Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 11)

Гра на публіку і демонстрація сили, щоб нагадати присутнім: вона справді має вплив на Темліна. І Гайберну не завадять дружні стосунки з нею. Тим паче що в неї є дуже важлива інформація, до того ж відома тільки їй.

Але я була доволі жорстока, тож мило сказала, звівши таким чином нанівець те, що намислила Аянта:

— Якщо ми довіряємо нашим друзям із Гайберну настільки, щоб воювати пліч-о-пліч, вони заслуговують на щирість. Ми слухаємо тебе, Аянто.

Вона навіть не глянула в мій бік. Але тепер уже вибір був за Темліном. Було зрозуміло, що союз із Гайберном йому важливіший за стосунки з Аянтою.

Ігноруючи її гордовиту поставу, Темлін глянув на нас і промовив:

— А давайте послухаємо всі ми, що скаже нам верховна жриця.

Аянта тяжко проковтнула клубок у горлі й заговорила:

— Річ у тім… Мої послушниці помітили, що земля навколо мого храму… вмирає.

Джуріан пирхнув, схилившись над своїм беконом.

— То скажи про це садівникам. — Бренна теж перевела погляд на тарілку й повернулася до сніданку.

Даґдан захихотів, поставивши чашку з чаєм на стіл.

— Садівник ні в чому не винен. — Тепер Аянта стала рівно, як свічка. — Це порча, яку навели на нашу землю. Трава, коріння, бруньки — усе вражене, зів’яле і хворе. І відгонить нагами.

Я ледь втрималася, щоб не скосити очі на Люсьєна, — перевірити, чи помітив і він голодний блиск у її очах. Навіть Темлін зітхнув, наче бачив нарешті правду: спробу повернути собі авторитет, а то й власноруч отруїти землю, щоб потім магічно її зцілити.

— У лісах є ще кілька місць, у яких усе померло й не оживає, — вела далі Аянта, притискаючи вбрану у срібло руку до грудей. — Я боюся, це знак, що наги мають намір атакувати.

О, я таки допекла їй до живого. Я все гадала, що вона вигадає після вчорашнього свята Сонцестояння, на якому я вкрала всю прикуту до неї увагу й силу. Але це… Розумний хід.

Я приховала посмішку й ніжно відповіла:

— Аянто, можливо, тобі справді слід покликати хороших землекопів. Нехай перекопають землю біля твого храму.

Вона напружилася і нарешті подивилася на мене. Мені так і кортіло сказати: «Тобі здається, що ти ведеш свою гру, але ти й гадки не маєш, що кожним твоїм вибором, кожним кроком з минулої ночі й до сьогоднішнього ранку керую я».

Я кивнула спочатку на принца з принцесою, потім на Люсьєна:

— Сьогодні ми їдемо інспектувати Стіну. Якщо до нашого повернення земля навколо твого храму не оживе, я тобі обов’язково допоможу.

Убрані в срібло пальчики стиснулися в кулачки… але Аянта, як і пасувало гадюці, звернулася до Темліна:

— Ви приєднаєтеся до них, Вищий Лорде?

Спитавши, вона звернула погляд на нас із Люсьєном — погляд надто довгий і розважливий. Легкий головний біль, що з’явився в мене зранку, посилювався з кожним словом, що вилітало з вуст Аянти. Я пізно лягла спати і взагалі мало спала — а з огляду на те, що чекало на мене попереду, мені потрібні були сили.

— Ні, він залишиться тут, — відповіла я, перш ніж Темлін встиг щось мовити.

Темлін відклав виделку.

— Гадаю, я теж поїду.

— Мені не потрібний супровід, — сказала я.

Хай думає що хоче. Може навіть шукати прихований зміст моїх слів.

Джуріан пирхнув.

— Уже сумніваєшся в наших намірах, Вищий Лорде?

— Обережніше, — грубо урвав його Темлін.

Я сперлася долонею на стіл.

— З Люсьєном і охоронцями я буду в безпеці.

Схоже було на те, що Люсьєн ладен був угрузнути в крісло і зникнути в ньому назавжди.

Я подивилася на Бренну і Даґдана й посміхнулася, сказавши:

— Я й сама можу захистити себе, якщо знадобиться.

Дематі відповіли однаковими усмішками. Останніми днями я не відчувала жодного доторку ані до своїх ментальних бар’єрів, ані до тих, якими намагалася прикрити якомога більше людей. Але постійне використання магії виснажувало мене, тому можливість відійти від цього десь подалі вабила мене бажаним перепочинком.

І стала вабити дедалі більше, коли почула, як Аянта вкрадливо промовила, нахилившись до Темліна:

— Друже, мабуть, тобі таки слід поїхати.

Я чекала, гадаючи, які ще слова вихопляться з її невдоволено закопилених губ.

— Бо невідомо, коли Двір Ночі знову спробує її викрасти.

У мене була лише мить, щоб продумати свою реакцію. Я відкинулася на кріслі, знітилася, викликаючи з пам’яті образ Клер, розіп’ятої на стіні, а потім Різові крила, пробиті двома ясеневими стрілами, — усе, що годилося задля запаху страху.

— У тебе є новини? — прошепотіла я.

Бренна і Даґдан дуже зацікавилися тим, що почули.

Жриця розтулила рота, але Джуріан не дав їй договорити, ліниво тягнучи:

— Немає ніяких новин. Їхні кордони закриті. Різенд не дурень, він не ризикуватиме й до нас не полізе.

Я дивилася у свою тарілку, випромінюючи застиглий жах.

— Може, й не дурень, — заперечила Аянта, — але його веде помста.

Вона розвернулася до Темліна так, щоб камінь на її срібному обручі впіймав промінь вранішнього сонця.

— Можливо, якби ти повернув йому крила його родичів, він би трохи… заспокоївся.

На мить мене огорнула зсередини повна тиша. А за нею прийшло ревіння, яке заглушило майже всі думки, усі інстинкти самозбереження. Я нічого не чула за цим рокотом у крові й кістках.

Але слова, сама пропозиція… Дешева спроба мене вкусити. Я вдавала, ніби не чула тих слів, ніби мені байдуже. І напружено чекала на відповідь Темліна.

Голос Темліна прозвучав дуже тихо:

— Я давно їх спалив.

Я ладна була заприсягтися, що в його голосі прозвучало каяття… каяття і сором.

Аянта цокнула язиком, а за мить мовила:

— Шкода. Він би за них непогано заплатив.

Я так хотіла перестрибнути стіл і розтрощити їй голову об мармурову підлогу, що аж тіло боліло від зусиль стримати це бажання. Але натомість я тихо і заспокійливо сказала Темліну:

— Зі мною все буде добре.

Я торкнулася його руки, погладила пальцем тильний бік долоні. Витримала тяжкий погляд.

— Не починаймо все знову.

Коли я відсторонилася, Темлін дивився лише на Люсьєна, і все можливе каяття зникло, як і не було. Пазури визирнули з пальців, уп’ялися в поцятковані борознами підлокітники крісла.

— Будь обережний.

Ніхто з нас навіть не став удавати, що це не було погрозою.

Відстань, на яку знадобилося б два дні верхи, ми подолали за день — переносилися, йшли, знову переносилися. Ми могли подолати кілька миль за один підхід, але Даґдан був слабкіший за нас, чого я не очікувала, а він мав нести і сестру, і Джуріана.