Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 16)
Правду кажучи, навіть не знаю, як ніхто з них не збагнув суті моїх слів. Не побачив, що мої слова зовсім не випадковість, а виклик. Загроза. Особливо коли після опівночі на землі маєтку увірвалося семеро нагів. Щоправда, їх знищили ще на шляху до маєтку. Їх атака захлинулася завдяки застережливому видінню, що його послав Котел… звісно, персонально Аянті.
Метушня і крики розбудили весь маєток. Я залишалася у себе в кімнаті, під вікнами і за дверима якої стояла охорона. Темлін, захеканий, увесь у крові нагів, прийшов сказати мені, що загроза минула. Що в нагів були ключі від ґрат, які загубив один з охоронців. Допит його був відкладений на ранок.
Темлін намагався все це обставити як незначну подію. Мовляв, наги, шкідливе плем’я, розперезалися за час правління Амаранти й вирішили показати свою силу. Темлін висловив упевненість, що більше демонстрації сили цих істот не буде й наги забудуть сюди дорогу.
І рятівницею всіх нас від подальшої біди стала Аянта.
Уранці ми всі зібралися біля бараків. Люсьєн був блідий, відсторонений, під втомленими очима залягли тіні. Він так і не повернувся минулої ночі до своєї кімнати — охороняв підступи до маєтку.
Побіля мене стояли Гайбернові посланці і Джуріан — мовчазні й суворі. Темлін походжав перед охоронцем, якого прив’язали за руки між двох стовпів.
— Тобі довірили охорону будинку і всього маєтку, а також усіх, хто був у ньому, — казав він охоронцю, роздягненому до пояса. — Учора ти заснув на посту. Ключі, що зникли кількома днями раніше, видали
Темлін глухо загарчав.
— То що — заперечуватимеш?
— Я… ніколи не сплю на варті. Раніше такого ніколи не траплялося. Я, напевне, задрімав на хвилинку чи дві. — Охоронець затинався, тугі мотузки впиналися в його тіло.
— Ти поставив під загрозу життя всіх, кого присягався охороняти.
Покарання було неминуче. Особливо через посланців Гайберну, які помічали будь-які ознаки слабкості при дворі Темліна.
Темлін простягнув руку. Брон з кам’яним обличчям наблизився й подав йому батіг.
Усі інші охоронці, найбільш довірені його воїни, заворушилися. Дехто з них навіть не приховував лихих поглядів на Темліна, хтось, навпаки, відводив погляд від того, що мало статися.
Я схопила Люсьєна за руку. Жест був радше інстинктивний, а не для вистави, не призначений для глядачів.
Аянта вийшла вперед, склала руки на животі.
— Двадцять батогів. І ще один заради прощення Котла.
Тепер лихі погляди змістилися на неї.
Темлін розгорнув батіг, і той упав на землю.
Я почала діяти. Запустила свою силу в розум прив’язаного охоронця і визволила спогад, який досі оберігала в його голові. А потім дала волю і язику.
— Це була вона, — видихнув охоронець, указуючи підборіддям на Аянту. —
Темлін кліпнув, і всі присутні розвернулися в напрямку жриці.
Вона й оком не змигнула від такого звинувачення — від правди, яку кинули їй в обличчя.
Я хотіла знати, як вона зреагує на перехоплену мною силу Сонцестояння, тому відстежувала Аянту вдень і вночі. За кілька хвилин після того, як я покинула святкування, Аянта пішла до казарм, скористалася власною невеличкою силою, щоб приспати охоронця, і вкрала в нього ключі. Удень Аянта голосно сповістила нам про можливі атаки нагів… Після того, як віддала цим створінням ключі від ґрат.
А все для того, щоб попередити нас минулої ночі. Мовляв,
Розумна ідея… Була б, якби не зіграла по розкладених мною нотах.
Аянта спокійно відповіла:
— Навіщо мені брати ключі? Це я попередила вас про атаку.
— Ти була в казармах… Я
Я зрозуміла, що він боїться зовсім не болю. Ні, якби покарання було заслуженим, він прийняв би його мужньо, витримав би двадцять батогів. Він боявся втратити честь.
— Темліне, я гадала, твої гвардійці не принизяться до того, щоб рятуватися брехнею від швидкоплинного болю, — проголосила Аянта, як завжди, спокійно.
Темлін, слід віддати йому належне, довго дивився на охоронця.
— Я готова вислухати його, — сказала я, вийшовши вперед.
Хтось із охоронців голосно зітхнув. Інші дивилися на мене із вдячністю і жалістю.
Аянта задерла підборіддя.
— З усією моєю повагою, міледі, вирішувати тут не вам.
Ось воно що. Спроба поставити мене на місце.
Цілком і навмисне ігноруючи жрицю, бо це був ідеальний спосіб її розлютити, я звернулася до охоронця:
— Я хочу вислухати тебе.
Я дивилася на охоронця, затамувавши подих, сподіваючись, що Аянта заковтне наживку.
— І ти охочіше ладна повірити якомусь охоронцю, ніж слову Верховної Жриці?
Відразу до її слів майже не знадобилося вдавати — значно тяжче мені було приховати власну посмішку. Аянта потрапила в пастку. Охоронці зарухалися. Слова Аянти й тон, яким вона їх промовила, були неприхованою образою. Якщо до цього хтось ще й не довіряв своєму побратиму, слів Аянти їм стало, щоб усвідомити провину жриці.
Я поглянула на Темліна — його очі теж уважно звузилися. Здається, він збагнув: забагато протестів від Аянти.
О, він добре зрозумів, що це вона спланувала атаку нагів, щоб повернути собі частину влади та впливу при Дворі, ставши на захист його підданих.
Темлін стиснув губи.
Що ж. Я дала обом по уявній мотузці. Тепер залишалося чекати, хто з них перший повіситься.
Я насмілилася на ще один крок уперед, простягнувши до Темліна долоні:
— Можливо, це помилка. Не квапся піддавати свого охоронця покаранню. Адже батіг вдарить не тільки по його тілу, а й по його честі. Дозволь йому висловитися.
Погляд Темліна трохи пом’якшав. Але він мовчав, розмірковуючи, як вчинити.
Аж поки за моєю спиною не пирхнула Бренна.
— Жалюгідне видовище, — мовила вона ніби й тихо, але так, щоб усі її почули.
Це прозвучало вироком усьому Двору Весни. Так. Слабкі. Вразливі. Ладні впасти на коліна перед завойовниками. Для Темліна це був ляпас. Союзники грюкнули за собою дверима.
Темлін, так само як і я, правильно зрозумів слова Бренни.
Аянта уважно дивилася на мене, на охоронців, що стояли за мною, відчуваючи, як я вмію впливати на натовп, у чому вона неодноразово переконувалась. Якщо вона зізнається зараз… то втратить останні залишки влади, які ще має.
Темлін розтулив рота, але Аянта не дала йому й слова мовити.
— Є закони, яким треба коритися. — Вона зверталася до мене таким ніжним голосом, що мені закортіло прописати їй пазурами обличчя. — Є традиції. Він не виправдав нашої довіри, дозволив нашій крові пролитися через його неуважність. А тепер ще й спробував перекласти
Аянта кивнула Темліну:
— Двадцять один удар, Вищий Лорде.
Я подивилася на неї, потім на Темліна. У роті пересохло.
— Будь ласка. Просто вислухайте його, — стала благати я.
Прив’язаний між стовпами дивився на мене з такою надією та вдячністю…
Але тут…Тут моя помста опинилася на краю чогось липкого, чужорідного і лихого. Від болю він оговтається швидко, але такий удар по гідності… Якщо покарання відбудеться, я разом із вартовим втрачу частку своєї душі.
Темлін глянув на мене, потім на Аянту. Але досить йому було подивитися на посмішки посланців Гайберну, на Джуріана, який схрестив руки на грудях, начепивши на обличчя непроникну байдужу маску…
Як я й гадала, Темлінова жага контролю й сили виграла в цій грі.
Аянта була надто важливим союзником, він не міг нею пожертвувати. А слово простого охоронця… Ні, воно не мало тієї ваги, що слова жриці.