Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 20)
— У мене справи деінде, — сказала я посланцям Гайберну, завважуючи їх невимушену спробу обійти мене з обох боків.
— І що за справи можуть бути важливішими за допомогу нам? Ти ж, зрештою, дала клятву служити нашому королю.
Час — вони вигадують час, затримуючи мене, поки Темлін із Джуріаном не повернеться з полювання.
Люсьєн відійшов від дерева, але до мене не наблизився. Його обличчям промайнув вираз, схожий на біль, що раптово простромив його, — він врешті помітив і вкрадений перев’яз, і торбу в мене за плечима.
— З вами я в союз не вступала, — відповіла я Бренні. Даґдан тим часом випав з мого поля зору. — Я вільна і можу йти коли й куди забажаю.
— Невже? — промовила Бренна, опускаючи руку до меча на стегні.
Я трошки розвернулася, щоб Даґдан не опинився у сліпій зоні.
— Кілька тижнів обережних інтриг, талановите маневрування… Але невже ти думаєш, що ми день у день тільки те й робили, що спостерігали за твоїми діями? І жодної думки про те, що ми можемо робити те саме.
Вони не дозволять Люсьєну вийти із цієї галявини живим. Чи принаймні з неушкодженим мозком. Він, схоже на те, зрозумів це водночас зі мною. Близнюки теж скинули маски, позаяк були впевнені: зараз вони можуть зробити з нами що завгодно і залишитися поза підозрою, їм усе минеться.
— Забирайте собі Двір Весни, — сказала я цілком щиро. — Йому так чи інак кінець.
Люсьєн загарчав. Я проігнорувала, навіть не поглянула на нього.
— Обов’язково, — промуркотіла Бренна, повільно витягаючи меча з піхов. — Але проблема у нас не з ним, а з тобою.
Я зачепила пальцями руків’я двох іллірійських ножів. Коли знадобиться, я легко вихоплю їх із гнізд перев’язу.
— Невже тебе не цікавило, звідки взялися твої мігрені? І чому деякі ментальні зв’язки здаються чимдалі тихішими?
Останніми тижнями мої сили швидко виснажувалися. Відтоді, як у маєтку з’явилися близнюки. Я слабшала і ніяк не могла зрозуміти причину.
Даґдан пирхнув і врешті озвався до сестри:
— Даю їй ще хвилин десять, поки яблучко остаточно спрацює.
Бренна засміялася, копнувши чоботом кайдани із синього каменю.
— Спочатку ми дали порошок вашій жриці. Є такий камінь, що називається фейською неміччю. Це навіть не порошок, а порох, який додають у їжу. Його ні побачити, ні відчути на смак не можна. А вже Аянта додавала потроху за раз, щоб не викликати підозри, принаймні такої, яка спровокувала б одночасну втрату всіх твоїх магічних сил.
У мене похололо в животі.
— Ми старші за тебе, дівчино, на тисячу років, — вишкірився Даґдан. — І весь цей час були дематі. Щоб змусити Аянту виконувати наші накази, нам навіть не знадобилося впливати на її розум. Але ти… яких героїчних зусиль ти докладала, намагаючись захистити від нашого вторгнення розум кожного з них!
Даґдан послав ментальний удар у бік Люсьєна — темну стрілу, сильну й невпинну. Це я побачила внутрішнім зором і встигла кинути між ними щит. Але голова… навіть кістки черепа озвалися страшенним
— Що це за
— Те, що так смакувало тобі годину тому, — відповіла Бренна. — Дбайливо вирощене в особистому саду короля, підгодоване водою з додаванням фейської погибелі. Його досить, щоб на кілька днів заблокувати твої магічні сили, та й тілесні також. Тож кайдани нам не знадобляться. Ти так сумлінно спланувала своє зникнення. Гадала, що його ніхто не помітить?
Вона знову цокнула язиком і додала:
— Наш дядько був би дуже розчарований, якби ми дозволили тобі втекти.
Мій час добігав кінця. Я могла перенестися звідси, але це означало залишити Люсьєна напризволяще. Чи зможе він виборсатися з їхніх чіпких рук? Чи подолає отруту, яку напевно вони підсипали і йому?
Залишити його. Внутрішній голос вимагав рятувати себе. У мене були сили зникнути з галявини. Зникнути і приректи Люсьєна на участь, що гірша за смерть. Я могла і повинна була його залишити.
Його руде око спалахнуло.
— Тікай.
Я зробила вибір. Вибухнула нічною темрявою, димом і тінями.
І навіть тисяча років не підготувала Даґдана до того, що я вирину просто перед ним і вдарю.
Ніж розпоров його шкіряну броню, але недостатньо глибоко, щоб убити. Він розвернувся, коли криця вдарила в крицю, змушуючи мене або відкрити правий бік, або втратити ніж…
Я знову розсіялася. І цього разу Даґдан також розсіявся й понісся за мною.
Це було геть не схоже на бій з Гайберновими прихильниками, яких я зненацька заскочила в лісі. І з Аттором та схожими на нього на вулицях Веларіса. Даґдан був принцом Гайберну — і його генералом. І бився, як генерал. Він бився так, як було заведено в них.
Розсіятися. Вдарити. Знову розсіятися. Атакувати.
Ми перетворилися на чорний вир криці й тіней, вихором пронеслися галявиною. Місяці жорстких тренувань із Кассіаном згадалися дуже чітко. Даґдан жодного разу не зміг збити мене з ніг.
Я навіть відчула потрясіння Люсьєна, який спостерігав за нами, і шок Бренни, котру вразила така демонстрація моїх сил проти її брата.
Але удари Даґдана були не сильні — ні, вони були швидкі й вивірені, а ще він стримувався. Виторговував час. Виснажував, щоб моє тіло поглинуло те яблуко і отрута знову зробила мене майже смертною. Тому я вдарила в найслабкіше його місце.
Бренна закричала, коли стіна полум’я врізалась у неї.
Крик сестри відволік Даґдана всього лиш на мить. Але цього мені було досить, щоб я увігнала ніж глибоко йому в живіт і від його ревіння пташки сполохано спурхнули з дерев.
— Ах ти ж сучка, — виплюнув він лайку, ухиляючись від мого наступного удару, коли полум’я спало, відкривши Бренну, яка впала на коліна.
Її щит від фізичних атак виявився поганеньким — від мене вона очікувала ментального наступу.
Бренна здригалася від болю, хапаючи повітря. Сморід горілої шкіри — її правої руки, ребер, стегна — вітром зносило до нас. Даґдан знову атакував, і цього разу я спіймала його меч двома схрещеними ножами.
Він більше не стримувався. Від сили, яку принц уклав в удар, здригнулося все моє тіло. І стало німіти, огортатися тишею. Я вже відчувала подібне — у той день у Гайберні.
Бренна з болісним криком підхопилася на ноги. Але цього разу Люсьєн зреагував.
Принцеса цілком зосередилася на мені, їй кортіло помститися за красу, яку я пошкодила, тому вона не бачила, як Люсьєн розсіявся, поки не стало вже запізно.
Поки сонячний промінь, що падав крізь крони дерев, не сяйнув, відбиваючись від його меча. Поки меч не знайшов свою ціль із плоті і крові.
Уся поляна немов здригнулася від того, як невидимий зв’язок між близнятами увірвався, відсічений разом із темноволосою головою Бренни, що впала в траву.
Даґдан з криком метнувся до Люсьєна. Той ще не відвів клинка від закривавленої шиї Бренни, коли її брат опинився просто перед ним, за п’ять метрів від місця, де ми з ним бились, готовий своїм мечем проткнути йому горло.
Люсьєнові вистачало часу, лише щоб відсахнутися від смертельної атаки. Та я встигла її зупинити. Я відбила меч Даґдана одним з ножів, і очі принца розширилися, коли я раптом зіткалася проміж них. В одне те розширене око я увігнала другий ніж. Глибоко, аж у череп.
Рот мертвого Даґдана завмер у німому подиві. Я висмикнула ніж, забруднений кров’ю, уламками кісток і згустками мозку. Тіло принца впало на обезголовлене тіло його сестри.
Єдиним звуком на галявині став глухий удар тіла об тіло.
На Аянту я лише раз позирнула. Моя сила захлиналася, відступала, страшенний біль наростав ізсередини, але я додала останній наказ, підкріплюючи попередні.
— Ти скажеш, що це я їх убила. Що це був мій самозахист. Коли вони напали на мене, а ви з Темліном
Спустошений погляд на мене був єдиною її відповіддю.
— Фейро, — озвався до мене Люсьєн. Його голос аж скрипів.
Я мовчки витерла ножі об спину Даґдана, перш ніж повернутися по свою торбу.
— Ти повертаєшся. До Двору Ночі.
Я просунула руки в лямки своєї торби, яка здалася мені важчою, ніж була, і нарешті подивилася на Люсьєна.
— Так, — коротко відповіла я.
Його засмагле обличчя зблідло. Він подивився на Аянту, на мертвих принца з принцесою.
— Я йду з тобою.
— Ні, — тільки й сказала я, відступивши в бік дерев.
У животі досі крутило. Час було покидати це небезпечне місце. Скористатися рештою сили й перенестися до пагорбів.