Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 12)

А втім, я не ставила йому цього у провину. Переноситися добре самому, а коли на тобі висить ще хтось, витрати магічної сили помітно зростають. Ми з Люсьєном несли по охоронцю. Хлопці були синами дрібних правителів, чемними і спостережливими. Такий спосіб пересування давав змогу взяти із собою тільки найнеобхідніше. Обмеження торкнулися й кількості наметів для ночівлі.

До пролому в Стіні ми дісталися вже в сутінках. Те невелике спорядження, яке ми переправляли на собі під час магічних перенесень, неабияк далося взнаки — я втомилася і могла лише спостерігати за діями охоронців, які взялися ставити намети. Утім, мій статус і не дозволяв робити якісь спроби, щоб їм допомогти. Вечеря біля невеликого багаття минула б у цілковитому мовчанні, якби не Джуріан, рот у якого не закривався. Він розпитував у охоронців про їхні тренування, особливості занять. Близнюки пішли до свого намету, прихопивши канапки з м’ясом, що їх ми взяли із собою. Але обоє дивилися на кусні хліба з м’ясом так, ніби там встигли завестися черв’яки. Невдовзі і Джуріан зник у лісі, заявивши, що бажає прогулятися перед сном.

Коли багаття майже прогоріло, я заповзла до намету, де нам із Люсьєном ледь стало б місця якось умоститися, притулившись одне до одного.

За хвильку я побачила відблиск полум’я на рудому волоссі — Люсьєн зазирнув у намет і вилаявся.

— Мабуть, мені краще спати ззовні, — пробурмотів він, похмуро оглядаючи стінки намету.

— Не клей дурня, — сказала я.

Він сторожко й розважливо подивився на мене, присідаючи на коліна, щоб зняти чоботи.

— Ти ж знаєш, що Темлін буває дуже… чутливим щодо таких речей.

— А ще він буває скаженою скалкою у мене в дупі, — відрубала я, накриваючись похідною ковдрою. — Якщо потурати його параної й ревнощам, то чимдалі буде гірше.

Люсьєн розстібнув куртку, але роздягатися не став, так і заповз у свій спальний мішок.

— Гадаю, гірше тут від того, що ви ще не… Тобто що ви ще не були…

Я напружилася і потягла ковдру нагору, прикриваючи плечі.

— Я не хочу, щоб мене торкалися… і навряд чи це скоро зміниться.

Його мовчання було тяжким і якимось сумним. Я ненавиділа свою брехню і все, на що вона натякала.

— Вибач, — сказав Люсьєн.

Я розвернулася до нього в темряві намету. За що насправді він просив вибачення?

— Хіба немає способу виплутатись із цього договору з Гайберном? — Я говорила так тихо, що слова ледь перекривали шепіт вугілля в багатті. — Я повернулася, я в безпеці. Адже можна знайти якусь причину…

— Ні. Король Гайберну сформулював цю угоду дуже чітко і дуже мудро. Вони тепер пов’язані магією, і магія покарає Темліна за спробу не допустити Гайберн на наші землі.

— Як саме покарає? Уб’є його?

Люсьєн зітхнув, і я відчула цей подих у себе у волоссі.

— Або вб’є, або відбере всі його сили. Магія базується на балансі. Ось чому він нічого не міг зробити з угодою, яку ти уклала з Різендом. З наслідками матиме справу навіть той, хто спробує розірвати угоду ззовні. Якби Темлін спробував утримати тебе тут, магія, яка пов’язувала тебе й Різа, могла б забрати його життя як плату за твоє. Або життя дорогої йому істоти. Це стара магія, прадавня й дуже дивна. Ось чому ми уникаємо угод, якщо не загнані в глухий кут: навіть учені з Двору Дня не знають, як це працює. Я їх розпитував.

— Заради мене… Ти розпитував їх для мене?

— Так. Минулої зими я поїхав туди, щоб дізнатися, чи можна розірвати твою угоду з Різом.

— Чому ти мені не сказав?

— Я… Ми не хотіли давати тобі марну надію. І потім, Різенд через тебе міг би дізнатися про наші задуми і втрутитися. Усе зупинити.

— І тоді Аянта підштовхнула Темліна до союзу з Гайберном.

— Він був у відчаї. Вчені Двору Дня працювали дуже повільно. Я благав його дати їм ще трохи часу, але тебе не було вже кілька місяців. Він хотів діяти, а не чекати попри лист, який ти надіслала. Він не повірив твоєму листу, гадаючи, що ти написала його за диктуванням Різенда. Ба більше: цей лист його і підштовхнув. Ну, і я свою роль зіграв… після тієї нашої зустрічі в лісі.

Я перевернулася на спину, втупивши погляд у похило натягнутий брезент над собою.

— Було аж так погано? — тихо спитала я.

— Ти бачила свою спальню. Темлін розтрощив її, потім свою, а потім і кабінет. Він… убив охоронців, які того дня чергували. Після того, як добув із них усю інформацію. До крихти. Стратив їх у всіх на очах.

У мене кров похолола в жилах.

— І ти його не зупинив.

— Я намагався. Я благав його бути милосердним. Він не слухав мене. Він був не здатен бодай щось чути.

— А інші охоронці навіть не спробували його зупинити?

— Вони не насмілювалися. Фейро, він Вищий Лорд. Він іншої породи.

Цікаво, чи сказав би він ці слова, якби знав, хто я насправді.

— Нас загнали в глухий кут і не залишили вибору. Жодного. Ми могли або воювати з Двором Ночі й Гайберном, або ж об’єднатися з Гайберном, заплющити очі на їхні дії, а потім скористатися союзом з ними, щоб утілити власні плани.

— Що ти маєш на увазі? — видихнула я.

Але Люсьєн уже зрозумів, що сказав зайве, і перемкнув розмову на інше.

— У кожному з Дворів у нас є вороги, — мовив він. — Союз із Гайберном змусить їх дуже добре подумати, перш ніж атакувати.

Брехло. Натреноване й розумне брехло.

Я сонно позіхнула.

— Я все одно їх ненавиджу, союзники вони нам чи ні.

— Я теж, — пирхнув Люсьєн.

— Час підійматися!

Сліпуче вранішнє світло увірвалося до намету, і я зашипіла. Наказ вставати швидко потонув у гарчанні Люсьєна, який рвучко сів.

— Геть! — гарикнув він на Джуріана, який знов окинув нас оком, вишкірився й лише потім відійшов.

Уночі я підсунулася ближче до Люсьєна і спала до ранку, притулившись до нього. У мене не було ніяких інших думок, крім бажання зігрітися. Проте Джуріан, я в цьому не сумнівалася, після повернення обов’язково розповість Темліну, як ми з Люсьєном спали, майже обійнявшись, в одному наметі і прокинулись дуже милою парою.

Я помилася у струмку. Тіло боліло й не слухалося, бо спала на жорсткій підстилці. Спальник нітрохи не допоміг.

Не встигла я закінчити, як біля струмка з’явилася Бренна. Принцеса холодно посміхнулася до мене, привітавшись:

— На твоєму місці я б теж обрала сина Берона.

Я відповіла похмурим поглядом з-під насуплених брів.

Вона лише знизала плечима, посміхаючись іще ширше, і промовила:

— У чоловіків з Двору Осені вогонь у крові. І в ліжку вони теж вогонь.

— Гадаю, у тебе є досвід.

Смішок.

— А що б я ще робила на Війні? — посміхнулася Бренна.

Я навіть не приховувала відрази.

Люсьєн упіймав на собі мій недобрий погляд десь за годину, коли слова Бренни чи не вдесяте крутилися у мене в голові. На той час ми вже пройшли пів милі до пролому в Стіні.

— Що сталося? — здивувався він, завваживши мій погляд.

Перед уявою постала Елейн у цьому… вогні. Я похитала головою, проганяючи видіння.

Люсьєн повторив запитання.

— Нічого особливого, — відповіла я.

Джуріан, ідучи попереду, вилаявся.

Ми надали ходу, а почувши посвист меча, вихопленого з піхов, побігли. Гілки й листя били мене по обличчю, невидима, жахлива сила кордону загула у мене в голові, і я зрозуміла, що ми опинилися просто перед Стіною.