Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 14)

— У мене тут незавершена справа.

— Міріам мертва.

Божевілля знову затанцювало в його очах, змінивши собою незвичну для мене світлу смугу.

— Усе, що я робив на Війні, було заради мене та Міріам. Заради того, щоб наші люди вижили й одного дня стали вільними. А вона проміняла мене на красунчика-принца тієї ж миті, коли я поставив турботу про своїх людей вище за турботи про неї.

— Я чула, що вона пішла від тебе, бо ти так захопився витяганням інформації з Клітії, що геть забув про все. І передусім про Війну, що тривала.

— Міріам сказала мені витрахати з Клітії ту інформацію. Звабити Клітію й бути з нею, аж поки вона не викаже все Сонне королівство і всіх фейських прихильників колишніх порядків. І уяви собі, совість Міріам не допікала.

— То ти робиш усе це лише заради повернення Міріам?

Він витягнув перед собою довгі ноги, закинувши їх одна на одну.

— Я роблю це, щоб виманити її з безпечного гніздечка того крилатого гада і як слід провчити.

— Ти дістав можливість прожити друге життя і збираєшся змарнувати його на помсту?

На його обличчі розквітла лінива посмішка.

— А хіба ти робиш інакше?

Живучи біля Різа, я перейняла в нього звичку морщити від подиву чоло.

— Якщо ти про Різа, то я б хотіла йому помститися.

— Усі так кажуть, коли хочуть його виставити чудовиськом і вбивцею. Але не забувай, я знав його ще з Війни. Не забувай, що він ризикнув своїм легіоном, щоб визволити Міріам з ворожого форту. І саме тоді Амаранта взяла його в полон. Різ знав, що йде в пастку, розставлену на принца Дракона. Саме тому порушив наказ і повів легіон рятувати Міріам. Заради свого друга, моєї коханої й того виродка принца Дракона Різ пожертвував своїм легіоном. Усі вони потрапили в полон, усіх їх катували. І мені після всього цього закидають думку про бездушність і порочність Різенда. Той, кого я знав, був найблагородніший з них усіх. Набагато кращий за того пришелепуватого принца Дракона. Ці риси неможливо втратити, хай би скільки віків минуло. Різенд звик розраховувати й передбачати все до дрібниць. Навіть паплюження свого імені є частиною його стратегії. І ось переді мною ти, його пара. Наймогутніший з Вищих Лордів втратив свою суджену і досі не прийшов повернути її, а вона сидить тут, така беззахисна в нічному лісі…

Джуріан засміявся, глянувши на мене:

— І чому ж то Різ не вдається до жодних дій? Як на мене, лише тому, що Різ тебе не втратив. Він відпустив тебе полювати на нас.

Я ніколи не чула про ту історію, але розказане було так схоже на Різа, що полум’я ненависті до Джуріана стало в мені згасати.

— Достоту ти полюбляєш сам себе слухати.

— Гайберн уб’є вас усіх, — почула я у відповідь.

Джуріан не помилився.

Наступного ранку Люсьєн розбудив мене, затуливши долонею рота. В його рудому оці палала тривога. За мить я відчула запах, який не сплутаєш ні з чим: залізний запах крові.

Ми похапцем вдяглися й узулися, я швидко оглянула арсенал, що був у наметі. Три кинджали моїх, два — Люсьєна. Їх доповнював його красивий короткий меч. Небагато, але краще, ніж нічого.

Обміну поглядами стало для плану: вдавати, ніби нічого не сталося, поки не зможемо оцінити ситуацію.

Мені знадобилася ще одна мить, щоб усвідомити: це вперше ми з ним діємо в тандемі. Полювання можна не брати до уваги, а ось у Підгір’ї ми як могли намагалися рятувати одне одного. Там ми вперше стали командою. Єдиною. Тепер ми перетворилися на маленький загін.

Люсьєн вислизнув з намету, нібито розслаблений, але готовий миттєво зайняти глуху оборону. Він колись розповідав мені, що навчався мистецтву битви спершу у Дворі Осені, а по тому вже тут. Зазвичай він так само, як Різ, намагався вигравати свої битви перемовинами, але я бачила його з Темліном на тренуванні. Люсьєн вправно володів зброєю і міг, якщо доведеться, убити супротивника.

Я пройшла за ним, роздивляючись все довкруги так, як зголоднілий зазвичай дивиться на бенкет.

Ліс не змінився. Джуріан, обличчя якого перетворилося на жорстку сумну маску, зіщулився біля багаття, намагаючись оживити майже прогоріле вугілля. Але охоронці, до яких підійшов Люсьєн, пополотніли. Я подивилася в тому напрямку, куди раз-по-раз був звернений їхній погляд, — на ліс за спиною Джуріана.

Ані натяку на сліди посланців Гайберну.

Кров…

Так, залізний запах крові. Але помережаний запахами землі, кісткового мозку і… гниття. Смерті.

Я гайнула в напрямку дерев і густого підліску, куди були спрямовані погляди переляканих охоронців.

— Запізно, — сказав Джуріан, не відволікаючись від ворушіння жарин. — Вони все скінчили ще зо дві години тому.

Люсьєн наступав мені на п’яти, коли я проривалася крізь ожину, обдираючи долоні шипами.

Принц із принцесою були навіть не навчені прибирати за собою.

Судячи з того, що від трьох тіл залишилися понівечені шматки і клаптики блідих мантій у траві, Даґдан і Бренна напевне заглушали крики якимось магічним щитом.

Люсьєн вилаявся.

— Минулої ночі вони обоє рушили за Стіну. Щоб уполювати цих людей.

Їх розділяло кілька годин, але мисливці були Фе — швидкими, безсмертними. Троє «Дітей Благословенних» втомилися від бігу і мали десь зупинитися на ніч, гадаючи, що небезпека минула.

Кров на траві й деревах уже засихала.

У Гайберні тортури були не надто винахідливі: Клер, золота королева, тепер ці троє… Однакова жорстокість.

Я зняла плащ і обережно накрила ним те, що залишилося від юнака: тулуб і голову. Тіло було роздерте на шматки і знекровлене. Обличчя назавжди застигло в масці болю.

Кінчики моїх пальців обпалило внутрішнім вогнем, який благав спалити їх, подарувати бодай поховання. Але…

— Як гадаєш, це була їхня забавка чи спроба передати нам повідомлення?

Люсьєн накрив своїм плащем рештки двох дівчат. Я ще ніколи не бачила його таким зосередженим і серйозним.

— Гадаю, вони просто не звикли чути слово «ні». Я б назвав те, що трапилося, спалахом гніву безсмертних.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Ти в цьому не винна, — додав Люсьєн. — Вони могли б убити їх на землях смертних, але привели сюди. Щоб продемонструвати свою силу.

Так, він мав рацію. Троє наївних шукачів кращого життя були приречені, тож загинули б і без мого втручання.

— Вони сповнені гордині, — пробурмотіла я собі під ніс. — І все сприймають як загрозу.

Я торкнулася чоботом просяклої кров’ю трави.

— Поховаємо їх?

Люсьєн замислився.

— Це буде надто промовистим посланням. Про те, що ми ладні за ними прибирати.

Я знову поглянула на закривавлену галявину. Миттєвий порив міг порушити мою стратегію.

— Що ж, тоді вони отримають послання дещо інакше.

Розділ 8

Темлін ходив сюди-туди перед каміном у своєму кабінеті, розвертаючись щоразу так різко, наче бив мечем.

Ми з Люсьєном сиділи у кріслах обабіч камінного екрана.

— Вони наші союзники, — гарчав на нас Темлін.

— Вони чудовиська, — заперечила я. — Вони жорстоко вбили трьох невинних людей.

— Ви мали залишити це на мій розсуд. — Темлін судомно зітхнув. — А не опускатися до дитячої помсти.

Він опалив Люсьєна скаженим поглядом:

— Від тебе я очікував більшої розважливості.

— Але не від мене? — тихо спитала я.