Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 18)

Я вилізла з намету.

Люсьєн і Темлін показали близнюкам, де саме буде пролом у Стіні. І знову, як минулих разів, принц із принцесою заходилися вивчати Стіну: то задирали голови, то припадали до землі, а по тому стали оглядати місцевість довкола неї.

Цього разу я уважно спостерігала за ними. Мою присутність близнюки сприймали як щось відносно безпечне. Ми вже пограли силою в статусні ігри і знали, що при нагоді я можу й укусити. Але зараз усі були змушені терпіти одне одного.

— Ось, — пробурмотіла Бренна Даґдану, вказуючи підборіддям на якусь невидиму межу.

Єдиною її ознакою були різні дерева: з нашого боку Стіни вони були молоденькі, з маленьким весняним листячком. По той бік вони були темні, з товстими стовбурами, з листям, побитим літньою спекою.

— Перша діра була ліпша, — констатував Даґдан.

Я присіла на невеличкий валун, очищаючи яблуко маленьким кухонним ножем.

— І ближча до західного узбережжя, — додав він, звертаючись до близнючки.

— А ця ближча до континенту. До протоки.

Я загнала ножа в яблуко, вирізаючи шматок білої м’якоті.

— Хай і так, але в тому місці легше діставатися до складів Вищого Лорда.

Вищий Лорд, про якого йшлося, удвох із Джуріаном пішов уполювати щось ситніше за канапки, які ми взяли із собою. Аянта подалася до якогось струмка молитися, а де подівся Люсьєн з охоронцями, я не встежила.

І то добре. Це спрощувало моє завдання. Я вкинула до рота шматок яблука і, хрумкаючи ним, мовила:

— Я б радила обрати оцю.

Обоє розвернулися до мене: Бренна з вовчою посмішкою, Даґдан з високо зведеними догори бровами.

— І що б ти про це знала? — гонористо кинула Бренна.

Я байдуже стенула плечима, відрізаючи ще один шматок яблука.

— Ви обоє говорите гучніше, ніж вам здається.

Обмін невдоволеними поглядами. Пихатими, зверхніми, жорсткими. На сьогодні я вже вибрала запас їхнього терпіння.

— Решта Дворів може об’єднати зусилля й напасти на вас раніше, перш ніж ви встигнете перетнути протоку. Якщо ви не хочете ризикувати, то виберете цю діру. Якщо не хочете дати іншим Дворам час зібратися й перехопити вас, перш ніж рушите прямо, я б обрала цю.

Бренна витріщилася на мене. А я вела далі знудженим невдоволеним тоном:

— А втім, що я можу знати? Ви двоє просиділи на своєму острівці аж п’ятсот років. Вам звідти достоту видніше, що робиться у Прифії та як рухаються її армії.

Бренна зашипіла:

— Помовчала б, поки тебе не питають. Ідеться не про армії…

Я пирхнула:

— Тобто ти хочеш сказати, що вся ваша метушня була спрямована зовсім не на пошуки пролому та перекидання армій за допомогою Котла?

Вона розсміялася, перекинувши за плече темні пасма свого волосся.

— Котел не для того, щоб транспортувати великі армії. Він для того, щоб змінювати світи. Для того, щоб знищити цю мерзенну Стіну і відтворити нашу колишню силу.

Я трохи змінила позу, схрестивши ноги.

— Гадаю, з армією в десять тисяч вам не знадобляться ніякі магічні предмети, щоб зробити за вас усю брудну роботу.

— Наша армія вдесятеро більша за це, дівчисько, — вишкірилася Бренна. — І можеш ще вдвічі збільшити її, полічивши наших союзників у Валлаані, Монтесере і Раску. Двісті тисяч. Матір нас борони.

— Ви справді не гаяли часу.

Я роздивлялася їх, наче вони мене збили з пантелику.

— Чому ж тоді не вдарили, коли Амаранта контролювала острів?

— Тоді король іще не знайшов Котла попри роки пошуків. Він дозволив Амаранті її експерименти, позаяк хотів упевнитися, як зручніше завоювати Прифію. До того ж правління Амаранти стало непоганим поштовхом для наших союзників на континенті. Вони бачили, які блага на них чекають, якщо вони виступлять на нашому боці.

Я доїла яблуко й кинула серединку в кущі. Принц із принцесою простежили його політ, як два мисливські гончаки за польотом фазана.

— То всі вони збиратимуться тут? І мені доведеться грати роль господині для тисяч і тисяч солдатів?

— Спочатку наші сили наведуть лад у Прифії, перш ніж об’єднувати союзників. Наші командири готуються до цього вже зараз, поки ми розмовляємо.

— Але ви все одно визнаєте наявність шансу на поразку, якщо готові скористатися Котлом для перемоги.

— Котел і є перемогою. Він геть-чисто вимете весь цей світ.

Я недовірливо скинула бровами.

— І для здійснення своїх задумів вам знадобився саме цей пролом?

— Цей пролом, — пояснив Даґдан, тримаючись за руків’я свого меча, — виник тому, що той чи те, які володіють великою магічною силою, зуміли пробити Стіну. Котел вивчить колишній досвід і збільшуватиме потік сили, поки Стіна геть не завалиться. Це дуже складний поступовий процес, і це навряд чи зможе осягнути твій смертний розум.

— Можливо. Хоча не так уже й давно мій смертний розум розгадав загадку Амаранти і знищив самоявлену королеву.

— А як гадаєш: чому Гайберн дозволив їй так довго тут жити? — Бренна поглянула на мене й продовжила з викликом: — Бо завжди краще залишити брудну частину роботи комусь іншому.

Я дізналася те, що хотіла.

Темлін і Джуріан ще не повернулися з полювання, принц із принцесою вивчали Стіну, охоронців я послала по воду, сказавши, що синці в мене ще болять і мені потрібні гарячі компреси.

Обличчя в охоронців були жорстокі, але гнівалися вони не на мене, а на того, хто залишив мені ті синці. На того, хто поставив Аянту вище за соратників, а союз із Гайберном — вище за честь і життя підданих.

Я брала із собою три торби, хоча потрібна була лиш одна. Туди я поклала припаси від Ейсіл. У цій торбі в мене було все, що могло знадобитися в дорозі, коли я зникну звідси. Я вже двічі возила її із собою, подорожуючи до Стіни. Про всяк випадок. І ось тепер…

Тепер я знала їх кількість, знала, яке завдання вони мають виконати, знала конкретне місце і навіть назви чужих територій.

Ба більше, тепер у мене були люди, які втратили віру у свою Верховну Жрицю. Охоронці, які можуть повставати проти свого Вищого Лорда. І, як результат, Гайбернові королевичі тепер сумнівалися в силі свого союзу з місцевим лордом. Я зробила так, що Двір Весни впаде першим. І не від зовнішнього поштовху, а від внутрішніх своїх процесів.

Тож мені потрібно було зникнути, поки цього не сталося. Поки остання деталь мого плану не стане на місце.

Загін повернеться без мене. І, зберігаючи ілюзію сили, Темлін з Аянтою брехатимуть про те, куди я поділася. За день чи два по тому хтось із охоронців сповістить новину. Усе, що він повинен буде повідомити, я вже впровадила в його розум. Наступний прийом, один з багатьох.

Скаже, що я втекла, рятуючи своє життя. Даґдану і Бренні було мало просто мене вбити. Вони хотіли вдосталь познущатися з мене. Усе це охоронець розповість з жахливими подробицями. Потім він повідає, як втрутився і допоміг мені втекти, поки я була ще в змозі це зробити. Отже, я врятувалася втечею, а Темлін з Аянтою навіть не спробували врятувати мене, боячись поставити під удар союз із Гайберном.

Далі все мало розвиватися таким чином: кілька днів охоронець мовчатиме, борючись зі своєю совістю, але потім зрозуміє, що не має права мовчати. Він розповість, що Аянта зажадала від Темліна приховати правду і він знову підкорився їй, як і в день побиття оббреханого нею бідолашного охоронця.

Коли ж він розповість, яких ран завдали близнюки мені, Руйнівниці Прокляття, Визволительці, яку благословив Котел, перш ніж я вимушена була тікати… союз припинить своє існування. Бо жоден солдат, жоден підданий цього Двору, ані ремісник, ні селянин не погодяться після скоєного підтримувати і далі Темліна й Аянту. Після мене.

Я пірнула у свій намет за торбою. Швидко й непомітно. Прислухаючись, затамувавши подих, кілька секунд я вдивлялася в простір, що оточував мене.

Ще кілька секунд мені знадобилося, щоб зазирнути в намет Темліна й викрасти звідти його перев’яз із ножами. Полювати він поїхав без них, із самим луком і стрілами, бо не хотів брати зайве, що тільки заважатиме.

Я закріпила перев’яз у себе на грудях, відчуваючи серйозну його вагу. Іллірійські бойові ножі.

Додому… Я намірилася йти додому.

І я навіть не озирнулася на табір, заглиблюючись у ліс з північного його боку. Якщо мені стане сил переноситися без пауз між стрибками, я зможу опинитися під пагорбами вже за годину, а там за кілька секунд зникну в одній з печер.

Я встигла пройти під прилистком дерев близько сотні метрів. І тут я зупинилася.

Бо першим почула Люсьєна.

— Відійди.

А потім пролунав тихий жіночий сміх. Від нього у мене всередині все похололо. Бо я вже чула цей звук — у спогадах Різенда.