Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 27)
Еріс ще тільки встиг вихопити меч, а іллірійські леза вже вдарили згори.
Дзвін клинків луною прокотився озером. Загін із берега намагався обстрілювати нас дерев’яними й магічними стрілами, але ті вдарялися в блакитний захисний щит і падали.
Азріель із Люсьєном билися проти двох інших братів. І те, що родичі Люсьєна взагалі могли протистояти іллірійцям, було непоганим їм компліментом, але…
Кайдани заважали і мені стати до бою з Люсьєновими братами. Але в моїх жилах знову з’явився лід. Я наповнила ним рот, зап’ястя і щиколотки. Я дивилася на поєдинок Кассіана та Еріса, що тривав між ними, і відчувала, як гасне мотуззя, яким я зв’язана, перетворюючись на пару.
Я підхопилася на ноги, рука сама потяглася до зброї… Та її більше не було. Мої кинджали загубилися десь серед криги за багато метрів від нас.
Кассіан зумів зламати захист Еріса. Іллірійський меч прошив живіт улюбленця Берона. Кров, червона як рубін, поцяткувала кригу і сніг у нього під ногами.
А я на мить побачила, як це скінчиться: троє синів Берона загинуть від наших рук. Тимчасове задоволення для мене. Кассіан, Азріель і Мор зрадіють сильніше за мене. Цієї миті вони чекали п’ятсот років. Але якщо Берон досі сумнівається, кого саме підтримати в цій війні…
У мене була інша зброя.
— Стоп, — сказала я. Тихо, владно й холодно.
Азріель і Кассіан зупинилися.
Двоє Люсьєнових братів, обидва вкриті кров’ю, стояли спиною до спини й важко дихали. Люсьєн і сам важко дихав і досі не опускав меча. Азріель струсив кров зі свого меча і попрямував до мене.
Я зустріла погляд Співця тіней. За зовнішнім спокоєм його обличчя ховалися і біль, і доброта. Вони з Кассіаном прийшли на мій поклик.
Іллірійці встали обабіч мене. Еріс, затискаючи рукою рану в животі, хрипко дихав і спопеляв нас поглядом.
Потім він став усвідомлювати, що я мала щось на увазі, зупиняючи битву.
— Ви всі заслуговуєте на смерть за те, що скоїли сьогодні. І не тільки сьогодні, — сказала я Ерісу, його двом братам та їхньому загону на березі. — Але я зглянуся над вашими жалюгідними життями.
Еріс попри рану в животі презирливо стиснув губи.
Кассіан застережливо загарчав.
Я зняла покрив, під яким ховалася протягом останніх тижнів. Потім закасала рукави своєї куртки й сорочки. Від недавньої рани не лишилося й сліду. Але тепер мою шкіру прикрашали вигадливі темно-сині візерунки. Знак мого нового титулу і зв’язку між судженими.
Обличчя Люсьєна зблідло, коли він наблизився до нас і зупинився на безпечній відстані від Азріеля.
— Я Вища Леді Двору Ночі, верховна правителька, — тихо сказала я, звертаючись до них усіх.
І навіть погляд Еріса змінився — став уважним. Його бурштинові очі округлилися, в них з’явився страх.
— Не існує такого титулу, — виплюнув один із братів.
У мене на губах заграла зверхня посмішка.
— А тепер існує, — спокійно мовила я.
Настав час, щоб про це дізналися не тільки сини Берона і їх солдати, а й увесь світ.
Я зустрілася поглядом із Кассіаном і побачила в його очах гордість за себе — і полегшення.
— Забери мене додому, — наказала я, високо і гордо тримаючи голову. Потім додала для Азріеля: — Віднесіть нас обох додому.
А наостанок звернулася до нащадків Двору Осені:
— Побачимося на полі бою.
Нехай самі вирішують, буде та зустріч на нашому боці чи на протилежному.
Я розвернулася до Кассіана, який розкрив обійми, міцно обхопив мене, і ми злетіли в небо. Поряд із нами Азріель підхопив Люсьєна.
Сини Берона та їхній загін перетворилися на крихітні чорні цяточки серед безкрайнього білого простору. Ми мчали вперед. Я встигла відвикнути від таких перельотів.
— Не знаю навіть, кому з них зараз важче — Азріелю чи Люсьєну Вансеррі, — раптом мовив Кассіан.
Я зі сміхом озирнулася через плече на Співця тіней, який ніс мого друга. Обидва старанно намагалися не говорити, не дивитись один на одного й навіть у наш бік.
— Вансерра?
— Ти ніколи не чула їхнього родового прізвища?
Я подивилась у пронизливі карі очі, у яких іскрився сміх.
І усмішка Кассіана стала м’якшою.
— Привіт, Фейро.
Горло в мене стиснулося майже до болю. Я міцно обняла Кассіана.
— Я теж за тобою скучив, — сказав Кассіан, обіймаючи мене у відповідь.
Ми летіли аж до самого кордону священних земель, що їх іноді називали восьмим Двором. І коли Кассіан опустив нас на засніжене поле, за яким починався прадавній ліс, я помітила ще одну фігурку — білявку в іллірійському шкіряному обладунку, що вийшла з-проміж покручених дерев і бігцем кинулася до нас.
Обійми у Мор були так само міцні, як і мої.
— Де він? — запитала я, не відпускаючи. Не хотілося відривати голову від її плеча.
— Він… це довго пояснювати. Далеко, але вже мчить додому. Просто зараз.
Мор відсторонилася саме настільки, щоб роздивитися моє обличчя. Стиснула губи, побачивши рани, які ще не встигли загоїтись, і обережно стерла з мого вуха рештки засохлої крові.
— Він відчув тебе — через зв’язок — кілька хвилин тому. Ми троє опинилися ближче. Я б перенесла Кассіана, але там був Еріс та решта… — Вона винувато поглянула мені в очі. — Відносини з Двором Зими й без того напружені. Ми гадали, якщо я з’явлюсь тут, на кордоні, сили Калліаса не придивлятимуться до півдня. Принаймні Кассіану та Азріелю стане часу, щоб визволити тебе.
Я знову її обняла.
— Усе вже скінчилося. Я тебе цілком розумію. Ти вчинила дуже мудро.
Мор у відповідь на мої слова мало не задушила мене в обіймах.
Азріель із Люсьєном теж приземлилися. Побачивши Люсьєна, усього в снігу, вкритого кров’ю так само, як і я, Мор спохмурніла.
Кассіан пояснив їй:
— Він бився з Ерісом і ще з двома своїми братами.
Мор проковтнула клубок у горлі, побачивши кров на руках Кассіана — водночас відчуваючи за запахом, чия саме то кров.
— Еріс? Так ти його…
— Фейра його пощадила, — відповів Азріель, над крилами якого тіні вирували так само, як під нашими ногами сніг.
— І всіх інших також.
Люсьєн мовчав, сторожко роздивляючись нас усіх. Я не знала, не питала й не хотіла розпитувати про те, що саме він знав про спільне минуле Мор і його старшого брата.
Мор перекинула через плече пасма свого золотавого волосся.
— То рушаймо додому.
— Куди саме? — обережно спитала я.
Мор знову подивилася на Люсьєна, і я його майже пожаліла: погляд у Морріґан бував іноді дуже важкий. Таке траплялося, коли вона висловлювалася щодо важливих для неї речей. Даром Морріґан було говорити чистісіньку правду.
Не знаю, що вона побачила в Люсьєні, але їй цього було досить, щоб сказати мені:
— До міського будинку. Там дехто на тебе чекає.