Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 21)

— Ти не зможеш цього зробити без магії, — застеріг мене Люсьєн.

Я зціпила зуби від гострого болю, збираючи всі сили для магічного стрибка до далеких пагорбів. Але Люсьєн схопив мене за руку.

— Я піду з тобою, — повторив він. Краплі крові на золотавій шкірі були яскраві, як його волосся. — Щоб повернути свою суджену.

У мене не було часу на суперечки. Люсьєну потрібна була правда, мої пояснення, яких він так відчайдушно прагнув.

Темлін та решта напевне вже почули крики. Будь-якої миті тут могли з’явитися Темлін, Джуріан та охоронці.

— Не змушуй мене потім про це шкодувати, — сказала я Люсьєну.

Кілька годин по тому, коли ми нарешті дісталися пагорбів, у роті вже було повно крові. Я тяжко дихала, здавалося, ще трохи — і голова лусне, шлунок наче зав’язало в тугий вузол.

Люсьєнові велося не краще, і переносився він так само тяжко, як я.

Ми зупинилися на пологому схилі. Люсьєн сидів, зігнувшись навпіл, обхопивши руками коліна, і дивився на зелені пагорби, що простяглися навколо.

— Вона… зникла. — Люсьєн теж важко хапав повітря. — Моя магія… ані жаринки не лишилося. Здається, сьогодні вони потруїли всіх нас.

І дали мені отруєне яблуко просто про всяк випадок, для гарантії.

Сила полишала мене, тікала, як хвиля від берега. Але, на відміну від хвилі, не поверталася. Просто відступала все далі в безкрає море порожнечі.

Я поглянула на сонце, якому залишалося не більше долоні до небокраю, на тіні, уже густі й темні, що пролягли між пагорбами. І спробувала навести лад у думках, розсортувати інформацію, яку збирала протягом останніх тижнів.

Я підвелася, зробила крок на північ і заточилася. Люсьєн підхопив мене під руку.

— Хочеш скористатися дверима?

Повертати до нього очі теж було боляче.

— Так, — відповіла я.

Печери — двері, як їх тут називали, — у порожніх пагорбах вели до інших місць Прифії. Свого часу одними з таких дверей я потрапила до Підгір’я. А тепер хотіла скористатися іншими, щоб потрапити додому. Або так близько, як тільки зможу. Бо прямих дверей до Двору Ночі не існувало — ні тут, ні деінде.

Я б не ризикнула кликати своїх друзів, щоб забрали мене звідси. Не стала б наражати їх на небезпеку за можливої погоні за мною. Хай би який зв’язок донедавна поєднував мене з Різом… зараз я його навіть не відчувала.

Напруження враз перейшло в заціпеніння, задерев’янілість у всьому тілі. І щомиті я втрачала сили. Треба було негайно покинути це місто.

— Бачиш ту печеру? Той портал веде до Двору Літа. А в цій є портал до Двору Осені. — У голосі Люсьєна звучали відраза і тривога.

Останню фразу Люсьєн вимовив з відтінком застереження і навіть докору.

— Я не можу піти до Двору Літа. Вони вб’ють мене, щойно побачать.

Він замовк і відпустив мою руку. У мене стало так сухо в роті, що навіть ковтати було тяжко.

— Єдиний інший портал веде в Підгір’я. Решту проходів ми заблокували. І якщо підемо до них, то або потрапимо в пастку, або згинемо безвісти.

— Тоді ходімо до Двору Осені. А звідти… — Я урвала себе на середині фрази.

Звідти — додому. Але Люсьєн усе одно мене зрозумів. І, певно, тієї ж миті зрозумів, що Двір Ночі для мене таким і є. Домівкою.

Я майже бачила в його рудому оці це слово, коли він похитав головою: «Пізніше». Я мовчки кивнула. Так, згодом ми про все поговоримо.

— Двір Осені так само небезпечний, як і Двір Літа, — попередив Люсьєн.

— Мені просто потрібне місце, де можна сховатися… прихисток, поки… не повернуться сили для перенесення.

У вухах щось задзижчало і задзвеніло. І я відчула, як магія залишає мене.

— Я знаю таке місце. — Люсьєн пішов у бік печери, яка мала перенести нас до його дому.

До земель родини, яка зрадила його так само віроломно, як Двір Весни зрадив мене.

Ми заквапилися між пагорбів і були швидкі й тихі, наче тіні.

Печеру зі входом до Двору Осені ніхто не охороняв. Люсьєн озирнувся на мене через плече, наче питаючи, чи немає й моєї провини в тому, що охоронців, які завжди тут стояли, тепер не було.

Люсьєн на ходу обернувся й запитально подивився на мене. Я кивнула. Так, я торкалася їх свідомості вранці, перш ніж ми рушили до Стіни, і зробила так, щоб ці двері залишили для мене вільний прохід. Кассіан навчив мене завжди мати запасний варіант для відступу. Завжди.

Люсьєн застиг за крок до входу в темне черево печери, схоже на пащу змія, який ось-ось проковтне нас обох. На його щелепі засмикався м’яз.

— Якщо хочеш, залишайся, — сказала я і додала: — Того, що вчиниш, уже не переробиш.

Бо Гайберн ішов — і вже був тут. Я кілька тижнів сумнівалася, чи не краще буде самим захопити Двір Весни, не залишаючи його ворогам.

Однак нейтральним цей Двір залишатися не міг. Він був бар’єром між нашими силами на Півночі і людськими землями на Півдні. Було дуже просто звернутися до Різа й Кассіана, покликати їх, щоб Кассіан прислав іллірійський легіон і захопив цю територію, ослаблену моїми інтригами. Але це залежало від того, зцілився Кассіан чи досі лікується.

А втім, ми тоді повинні були б утримувати одну територію, відрізану від нас п’ятьма Дворами. Хтось міг би симпатизувати Двору Весни, хтось іще — приєднатися до Гайберну проти нас, бо таке завоювання стало б доказом наших лихих намірів. Але якщо Весну захопить саме Гайберн… Тоді це приверне союзників до нас. І ми зможемо вдарити з Півночі спільними силами, уже переважаючи в їх чисельності.

— Ти не збрехала, — нарешті заговорив Люсьєн. — Та дівчина, яку я знав, справді померла в Підгір’ї.

Я не знала, вважати його слова похвалою чи образою. Але все одно кивнула.

— Принаймні в цьому ми з тобою по один бік.

Я зробила крок у холод і темряву печери. Люсьєн наздогнав мене, і так, пліч-о-пліч, ми пройшли під аркою різьбленого дикого каменю, з мечами напоготові, лишаючи позаду тепло й зелень вічної весни.

Здалеку, так тихо, що я не знала, чи це мені не здалося, над землею прокотилося звіряче ревіння.

Частина ІІ. Визволителька

Розділ 11

Спочатку я відчула холод.

Прозорий кришталевий холод повітря, помережаного запахами глини й зопрілого листя.

У сутінках світ за вузьким виходом з печери здавався мозаїкою з червоного, золотого, брунатного й зеленого кольорів, старезних товстих дерев і моховиння під ними, крізь яке подекуди стирчали валуни, відкидаючи довгі чорні тіні.

Ми вийшли, не опускаючи мечів і навіть тамуючи дихання. Але й у Дворі Осені не було охоронців біля входу на території Берона — принаймні тих, що їх ми могли б побачити й запах яких могли б відчути.

Без магії я знову почувалася сліпою, не здатною розкинути сигнальні тенета між древніх золотих дерев, щоб піймати можливу присутність свідомості інших Фе.

Геть безпорадна… То ось яка я була раніше. І як же я могла так довго прожити, не маючи… Я не хотіла навіть думати про це.

Тихою котячою ходою ми ступали на каміння й мох, оминаючи гілки, щоб хрускотом не порушити тиші. Повітря було таке холодне, що з ніздрів вихоплювалися хмаринки пари.

Ми йшли і йшли на північ не зупиняючись… Різ уже мав зрозуміти, що наш зв’язок урвався, і зараз, напевне, намагався зрозуміти, чи входять такі зміни в мої задуми. Щоб мене знайти, йому довелося б розкрити наші спільні плани. Різ не піде на такий ризик.

Він здогадається. Але поки що… Доки він не почує мене, не почне шукати, я не повинна зупинятися.

Я дозволила Люсьєну йти попереду мене, а сама, до всього дослухаючись, вдивлялася в темряву лісу. Моя магія досі мовчала. Колись я покладалася тільки на зір, слух та інтуїцію. Тепер же магія стала для мене чимось на кшталт милиці, на яку я звикла спиратися.

Ми йшли крізь ліс. Сонце вже котилося за пруг. Ставало дедалі холодніше.

Ми навіть словом не перемовилися відтоді, як вийшли з печери між Дворами. Я відчувала напруженість Люсьєна й розуміла, що він ні про що не розпитує мене тільки через необхідність зберігати тишу.

До іншої печери ми дійшли, коли ніч уже впала на землю, але місяць ще не зійшов. Темрява зовні і всередині була майже однакова. Я зупинилася біля входу.

— Вона нікуди не веде. — Голос у Люсьєна був холодний і глухий. — Але загинається вбік від входу й далі нікуди не веде. Це сховає нас від чужих поглядів.

І все одно я дозволила йому пройти першим.

Кожен мій рух був сповільнений і озивався болем у всьому тілі. Але я все одно рушила за Люсьєном у печеру і зайшла за той вигин, про який він казав.

Ударив кремінь — це Люсьєн навпомацки знайшов кресало, викресав вогонь і запалив свічку. В убогому її полум’ї я оглянула місце нашого нічлігу.