша процесія дісталася пагорба з натовпом із сотень Фе, усі погляди звернулися до мене. Сама ж я дивилася тільки вперед, туди, де Аянта стояла над примітивним кам’яним вівтарем, укритим квітами й першим врожаєм літа. Каптур її блідо-блакитної мантії чи не вперше лежав на плечах, а срібний вінець прикрашав золоте волосся.
Я усміхнулася їй, коли моя кобила слухняно зупинилася з північного краю півкола Фе навпроти вівтаря на схилі, і подумала, чи в змозі Аянта розгледіти вовка в цій посмішці.
Темлін допоміг мені зійти на землю, і в сірих сутінках я помітила, як на рукавах його зеленої куртки замерехтіла золота вишивка.
Коли він опускав мене на м’яку траву, я змусила себе зустріти його погляд, добре знаючи, що всі дивляться лише на нас. У його очах, у тому, як Темлін опустив погляд на мої губи, я відчувала, що він згадує минулий рік.
Саме цього дня рік тому він уперше поцілував мене. Рік тому я танцювала, безтурботна й радісна вперше в житті. Мені здавалося тоді, що щасливішою бути просто неможливо.
Я відповіла йому несміливою усмішкою і взяла руку, яку він мені простягнув. Ми разом пішли по траві до кам’яного вівтаря Аянти, а Гайбернові принц із принцесою, Джуріан і Люсьєн рушили за нами.
Цікаво, чи пригадував Темлін ще й інший день, кілька місяців тому, коли на мені була інша біла сукня, а навкруги вирувало біле цвітіння. День, коли мій суджений врятував мене, досить мені було вирішити, що я не хочу того весілля, бо щось у глибині моєї душі знало: я кою щось непоправне. Тоді я вважала, що не заслуговую на такого чоловіка, як Темлін. Не хотіла обтяжувати його собою, зламаною, зажуреною. А Різ… Різ був ладен дозволити мені те весілля, лиш би я була щаслива. Він бажав мені щастя навіть ціною власного життя. Але тієї миті, як я промовила «ні»… Він врятував мене. Він допоміг мені врятувати себе.
Я скосила очі на Темліна. Але він дивився на мою руку, яка тримала його за лікоть. На палець, на якому колись була його обручка.
Як він пояснював це собі — куди, на його думку, поділася вона, — коли Люсьєн позбавився доказів? На мить мені навіть стало його шкода. Бо не лише Люсьєн збрехав йому, Ейсіл брехала також. А скільки ще знали, як я страждала, і намагалися вберегти Темліна від болісної правди? Бачили, як я мучусь, і не зробили анічогісінько, щоб допомогти.
Ми з Темліном зупинилися перед вівтарем. Аянта нагородила нас спокійним величним кивком. Посланці Гайберну, принц із принцесою, переступали з ноги на ногу, навіть не намагаючись приховати, як їм страшенно нудно. Учора Бренна навіть не намагалася приховати невдоволення Сонцестоянням, відверто заявила, що у Гайберні вони давно вже не переймаються такими огидними речами і дурних гулянок у них не буває. Тобто, іншими словами, дуже скоро не буде і в нас.
Я ігнорувала їх. Аянта ж здійняла руки до неба і озвалася до натовпу позаду нас:
— Благословенного Сонцестояння нам усім!
І почалася нескінченна низка молитов і обрядів, найгарніші з юних послушниць допомагали розливати свячене вино, благословляли врожай на вівтарі, а потім звертали свої благання до сонця, щоб воно зійшло. Це була красива, добре підготовлена акторами маленька вистава. Люсьєн куняв у мене за плечем.
Але я витримала всю церемонію Аянти до кінця, знала, що має статися, коли вона візьме чашу святого вина і проголосить:
— Хай світло найдовшого дня прожене всю темряву. Нехай змиє чорне зло, хай би як багато його було.
Удар за ударом на честь мого судженого, мого справжнього дому. Але я кивала у відповідь на її слова.
— А тепер я прошу принцесу Бренну і принца Даґдана надати нам честь і скуштувати освячене вино!
Натовп заворушився. Посланці Гайберну закліпали очима, хмурячись одне до одного. Але я вже відступила на крок, сяйливо їм усміхаючись, і жестом запросила до вівтаря.
Обоє розтулили роти, щоб відмовитись, але Аянта відмов не приймала.
— Пийте, і нехай наші нові союзники стануть водночас новими друзями, — проголосила вона. — Пийте, і нехай вино змиє довгу ніч цього року.
Двоє дематі напевне перевіряли вино на отруту всією своєю магією і вміннями. Я ж утримувала на обличчі байдужу посмішку, поки вони не наблизилися до вівтаря і Бренна не взяла запропоновану срібну чашу.
Обоє ледь пригубили її, перш ніж відступити. Але Аянта заворкотіла, закликаючи їх зайти за вівтар і спостерігати за церемонією з її боку.
Я непогано переконала Аянту в тому, яку сильну відразу в них викликають і вона, і її ритуали. А також у тому, що досить прибути їх війську, як Аянта втратить будь-яку вагу в ролі лідера свого народу. Тепер вона не залишала спроб переконати їх у своїй корисності.
Ще кілька молитов і обрядів, а потім Аянта закликала Темліна стати з іншого боку вівтаря й запалити свічку для душ, які згасли минулоріч, і закликати їх таким чином повернутися, коли зійде сонце, назад до світла.
Небо за їхніми спинами вже зажевріло.
Джуріана теж покликали вперед, щоб він прочитав одну із заключних молитов — на честь воїнів, які щодня боролися за нашу безпеку. Цю молитву вона додала на моє прохання.
Тепер на трав’янистому п’ятачку залишилися тільки я і Люсьєн. Перед нами були вівтар і небокрай, а з боків і позаду нас тіснився натовп.
Судячи з напруженої пози, зі швидкого погляду на розстановку сил, Люсьєн подумки перебирав молитви й намагався зрозуміти, у чому саме я підігрувала Аянті. Від нього не сховалося, що в той час, як сонце ось-ось мало зійти, ми опинилися з ним удвох, а інших мов відвели від нас, прибрали з дороги. Чому б то?
Аянта підійшла до краю пагорба й підвела руки вгору, до неба. Золотаве волосся вільно розсипалося по спині. Місце і поза — все було вивірене.
Цей жест вона вже робила на Зимове Сонцестояння — ставала саме так, щоб сонце сходило ніби між її руками, наповнюючи їх світлом. Послушниці заздалегідь позначили потрібне місце камінцем, схованим у траві.
Золотий диск сонця поволі зійшов над зеленню пагорба й синню небокраю.
Світло — чисте й сильне — наповнило світ і полинуло до нас.
Аянта вигнула спину, бо її тіло було лише сосудом для світла Сонцестояння, і, судячи з того, що я могла бачити, жриця уже вдягнула маску побожного екстазу.