Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 23)
Його ліс. По праву крові й закону. Він був сином цього лісу. Його породженням. Люсьєн здавався майже вирізьбленим із нього. Навіть його металеве око тут не видавалося неприродним.
Невдовзі Люсьєн зупинився біля нефритового струмка, що в’юнився серед гранітних скель, і повідомив, що колись тут він ловив форель.
Я заходилася робити простеньку вудку, але Люсьєн просто стягнув чоботи, підкотив холоші, увійшов у воду по коліна й голими руками впіймав велику рибину. Волосся він зав’язав у високий хвіст, і тільки кілька пасом вибилися. Я досі намагалася знайти щось, що замінило б ліску, а він уже кинув на берег другу рибину.
Ми мовчали, поки риби не перестали битися й затихли. Їх луска красиво мінилася на сонці. А тоді Люсьєн звичним жестом підхопив обидві рибини за хвости, так наче робив це саме тут, біля цього струмка, не раз.
— Я почищу їх, а ти розклади вогнище, — сказав він мені.
Серед білого дня світло від вогнища ніхто не помітить. Але дим… Проте виходу не було — це цілком оправданий ризик.
Ми мовчки ждали, поки риба засмажиться на вогні. А потім так само мовчки їли її.
На північ ми йшли вже п’ять днів, майже не розмовляючи.
Володіння Берона були такі великі, що нам знадобилося три дні, щоб зайти в них, перейти і нарешті полишити їх. Люсьєн вів нас околицями, реагуючи на кожен звук.
Лісовий Дім — так називався замок Люсьєнового батька. Він розповідав мені, як улаштована ця споруда, схована серед дерев та скель. Її надземна частина має кілька поверхів. Підземна набагато ширша й довша. Розміри Лісового Дому вражали. За словами Люсьєна, на те, щоб пройти його з кінця в кінець, потрібно кілька годин. Зусібіч замок охороняють. Охоронці пантрують не тільки на землі, а й на вкритих моховинням дахах споруди, на деревах, а також на вершинах скель.
Жоден ворог не міг дістатися оселі Берона. І ніхто не міг вийти без його особистого дозволу.
По тому, як Люсьєн зсутулився, я здогадалася, що ми зайшли в особливо небезпечну смугу. Де ж було місце розташування загонів охоронців, де їхні пости, він не знав.
Я сама теж уже давно зіщулилася зі страху і втоми. Та ще й не висипалася, хіба що дозволяла собі придрімати, коли чула, що дихання Люсьєна стає глибоким і рівним. Знала, що довго так не витримаю. Могла зірватися. А магічна сила до мене не поверталася. Я втратила здатність виставляти щит. Не відчувала заздалегідь і можливої небезпеки… Доводилося покладатися на звичайні почуття.
Чи шукає мене Різ? Як реагує він на моє дивне мовчання?
Шкода, що я не надіслала йому повідомлення. Не сказала, що збираюся йти, не повідомила, де мене шукати. Треба знайти спосіб сповістити його. Повідомити, що я йду на північ і як мене знайти.
Отрута — ось чому наш зв’язок здавався таким притлумленим.
Мабуть, після близнюків треба було вбити і Аянту. Але досить того, що вже скоєно.
Я потерла втомлені очі й сіла перепочити під яблунею, що трапилася нам на шляху. Її гілки гнулися під вагою великих соковитих плодів. Я накидала в торбину найрум’яніших. Два яблука відразу з’їла, а недогризки кинула біля себе. Третє недоїдене лежало в мене на колінах. Яблука ніхто не збирав. Вони падали і гнили, поширюючи довкола солодкуваті пахощі. Вони заспокоювали, так само як і дзижчання бджіл, що обліпили падалицю.
Після того, що зробили з яблуком принц із принцесою Гайберну, підсунувши його мені, я заприсягла більше ніколи в житті навіть не куштувати цих плодів. Але голод давався взнаки, розмиваючи мої острахи.
Люсьєн, який сидів за кілька кроків від мене, доїв четверте яблуко і закинув недогризок у кущі, а я взялася доїдати третє яблуко.
— Ми зовсім поряд із фермами й полями, — сказав він. — Треба триматися подалі від них. Батько мало платить селянам, тож вони готові на все, щоб заробити.
— Навіть повідомити про місцезнаходження одного із синів Вищого Лорда?
— І це також.
— Вони тебе не люблять?
Він зціпив зуби.
— Як наймолодший із сімох синів я був не те щоб комусь бажаний чи небажаний. Може, це й на краще. Я зміг навчатися довше, ніж брати. Їх батько досить швидко випхав правити територіями нашого Двору. Я ж досхочу міг тренуватися, оволодівати воїнським ремеслом. Усі знали, що я не такий дурний, щоб прокладати собі шлях до влади, йдучи по головах. А коли навчання стало мені нудним, так само як і тренувальні поєдинки, я взявся дізнаватися від мешканців цієї землі все про неї, що тільки міг. І про її мешканців також.
Люсьєн, крекчучи, підвівся. Сонце, яке вже хилилося до обрію, кидало промені йому на голову і мінилося у волоссі рудими і криваво-червоними кольорами.
— Як на мене, твоє теперішнє життя більш гідне, ніж те, яким воно могло бути в сім’ї Вищого Лорда, де наймолодший син став зайвим.
Він звів на мене довгий важкий погляд.
— Тобто ти вважаєш, що мої брати докладали б усіх зусиль, щоб зламати і вбити мене, керуючись лише ненавистю?
Мене мов морозом обсипало. Але я доїла яблуко, звелася на ноги й зірвала собі з низенької гілки ще одне.
— А ти б хотів отримати її? Батькову корону?
— Ніхто й ніколи мене про це не питав, — завважив Люсьєн, коли ми, оминаючи зогнилу падалицю, рушили далі. Прогріте повітря здавалося ще більш липким і солодким. — А втім, хай там як, корона була не варта того кровопролиття, якого вимагала. Та й сам Двір також. Навіть якби я отримав корону, то мені довелося б правити дволикими, хитрими, лицемірними одноплемінниками.
— Лисячий Лорд, — засміялася я, згадавши маску, яку він колись носив. — Але ти не відповів на моє запитання про те, чому ці люди ладні видати тебе батькові, щоб на цьому заробити.
Попереду розкинулося золоте поле, яке легкою хвилею котилося аж до далекої темної смуги дерев.
— Після Джезмінди вони б залюбки це зробили.
Джезмінда. Ніколи раніше він не називав імені своєї коханої дівчини.
Люсьєн пірнув у неспокійне море золотого колосся.
— Джезмінда була сільською дівчиною.
Ячмінь шумно зітхав під вітром, і слова Люсьєна я ледь почула.
— А коли я не зміг її захистити, то зрадив їхню довіру до мене. Я забігав у деякі домівки, коли тікав від братів. Щоразу мене проганяли. Вони не могли простити мені того, що скоїв з нею батько.
Навколо нас коливалися хвилі білого й золотого колосся, над головою синіло чисте небо.
— І я не можу їх у цьому звинувачувати, — додав він.
Лиш надвечір ми дійшли до краю цієї родючої долини. Люсьєн запропонував тут переночувати, але я не погодилася — треба було рухатися далі, вгору крутими пагорбами, до підніжжя сірих, укритих снігом гір, що позначали початок того хребта, який межував із горами Двору Зими. Якби ми змогли дістатися кордону за день чи два, можливо, мої сили повернулися б і я змогла б поспілкуватися з Різом або ж перенестися на ту відстань, що відділяла від дому.
Сходити на ці гори серед величезних крутих валунів, поцяткованих мохом, було дуже важко. Жорсткі білі трави під ногами шипіли, мов змії. Вітер розвівав наше волосся. Що вище ми підіймалися, то ставало холодніше.
Сьогодні вночі… Так, уночі, найвірогідніше, нам доведеться ризикнути й розкласти вогнище. Це єдина можливість дожити до ранку.
Ми здолали ще один підйом, залишивши за спинами долину й ліс, який тепер здавався зеленкуватою річкою, що в’юнилася десь на лінії небокраю. Люсьєн тяжко дихав. Десь таки мав бути вхід
— А ти зовсім не захекалася, — завважив Люсьєн, сідаючи на плоский валун.
Я закинула назад пасма волосся, що били мене по обличчю, і коротко йому відповіла:
— Тренувалася.
— Я здогадався, коли ти виверталася від атак Даґдана.
— Мені підіграв елемент несподіванки, він просто не чекав від мене такої спритності.
— Ні, — дуже тихо сказав Люсьєн, коли я дісталася підніжжя наступного валуна. — Я маю на увазі не лише поєдинок.
Нігті аж завили, коли я вчепилася в сусідній валун, щоб підтягтися нагору. Люсьєн правив своє:
— Ти захищала мене… і з ними, і з Аянтою. Дякую.
Слова відгукнулися всередині чимось болісним, і я була вдячна вітру, який ревів довкола нас. Якщо в мене на очах і забриніли сльози, то це хіба що від нього.
Я спала — нарешті спала.
Під палахкотіння полум’я в багатті, що його ми розпалили в печері, на яку нарешті натрапили, в теплі, на відносно безпечній відстані від небезпеки сон нарешті здолав мене.
І уві сні я, здається, якось зуміла впливти в розум Люсьєна, так ніби нарешті моя магічна сила стала потроху жевріти в мені.
Я дрімала біля маленького багаття, в оточенні грубих стін. Печера була така невеличка, що ледве вмістила нас двох із вогнем. Мені снилася вітряна ніч у горах, я чула всі звуки, які чув і Люсьєн, охороняючи наш табір.
Якоїсь миті я відчула, що він дивиться на мене.
Я й не здогадувалася, якою юною я здаюся уві сні і яка в мене людська, а не фейська подоба.
Коса тугим канатом лежала в мене на плечі, рот напіврозтулений, обличчя змарніло від довгих днів без відпочинку і майже без їжі.
Мені снилося, що Люсьєн зняв із себе плащ і накрив мене ним поверх ковдри.
А потім я відлетіла, вислизнула з його свідомості, і сон поніс мене в інше місце. Туди, де я дозволила зоряному морю заколисати мене.