Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 32)

Поцілунок не був ніжний. Не був обережний, не дражнив. Уся награна нерішучість зникла разом з одягом.

Його поцілунок був шалений, нестримний, вимогливий. Це була дика, нестримна жага, яка звільняла нас обох… і його жар, і його язик, що заволодів моїм, говорили мені, що я нарешті вдома.

Я запустила пальці в його волосся, притягуючи обличчя Різа ближче, і відповідала на кожний його цілунок невситимо, невідворотно.

Різ спрямував мене до ліжка, оголеною шкірою до шкіри, і його руки підхопили мої сідниці. А я теж опустила руки нижче, проводячи ними по його оксамитовій ніжній шкірі. Його чудові могутні крила вихопилися на волю, широко розгорнулись і майже відразу склалися за спиною.

Мої стегна наштовхнулись на край ліжка за нами, і Різ зупинився. Він увесь тремтів, але навіть зараз залишав право вибору за мною. Неохоче відірвавшись від його уст, я тримала очима його погляд, коли опускалась на білі простирадла і потрошку відповзала назад.

Далі і далі на ліжко, доки не розкрилася перед ним уся. Доки не побачила, як сильно він мене бажає. І тоді моє тіло відповіло йому солодкою судомою.

— Різе, — видихнула я, і його ім’я було тим благанням, на яке мені забракло слів.

Його крила розкрилися, в очах заблищали зорі. Різ важко дихав. В його очах була жага — глибша за бажання, більша за збудження, — що змусила мене подивитись на гори, витатуйовані на його колінах.

Герб його Двору — нашого Двору. Присяга ніколи не ставати на коліна ні перед чим, окрім своєї корони. Ні перед ким, окрім тепер — мене.

Мене — бо він був мій. І я послала цю думку зв’язком суджених.

Досить ігор. Різ більше не зволікав. Він відразу опинився на мені. Я хотіла його на собі, у собі. Мені потрібно було відчути його, обійняти, дихати в унісон. І Різ почув мій майже відчай, відчув хвилю почуттів, що линула магічним зв’язком. Я прошепотіла його ім’я. Зблиснули його крила, груди піднялися, в очах спалахнули зірки. А за зірками я побачила глибоку тугу. Тільки зараз я зрозуміла, чим був для нього кожен день розлуки зі мною.

Він не відпускав мого погляду, хижими рухами, граційними, як у рівнинної пуми, нависаючи наді мною. Різ переплів наші пальці, уже не стримуючи уривчастого дихання, коліном розвів мої ноги і опустився між ними.

Обережно, ніжно він вклав наші сплетені руки біля моєї голови і прошепотів, входячи в мене:

— Ти теж моя.

Від першого поштовху я подалася вперед, щоб знайти його уста. Рухи наших язиків перегукувалися з його обережними поштовхами всередині мене.

Провела язиком по зубах, проковтнула звук його задоволення, доки він обережно проникав у мене дедалі глибше. З кожним рухом упевненіше. Удома. Це і був мій дім.

Різ увійшов до кінця й застиг, даючи мені змогу призвичаїтися до відчуття наповненості. Мені здалося, що я просто вибухну місячним світлом і полум’ям. Мені навіть здавалося, що я не витримаю того напору сили, яка накрила нас обох.

Я схлипувала і задихалась. Мої пальці завмерли на його спині, поряд зі складеними крилами. Різ злегка відсторонився, щоб подивитися мені в обличчя. Прочитати його, як книгу.

— Ніколи більше ми не розстанемося, — пообіцяв він, виходячи, щоб знову, повільно аж до сказу, повернутися в мене.

Різ вкрив поцілунками мою скроню і чоло й видихнув:

— Любонько моя, Фейро.

Я розгубила всі слова і могла тільки рухати стегнами, закликаючи його входити глибше, сильніше. Різ підкорився.

З кожним поштовхом, з кожним спільним подихом, кожним ніжним словом і стогоном наш зв’язок, який я так довго приховувала, сяяв ще сильніше. Ще чистіше.

А те сяйво знову стало адамантово-яскравим, мене накрило хвилею такої насолоди, що моя шкіра спалахнула й засвітилася, як новонароджена зірка.

Різ бачив це, і досить мені було торкнутися чутливої шкіри його крила, як він викрикнув моє ім’я і дійшов свого піку, затопивши моє лоно сім’ям.

Я міцно тримала його в обіймах, доки струмінь не ослабнув, а потім і зовсім не стихнув. Різ залишався в мені. Ми були єдиним цілим, відчуваючи давно забуту насолоду. Минали хвилини. Ми так і залишилися сплетеними, дослухаючись, як вирівнюється наше дихання, і цей звук був солодший за будь-яку музику.

Трохи по тому Різ підвівся і взяв мою праву руку у свою. Він роздивлявся чорні завитки татуювання, а потім припав губами до одного з них. У нього дрижав кадик.

— Я сумував без тебе. Щосекунди, з кожним подихом. Мені так зле було без тебе. І не лише без цього… — Він штовхнув стегнами, підкреслюючи свої слова, і я знову відчула насолоду. — Але й без наших розмов. Без нашого з тобою сміху. Мені не вистачало тебе в ліжку, але як друга тебе бракувало ще більше.

Мої очі обпекло сльозами.

— Я знаю, — змогла вимовити я, гладячи його крила і спину. — Знаю.

Я поцілувала його плече із завитками іллірійського татуювання.

— Більше ніколи ми не розстанемося, — пообіцяла я йому і шепотіла це знову і знову, дивлячись на сонячні промені на підлозі, що проникли в нашу кімнату й поволі рухалася підлогою.

Розділ 15

З першого свого дня у Веларісі мої сестри жили в Домі Вітру.

Вони не виходили з палацу, збудованого на пласкій вершині гори, що нависала над містом. Неста й Елейн ні про що не просили і нікого не хотіли бачити.

І тепер я мала намір полетіти до них у гості.

Коли ми з Різом нарешті спустилися з другого поверху, Люсьєн чекав у вітальні, бо мій суджений віддав усім ментальний наказ повернутись.

Кассіан і Азріель дуже невимушено влаштувались за обіднім столом, обідали й пильно стежили за кожним подихом Люсьєна. Кассіан усміхнувся мені, граючи бровами. Я грізно зиркнула у відповідь, щоб він не став коментувати нашу відсутність. Азріель, дякувати йому, просто копнув Кассіана під столом ногою.

Кассіан вирячився на нього з невинним «та я ж і не збирався нічого казати» в очах. Але я пройшла не до них, а у вітальню й зупинилася у дверях. Люсьєн підхопився на ноги.

Я ледь утрималася, щоб не скорчити незадоволену міну.

Люсьєн і досі був одягнений у брудний дорожній одяг. Але як же я забула дати розпорядження, щоб йому дали можливість вимитися й переодягнутися?

Ці думка кудись поділася, коли поруч зі мною опинився Різ.

Люсьєн поглянув на нього, скривив рота й навіть не намагався змінити свій вираз обличчя. Він наче бачив, як сяє між нами зв’язок суджених. Обидва ока — руде й золоте — опустилися нижче. До моєї руки, до кільця, яке тепер прикрашало палець — зоряного сапфіра, який шматочком неба сяяв у сріблі. Просте срібне коло було і в Різа на тому самому пальці.

Ми надягли одне одному кільця, перш ніж спускатися до всіх. І це було інтимно. Адже нам не хотілося перетворювати тільки наше на ритуал з глядачами і проголошенням клятв.

Я ще сказала Різу, що хотілося б спочатку закинути його кільце до хатинки Ткалі. Нехай потім навідається туди за ним! Різ розсміявся і відповів, що як я справді хочу зрівняти наш рахунок, слід знайти для нього іншого супротивника, бо Ткаля охоче відірве в нього мою улюблену частину його тіла. Я поцілувала його й завважила, що хтось тут дуже високо себе цінує. А потім надягла йому на палець кільце, яке він вибрав для себе і купив тут, у Веларісі, доки мене не було.

Уся радість і відлуння нашого сміху в мить наших безсловесних обітниць тепер зів’яли, мов листя на вогні Люсьєнового єхидства, з яким він витріщався на наші кільця. На те, як близько одне до одного ми стоїмо.

Я проковтнула клубок у горлі.

Різ теж помітив, як дивився на нас Люсьєн. Неможливо було не помітити.

Мій суджений прихилився плечем до арки проходу й у своїй манері розтягувати слова промовив до Люсьєна:

— Гадаю, Кассіан і Азріель уже познайомили тебе з правилами перебування в цьому домі, на цій території. Від себе додам: якщо тобі заманеться погрожувати будь-кому на цій землі, ми познайомимо тебе з такими способами відрядження на той світ, які тобі навіть не снилися.

Іллірійці задоволено реготнули, сидячи за столами в їдальні. Вигляд у Азріеля був більш застрашливий, ніж у Кассіана.

А в мені ворухнувся супротив цій погрозі. Я розуміла: вони мали всі підстави так говорити, проте… Люсьєн був — принаймні раніше — моїм другом. Та й тепер своїм ворогом я його не вважала.

— Але, — вів далі Різ, ховаючи руки в кишені, — я розумію, яким важким був для тебе останній місяць. Фейра пояснила тобі, що Двір Ночі геть не такий, яким він постає в плітках…

Перш ніж рушити далі, я пустила Різа до своєї свідомості й показала йому всі події, що відбувалися у Дворі Весни.

— Але чути про це й побачити на власні очі не одне й те саме. — Різ знизав вільним плечем. — Про Елейн піклуються. У нашому житті вона бере ту участь, яку сама обирає. І ніхто, окрім нас та кількох довірених слуг, не заходив у Дім Вітру.

Люсьєн мовчав.

— Я закохався у Фейру, — тихо продовжив Різенд, — задовго до того, як вона відповіла на мої почуття.

Люсьєн схрестив руки на грудях:

— І як же тобі пощастило врешті отримати те, що хотів?

Я на мить заплющила очі.

Кассіан і Азріель завмерли, чекаючи наказу.

— Я говорю це вперше і востаннє, — попередив Люсьєна Верховний Лорд Двору Ночі.

Навіть Люсьєн здригнувся від того, яким голосом це було сказано.

— Я підозрював, що Фейра моя суджена, ще до того, як дізнався про її стосунки з Темліном. А коли дізнався… Я готовий був відступити, якби це могло зробити її щасливою.