Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 25)

То було все одно, що кричати в безодню.

— Розкажи мені про неї… про Елейн, — тихо попросив Люсьєн. Наче смерть, яка присіла навпочіпки в темряві поруч із нами, його думки також спрямувала до судженої.

Я так тремтіла, що мені аж ніяк не хотілося витрачати сили на відповідь. Але…

— Вона любить свій садок. Навіть коли ми бідували, вона примудрялася вирощувати в ньому, такому крихітному, квіти. Звісно, в теплі місяці… Згодом, коли ми знову стали заможними, Елейн відразу ж розбила найпрекрасніший сад, який я колись бачила у Прифії. Доводила слуг до сказу, бо це ж вони мали поратися в саду, а леді мала хіба що зрізати собі там пару троянд… Але Елейн надягала капелюх, рукавички, колінами опускалась на землю й висмикувала бур’ян. У всьому ж іншому вона була така, як і личить справжній леді.

Люсьєн довго мовчав. А потім пробурмотів:

— Була. Ти говориш про неї так, наче вона померла.

— Я не знаю, у чому й наскільки змінив її Котел. І додому вона навряд чи зможе повернутися. Хай би як вона того хотіла.

— Прифія — найкращий для неї варіант. Навіть у цей тяжкий час.

Я була змушена сказати те, про що мені дуже не хотілося говорити. Але я подумала: хай уже краще він дізнається про це від мене.

— Люсьєне, вона заручена.

Я відчула, як він скам’янів.

— З ким?

Слова його прозвучали байдуже, але я знала, яку смертельну загрозу вони таїли.

— Із сином смертного лорда. Лорда, який ненавидить фейрі і все життя, всі гроші присвятив тому, щоб вистежувати і вбивати їх. Нас. Начебто Елейн і цей хлопець люблять одне одного, але мені говорили, що його батько більше зацікавлений у її багатому посагу, який дав би йому змогу продовжити боротьбу з фейрі.

— Елейн кохає сина цього лорда.

Це не було запитанням.

— Вона так казала. Але Несту… Несту й раніше непокоїло шалене прагнення батька нареченого вбивати фейрі. Та вона ніколи не говорила про це Елейн. І я також не говорила.

— Моя суджена заручена з людиною, — задумливо мовив Люсьєн, говорячи більше із собою, ніж зі мною.

— Вибач, якщо…

— Я хочу побачити її. Бодай раз. Просто… щоб знати.

— Що знати?

Він щільніше натягнув на нас мокрий плащ.

— Чи варто за неї битися.

Я не змогла змусити себе сказати, що так, варто, бо не хотіла давати йому надію. Що, коли Елейн досі мріє про весілля, попри те що її безсмертя вже зробило це весілля практично неможливим?

Люсьєн сперся потилицею на кам’яну стіну за нами.

— Тоді я спитаю твого судженого, як він із цим впорався, — як вижив, знаючи, що ти заручена з іншим. І грієш чуже ліжко.

Я сховала замерзлі долоні під пахвами, сліпо вдивляючись у темряву просто себе.

— Скажи, коли ти дізналася, — спитав Люсьєн, штовхаючи мене коліном, — що саме Різенд твій суджений? Коли згасло твоє кохання до Темліна і ти закохалася в нього?

Мені не хотілося відповідати.

— Усе почалося ще до того, як ти пішла?

Я різко розвернулася до Люсьєна, попри те що майже не бачила його в пітьмі.

— Ми ще кілька місяців по тому навіть не торкалися одне одного.

— Ти цілувалася з ним у Підгір’ї.

— Там у мене не було вибору, так само як і з танцями.

— Але тепер саме його ти кохаєш.

Він не знав… він і гадки не мав про минуле, про секрети, які відкрили моє серце Вищому Лорду Двору Ночі. А я не мала права розповідати.

— Гадаю, Люсьєне, ти міг би і зрадіти, що я закохалася у свого судженого, тому що зараз ти сам потрапив у ситуацію, у якій Різ був пів року тому.

— Ти покинула нас.

Нас. Не Темліна. Нас. Слова луною покотилися в темряву, в бік завивання вітру та невпинної завірюхи за вигином печери.

— Я сказала тобі ще тоді, у лісі: ви покинули мене задовго до того, як я фізично пішла.

Я знову затремтіла. Мені неприємно було його торкатися, але тіло прагнуло бодай якогось тепла.

— У Двір Весни ти вписався не краще за мене, Люсьєне. Ти знайшов там притулок. Ти розважався, маючи там усі втіхи. Але не треба вдавати, наче ти не відчуваєш, що гідний більшого.

Металеве око задзижчало.

— А де ж, як на тебе, моє місце? У Дворі Ночі?

Я не відповіла. Бо, правду кажучи, відповіді в мене на його запитання не було. А втім, як Вища Леді я могла б запропонувати йому місце… Якщо ми зуміємо вижити на шляху додому.

І зробила б це передусім для того, щоб Елейн ніколи не опинилася у Дворі Весни. Я майже не сумнівалася, що Люсьєн цілком би прижився у нас і знайшов спільну мову з моїми друзями. У глибині душі в мені жила зловтіха від думки, що Темлін утратить іще одну життєво важливу для нього опору.

— Виходимо на світанку, — тільки й відповіла я.

Ми пережили цю ніч.

Усе тіло заклякло й боліло, коли ми стали обережно спускатися з гори. Жодного натяку на появу братів Люсьєна. Та й на будь-що живе на цій горі.

Мені було байдуже. Значення мало лише те, що ми нарешті перетнули кордон із землями Двору Зими.

За горою, виблискуючи під сонцем, розкинулася величезна крижана долина. Щоб перетнути її, знадобляться дні, але й це було байдуже: у мені прокинулося достатньо сили, щоб зігріти нас невеличким багаттям. Надто повільно, але ефекти отрути відступали.

Я ладна була поставити на те, що розсіятися зможу вже із середини крижаного плато. Якщо нас не полишить щастя й ніхто інший не прийде по наші душі.

Я згадувала все, чого Різ учив мене про Двір Зими і що розповідав про його Вищого Лорда, Калліаса. Високі вишукані палаци, неймовірна кількість камінів, усюди вічнозелені рослини. Різні сани як улюблений транспортний засіб, запряжені північними оленями з оксамитовими ріжками й широкими копитами, ідеальними для снігу і криги. Добре тренована армія, яка попри це звикла покладатися на величезних білих ведмедів, які першими відшукували незваних візитерів.

Залишалося молитися, щоб один із них, ідеально зливаючись білою шкурою зі снігом долини, не чекав на нас зараз унизу.

У Двору Ночі були доволі непогані стосунки із Двором Зими, хоч після Амаранти, як і в усьому іншому, між Дворами зросло напруження. У Зимі вона знищила багатьох, зокрема, як я пам’ятала, десятки дітей. Цей спогад відгукнувся в мені нападом нудоти.

Я навіть уявити собі не могла, як це — втратити дітей, горе матерів, лють батьків. Мені забракло сміливості розпитати Різа за місяці наших тренувань, чиї то були діти. Які все це мало наслідки. І чи був це найстрашніший злочин Амаранти. А можливо, просто один із численних її злодіянь.

Та попри доволі дружні зв’язки Двір Зими належав до Сезонних Дворів. І легко міг об’єднатися із Тарквеном і Темліном. Нашими ж найкращими союзниками залишалися Солярні Двори: Двір Світанку і Двір Дня. Але вони лежали далі на північ, за лінією, що відмежовувала Солярні та Сезонні Двори. За лінією священної, нічиєї землі, де й розташувалося Підгір’я. А ще — котедж Ткалі.

Нам настав би кінець задовго до того, як ми ступили б у смертоносний прадавній ліс.

Минула ще доба, перш ніж ми нарешті залишили гори позаду і ступили на товсту кригу. Тут нічого не росло, і відрізнити ділянки твердої землі від крижаних можна було лише за сніговими заметами, між якими лежав лід, прозорий, мов скло, і темна безодня озер під ним.

Принаймні ми не зіткнулися з білими ведмедями. Але, як невдовзі стало зрозуміло, на нас чекав безкраїй простір, у якому не було найменшого прихистку. На кризі неможливо було сховатися від вітру й морозу. А спроби розпалити вогонь нашою слабкою магією побачив би будь-хто і з будь-якої відстані. Не кажучи вже про саму ідею розпалювати вогонь, стоячи на замерзлому озері.

Сонце почало хилитися до обрію, кидаючи на крижану долину золоті й сині тіні.

Люсьєн сказав:

— Сьогодні треба буде розтопити край якоїсь кучугури, щоб спорудити щось подібне до намету.

Я не знала, як сприйняти його ідею. Могло здатися, що ми були за якихось пів кілометра від краю того, що здавалося величезним озером. Але достоту знати, де воно закінчується, ми не могли.

— Гадаєш, що ми ще довго чвалатимемо цією кригою і нам треба перепочити, перш ніж рушати далі? — спитала я.