Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 9)
Сонце встало й застигло над небокраєм, золотою ноткою фарбуючи землю.
Натовп загомонів. Потім почулися зойки. Але не на честь Аянти. На честь мене. Тому що я, яскрава й чиста в білому, засяяла від перших ранкових променів — сонце вставало не над Аянтою, денне світло лилося на мене.
Ніхто не перевірив і навіть не помітив, що камінець-мітка Аянти змістився кроків на п’ять праворуч. Усіх надто захопило моє урочисте прибуття, і так само ніхто не відчув леготу, що прошелестів у траві.
Аянта не відразу зважилася повернутися й побачити, що цього разу сила Сонця не наповнює й не благословляє її.
Я вже не стримувала сили, яку випускала в Гайберні, і моє тіло засяяло зсередини. Світлом чистим, як день, чистим, неначе зорі.
— Визволителька, — забурмотіли у натовпі.
— Благословенна, — почулося звідусіль.
Я непогано зіграла подив — подив і сприйняття волі Котла. Обличчя Темліна застигло від шоку, Гайбернові посланці-близнята були просто ошелешені від того, що бачили.
А я розвернулася до Люсьєна, і моє сяяння відбилося в його металевому оці. Розвернулася як друг, який прохає друга про допомогу. І простягнула йому руку.
У мене за спиною Аянта щосили намагалася пристосуватися до несподіваного повороту ритуалу й повернути собі контроль над церемонією. Я відчувала її потуги.
Люсьєн, напевно, теж їх відчув. Бо він узяв мою руку, а потім опустився на коліно у траву, благоговійно притискаючись чолом до моїх пальців.
Усі Фе, наче колоски під вітром, теж упали на коліна.
За всіх пишних церемоній і ритуалів, що їх проводила Аянта, ніхто ніколи не бачив і натяку на справжню силу благословення. А ось Фейра Руйнівниця Прокляття, що врятувала Прифію від тиранії й пітьми…
Благословенна. Свята. Незаплямована злом.
Я дозволила сяйву охопити й Люсьєна, який вклонився мені. Як лицар перед своєю королевою. А потім подивилася на Аянту і цього разу не стала ховати вовчого вишкіру в посмішці.
В усьому іншому святкування лишалося таким самим, як і минулоріч.
Коли сонце стало підніматися дедалі вище над моєю головою, а моє сяйво — меркнути, поступово вляглося й захоплення натовпу. Ми спустилися вниз. Наш шлях лежав через поля, до інших пагорбів, туди, де на нас чекали Фе, які не дісталися церемонії, але вже встигли почути про моє маленьке диво.
Я не відходила від Люсьєна. Здається, він був задоволений. Принаймні здоровий глузд не покидав його, що відрізняло мого друга від більшості тих, хто був на святі. Одні аж захлиналися від радості, другі не могли вийти з побожного ступору. Були й такі, у кого те, що несподівано сталося, викликало тривогу.
Аянта протягом шести наступних годин все намагалася пояснити те, що сталося. Мовляв, Котел благословив її обрану подругу, говорила вона всім, хто готовий був її слухати. Сонце змінило свій шлях, бо аж так зраділо моєму поверненню.
Але навіть послушниці стомилися від її балаканини: вони геть не могли перейнятися пафосом велемовних промов Верховної Жриці.
Темлін зреагував сильніше за всіх. Те, що сталося, його неабияк стривожило. Спостерігаючи за ним, можна було подумати, що йому здалося, ніби зі мною сталося щось страшне. У палаці правителя Гайберну Темлін уже бачив таке сяйво. Може, його розбурхали спогади? Дошукуватися причин його тривоги мені анітрохи не хотілося.
Але обов’язок вимагав від Вищого Лорда приймати від підданих, воїнів, нижчих лордів святкові подяки й побажання всього найкращого, і це дало мені певну свободу. Попри те що мене раз-по-раз зупиняли Фе, сповнені благоговійного обожнювання, які простягали до мене руки. У їхніх очах я й зараз бачила сльози вдячності за звільнення від гніту Амаранти.
Колись я б знітилася, бо раніше це не викликало б у мене нічого, крім роздратування й бажання сховатися у якийсь затишний куточок. Тепер же я навчилася приймати подяки й молитви, як і личило благословенній, усміхалася й дякувала у відповідь. Іноді навіть щиро. Я не мала нічого проти народу цієї землі, тих, хто страждав разом з іншими народами. Не відчувала до них найменшої ворожнечі. Але ось придворні й вартові Темліна, які шукали мене… На них чекала окрема вистава. «Благословенна Котлом», називали вони мене. Я відповідала, що ми не можемо проникнути в задуми Котла.
Я повторювала це знову і знову, за сніданком і під час обіду, поки не повернулася додому, щоб трошки освіжитися й побути на самоті.
У своїй кімнаті — нарешті сама — я поклала корону з квітів на туалетний столик і ледь помітно всміхнулася витатуйованому оку на правій долоні.
Йому б сподобалася моя вистава — і він би сміявся аж до хрипу, побачивши вираз обличчя Аянти.
Я саме скінчила митися й мала намір повернутися на пагорби, коли в голові пролунав голос Різа.
Я захихотіла. Слова йшли здалеку, з явним зусиллям. Ризик викриття вимагав скінчити розмову якнайшвидше, не говорити довго. Але я просто не могла не спитати, не дізнатися…
І чекати, рахуючи хвилини.
Кожне слово було тихішим за попереднє.
Він не відповів. Я зачекала ще кілька хвилин, перш ніж надягнути корону з квітів і попрямувати до сходів.
Проте ледь чутний голос Різенда знову пролунав у моїй голові, лише коли я вийшла в сад.
Від цих його слів у мене защеміло серце. Знадобилися неабиякі зусилля, щоб викинути їх з голови. Я пішла туди, де тривало свято. Кроки мої стали геть не такі легкі, як тоді, коли йшла додому.
А на пагорбі вже прибрали сліди застілля і почалися танці.
Я побачила Темліна на краю одного з кіл — він уважно стежив за кожним моїм рухом. Я ж роздивлялася траву, натовп Фе й кількох музикантів з барабанами, скрипками та флейтами, що закликали танцювати. І наближалася до нього, як то й пасувало боязкій ніжній голубці.
Колись достоту такі самі звуки мене розбудили, штовхнули до танку, оживили мене. Тепер вони перетворилися на чергову зброю в моєму арсеналі: я зупинилася перед Темліном, опустила вії й тихенько спитала:
— Потанцюєш зі мною?
Полегшення. Щастя. Ледь чутна тривога.
— Так, — видихнув він. — Так, звісно.
І я дозволила йому вести мене у швидкому танці, крутити й вихиляти під оплески та вигуки натовпу. Перший танець, другий, третій… Спиною вже струменів піт, але я трималася й тримала посмішку на обличчі, раз-по-раз нагадуючи собі сміятися й відводити руки подалі від його шиї, у яку так кортіло вчепитися.
Згодом музика стала повільнішою. Коло тих, хто дивився на нас, стрімко рідшало. Коли нікого не залишилося, Темлін тихо спитав:
— Сьогодні вранці… З тобою все гаразд?
Я враз підвела голову.
— Так. Я… не знаю, що це було, але так. Аянта… вона дуже злиться на мене?
— Не знаю. Вона достеменно не чекала нічого подібного… і погано сприймає сюрпризи.
— Мені треба вибачитись. Адже я зіпсувала її церемонію.
Його очі спалахнули:
— За що? Можливо, це і справді було благословення. Магія досі дивує навіть
Я вдала, що міркую над його словами, потім кивнула. І притиснулася до нього ближче, з неймовірною огидою відчуваючи кожне місце, де торкалися наші тіла. Я не знала, як Різ це витримував — з Амарантою. Протягом п’ятдесяти років.
— Ти сьогодні дуже гарна, — сказав Темлін.
— Дякую. — Я змусила себе вдивитися в його обличчя. — Люсьєн… Люсьєн сказав мені, що ти не завершив Ритуал на Каланмаї. Що ти відмовився.
Він тяжко проковтнув клубок у горлі.
— Для мене це було занадто.
— Можливо, вранішнє благословення стосувалося не лише мене, — промовила я.
Темлін лише погладив мене по спині.
Ми мовчали ще під час трьох танців, а потім голод потягнув мене до столів, на яких уже накривали вечерю. Я дозволила Темліну накладати спочатку мою тарілю, потім свою, а тоді ми відшукали собі місцинку під старим покрученим дубом і спостерігали за танцями й музикою.
Я мало не спитала його, чи воно того вартувало — поступитися таким миром заради мого повернення. Впустити Гайберн сюди, віддати йому ці землі. Коли вони прийдуть, не залишиться ані танців, ні пісень, ані свят.
Але я мовчала, поки сонце сідало і ніч нарешті вступала у свої права.