Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 28)

Розділ 14

Я не дозволяла собі навіть уявляти момент, коли знову стоятиму в обшитому дерев’яними панелями фоє міського будинку. Знову почую, як ячать чайки в небі високо над Веларісом, відчую запах річки Сидри, води якої пахнуть морем, тепло сонячних променів, що струменіють крізь вікна.

Мор перенесла нас усіх одночасно й тепер стояла за мною, потроху віддихуючись, і пильно стежила за Люсьєном, який не менш пильно вивчав нове місце.

Металеве око дзижчало, живе — уважно оглядало прилеглі до фоє кімнати: їдальню і вітальню з вікнами, які виходили на маленький внутрішній дворик і вулицю; сходи на другий поверх, коридор біля них, який вів на кухню до внутрішнього саду.

Потім нарешті його очі спрямували погляд до зачинених вхідних дверей, за якими на нього чекало місто.

Кассіан притулився до поруччя, схрестивши руки на грудях, а презирство в очах не обіцяло нічого доброго. Азріель залишився стояти поруч зі мною. Стиснуті кулаки оповили живі тіні. Обидва крилаті мали такий вигляд, наче щодня б’ються із синами Вищих Лордів і в цьому немає нічого дивного.

Цікаво, чи знав Люсьєн, як багато залежить від перших вимовлених ним слів? По суті, саме вони мають вирішити його подальшу долю. І яка моя роль у всьому цьому?

Хоча ні, я не грала ніякої ролі. Я приймала остаточне рішення. Рішення Вищої Леді. Мій статус тут був вищий за статус друзів. І саме я вирішувала, зможе Люсьєн зберегти свою свободу чи стане бранцем Двору Ночі.

Напружене мовчання друзів було достатнім натяком для мене: нехай сам вирішує свою долю.

Люсьєн нарешті подивився на мене. На всіх нас.

— Треба ж такому… На вулицях сміються діти, — сказав він.

Я навіть закліпала від почутого. Люсьєна здивував дитячий сміх на вулицях. Він же його не чув дуже і дуже давно. Там, на вулицях, сміються діти.

Відповісти я не встигла, мене випередив інший голос:

— І те, що вони це роблять після атаки Гайберну, свідчить про неймовірні зусилля жителів Веларіса, які відновили наше місто.

Я розвернулася на п’ятах і побачила Амрен, яка, напевне, увесь цей час сиділа в сусідній кімнаті, де її тендітна фігурка ховалася від поглядів у м’яких меблях.

І з’явилася вона так само, як минулого разу, коли в оцьому фоє попередила нас про загрозу з боку Гайберну. Чорне каре променилося на сонці, а неймовірні срібні очі незвично блищали, коли зустрілися з моїми.

Амрен схилила голову, висловлюючи пошану, що її могла висловити жінка (правильніше сказати, істота, бо вона не була фейкою), вік якої налічував п’ятнадцять тисяч років, своїй новоспеченій верховній правительці — Вищій Леді. І подрузі.

— Бачу, ти завела нового домашнього улюбленця. — Амрен зневажливо зморщила носик.

Судячи зі страху в очах Люсьєна, він теж зумів розгледіти монстра за її гарненьким личком.

Він напевно вже чув про неї. Я не встигла його представити, але Люсьєн схилився у глибокому поклоні. Кассіан тільки гмикнув, і я кинула на нього застережливий погляд.

— Бачу, вас добре видресирували, — усміхнулася Амрен.

Люсьєн обережно випростався, так повільно, наче стояв перед рівнинною пумою і не хотів необережним рухом спровокувати атаку.

— Амрен, це Люсьєн… Вансерра.

Люсьєн ще дужче напружився.

— Я більше не називаюся родинним прізвищем, — уточнив він для Амрен, знову вклонившись. — Просто Люсьєн.

Найімовірніше, він не називає себе так від тієї миті, коли серце його коханої припинило битися.

Амрен розглядала його металеве око.

— Тонка робота, — сказала вона, а по тому, придивившись до мене, констатувала: — А тебе, дівчинко, хтось устиг подряпати.

Рана в мене на руці нарешті повністю загоїлася, але залишила по собі товстий червоний рубець, над яким я ще не встигла попрацювати. Обличчя, наскільки я могла собі його уявити, також мало не дуже привабливий вигляд.

Я вже хотіла відповісти Амрен, коли раптом Люсьєн запитав:

— А що це за місце?

Ми всі подивились на нього, і я сказала:

— Дім. Це мій дім.

Я просто бачила, як усі деталі врешті складаються в його свідомості в одну картину. Ніякої темряви. Ніяких криків. Запах моря і цитрусових, а не крові та тліну. Дитячий сміх, який і досі не вщухав. Найбільша таємниця в історії Прифії.

— Це Веларіс, — пояснила я. — Місто зоряного світла.

Він із зусиллям ковтнув.

— А ти — Вища Леді Двору Ночі?

— Так, це вона, — почула я в себе за спиною.

Від цього протяжного голосу у мене перехопило дух. Як же я не здогадалася, звідки в передпокої з’явився цей лимонний запах?

Мої друзі усміхалися. Я обернулася.

Різенд спирався плечем на арку входу до вітальні. Руки схрещені на грудях, звичайний бездоганний одяг, чорна куртка і штани, сховані від поглядів крила…

А коли його фіолетові очі зустрілися з моїми, коли та знайома напівусмішка згасла… Я не втрималася і схлипнула, тоненько, ледь чутно.

Різ кинувся до мене, але ноги мої мене вже не тримали. Я впала на коліна. Килим пом’якшив удар. Я затулила обличчя руками, бо спогади про всі події минулих місяців нараз огорнули мене.

Різ опустився поруч зі мною. Дуже ніжно він прибрав мої долоні від обличчя. І так само ніжно витер сльози і взяв його у свої.

Мені було байдуже, хто на нас дивиться, коли я підвела голову й побачила в коханих очах любов, радість і тривогу.

Різа теж не хвилювало те, що ми не самі.

— Кохана, — прошепотів він і поцілував мене.

Я запустила пальці в його волосся, а Різ одним плинним рухом підхопив мене з підлоги. Я краєчком ока помітила бліде обличчя Люсьєна.

Різенд, навіть не глянувши ні на кого, наказав:

— Знайдіть собі заняття не тут. — І не став чекати, поки вони виконають його наказ.

Він переніс нас нагору, проминувши сходи, і впевненими швидкими кроками рушив коридором. Я встигла краєм ока помітити, як у фоє Мор хапає Люсьєна за руку і киває іншим, а тоді всі зникають.

— Хочеш почути все, що сталося у Дворі Весни? — спитала я, вдивляючись в обличчя коханого.

Жодної реакції на мою пропозицію, лише хижа жадібність, з якою він сприймав кожний мій подих.

— Спочатку я волів би зайнятися більш важливим.

Він відніс мене в нашу спальню — колись його спальню, але тепер у ній оселилися й мої речі. Вона залишилася саме такою, як я пам’ятала: величезне ліжко, дві шафи, стіл під вікном, що виходило на внутрішній сад, де тепер проміж зелені дерев палали рожеві й сині квіти.

Я була готова до того, що Різ покладе мене на ліжко, але він зупинився посеред кімнати, коли зоряний вітер зачинив за нами двері.

Дуже повільно він опустив мене на пухнастий килим, так, щоб ні на мить не порушити єдність наших тіл. Здавалося, ми боялися навіть на мить розімкнути обійми.

Я насолоджувалася кожним доторком до його теплого, твердого, справжнього тіла… і горло перехопило, коли я поклала долоню на його широкі груди, у яких, під чорною курткою, так само як і в мене, шалено калатало серце. На пристрасть, яку він стримував у собі, натякнули тільки долоні Різа: піднялися, гладячи, моїми руками й лягли на плечі, виводячи м’який ритм по брудній тканині, доки сам він вдивлявся мені в обличчя.

Мій неймовірний красень. Гарніший, ніж я пам’ятала, ніж мені снилося протягом усіх тих тижнів у Дворі Весни.

Довгу хвилину ми просто дихали одне одним. Якусь мить я могла лише вдихати його запах, наповнювати ним легені, дозволяти йому оселитися всередині мене. Мої пальці вчепилися в куртку Різа.

Суджений. Мій суджений.

Різ, наче почувши це слово, нарешті пробурмотів:

— Коли зв’язок згаснув, я подумав…

Його пальці ніжно, розмірено продовжували гладити мої плечі, але в очах промайнув страх.

— Коли я дістався Двору Весни, ти вже зникла. Темлін, шукаючи тебе, носився лісом, мов скажений. Але ти приховала свій запах. І навіть я не зміг… не зміг знайти тебе.