Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 30)

Я відштовхнула його обличчя долонею, насупившись.

— Я хочу, щоб мій суджений сказав, де його чорти носили, — суворо мовила я. — А вже тоді я його втішу.

Різ грайливо прихопив мої пальці зубами:

— Прекрасна і жорстока леді.

Я чекала, доки він помітить мої насуплені брови.

Різ закотив очі й зітхнув, сказавши:

— Я був на континенті. У палаці людських королев.

Я мало не задихнулася від несподіванки.

— Де?

— Точніше кажучи, летів над ним, але…

— Ти був там сам?

Він пильно дивився на мене.

— Хай наші помилки в Гайберні й натякали геть на інше, але я здатен на такі мандри.

— На які? Наодинці літати у ворожий табір? Ти мені сам казав, як це небезпечно. До палацу людських королев так просто не дістатися.

— Краще вже я, ніж хтось інший.

У цьому й полягала його проблема від самого початку. Завжди він, завжди жертвуючи собою…

— Чому? — спитала я. — Навіщо так ризикувати? На континенті щось сталося?

Різ, міцно стуливши губи, дивився у вікно, наче міг побачити з нього землі смертних.

— Мене тривожить тиша з того боку моря. Ніхто анічичирк. Жодного натяку на скупчення військ. І до своїх союзників у світі людей вони теж не зверталися. Востаннє смертних королев ми бачили в тому проклятому палаці. І відтоді цілковита невідомість. Ось я й вирішив перевірити, у чому там річ.

Він дав мені щигля по носі і знову пригорнув до себе.

— Я встиг лише наблизитись до краю їхньої території, коли відновився наш зв’язок. Я знав, що Мор з нашими була ближче, тому відправив їх.

— Це ти можеш не пояснювати.

Різ поклав підборіддя мені на маківку.

— Я хотів бути там… забрати тебе. Знайти тебе. Повернути додому.

— І насолодитися своєю театральною появою. Це у твоєму дусі.

Він засміявся, тепло дихаючи мені у волосся, а я відчувала, як народжується цей сміх всередині його тіла.

Я не дивувалася. Звісно ж, він вів свою гру проти Гайберну, доки мене не було вдома. Та я й не сподівалася на те, що вони всі тиждень за тижнем сидітимуть тихо, як миші. Особливо Різ, який завжди інтригує, завжди планує на крок уперед… Він напевне витратив цей час нам усім на користь. Я хотіла спитати його про це, але зараз, огорнута його запахом, відчуваючи тепло його тіла… Запитання могли почекати.

Різ поцілував мене в маківку.

— Ти вдома, — нагадав він мені.

Я схлипнула, киваючи і притискаючись до нього ближче. Удома. Я не просто повернулась у Веларіс, я була там, де Різ, там, де моя родина.

Чорні пазури торкнулися бар’єра в моїй свідомості — ласкаво, з проханням.

І я опустила для нього щити тієї самої миті, коли він прибрав свій. Його розум огорнув мій такими самими обіймами, як і тіло.

— Мені щомиті тебе бракувало, — сказав Різ, нахиляючись, щоб поцілувати кутик моїх уст. — Твоєї усмішки.

Він прихопив губами кінчик мого вуха, і я несвідомо вигнула спину.

— Твого сміху.

Він поцілував мене в шию, під вухом, і я відхилила голову, даючи йому доступ. Мені відчайдушно хотілося, щоб його дії стали швидшими і сміливішими.

Різ промуркотів:

— Твого запаху.

Я заплющила очі, коли Різ міцніше притиснув мене до себе стегнами, підхопив під сідниці й поцілував у шию. А по тому повів далі:

— Звуків, які вихоплюються з тебе, коли я всередині.

Він полоскотав язиком поціловану місцинку і відразу почув один з тих звуків. Різ опустився губами до ключиці, і я майже розтанула в його руках.

— Моя смілива, неймовірна, чудова суджена, — прошепотів він.

Різ підвів голову, і, щоб розплющити очі, мені знадобилися чималі зусилля. Але я зустрілася з ним поглядом, доки Різ малював ліниві лінії в мене на спині, спускаючи руки до сідниць і піднімаючи їх знову.

— Я кохаю тебе, — сказав він.

І якби я й досі не вірила його словам, я все одно відчула б це всім тілом, побачила, як сяє в нього обличчя, коли Різ промовляє їх — таким осяйним я бачила його вперше.

Я не встигла стримати сліз, і вони гарячими краплинами зірвалися у мене з вій.

Різ нахилився їх злизати. Одну по одній. Так само, як колись у Підгір’ї.

— У тебе є вибір, — промуркотів він мені у щоку. — Або я сам вилижу кожну часточку твого тіла…

Його рука намацала під одягом мій сосок, і пальці стали спроквола дражнити мої груди. Так, наче ми могли надовго забути про навколишній світ і насолоджуватися тільки одне одним.

— …Або ти можеш прийняти ванну, яка тепер уже має бути готова.

Я відсторонилася, скинувши брови:

— Хочеш натякнути, що від мене тхне?

Різ усміхнувся, і в мене всередині все запульсувало.

— У жодному разі. Але… — Він спохмурнів, опускаючи погляд на мій одяг. — На тобі кров. Твоя і не лише твоя. Тому твій ґречний суджений і пропонує помитися, перш ніж оволодіти тобою.

Я пирснула від сміху і прибрала з обличчя його волосся, насолоджуючись відчуттям живого шовку під пальцями.

— Яке тактовне формулювання. Хоча я досі не можу повірити, що ти всіх вигнав на вулицю, щоб мати змогу затягти мене в ліжко.

— Одна з багатьох переваг статусу Вищого Лорда.

— Яким ти зловживаєш.

На його губах знову затанцювала знайома півусмішка:

— То що?

— То хай би як мені кортіло побачити твої спроби вилизати тижневі нашарування бруду, поту і крові… — в очах Різа заблищала готовність прийняти виклик, і я знову засміялась, — обираю звичайну ванну.

Його очі зблиснули так, наче він був ладен прийняти виклик. У них навіть промайнуло вдаване розчарування. Я ткнула його пальцем в груди і попрямувала до прилеглої ванної кімнати. У величезній порцеляновій ванні вже парувала гаряча вода.

— Ти навіть улаштував бульбашки?

— А ти щось маєш проти них?

Я усміхнулася, розстібаючи куртку. Пальці в мене були аж чорні від бруду і крові. Залишалося морщити носа.