Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 33)
— Відступити? — з викликом перепитав Люсьєн. — Ти з’явився в нашому домі і вкрав її в день весілля.
— Я збиралася скасувати весілля, — втрутилась я, роблячи крок до Люсьєна. — І ти це знав.
Перш ніж той вишкірився, заговорив Різенд:
— Я був ладен поступитися судженою іншому чоловіку. Я міг би дати їм одружитися, якби шлюб її тішив. Але я не збирався терпіти її страждання. Я не хотів, щоб вона перетворилася на тінь. І в момент, коли той шмат лайна розтрощив свій кабінет і
За спиною Різа вихопилися й розправилися крила.
Люсьєн від несподіванки отетерів, а Різ ще й вискалив зуби. Від темної магічної сили, яка завирувала в кутках кімнати, у мене затремтіли коліна й руки. Не від страху — я не боялася Різа, а від того, як розлетівся на друзки самоконтроль Різа, що тепер гарчав на Люсьєна:
— Моя суджена одного дня може знайти в собі сили простити його. Простити тебе. Але я ніколи не забуду жаху, що його вона відчувала у вашій клітці.
Мої щоки пашіли вогнем. Кассіан і Азріель підійшли ближче до нас. Їхні світло-карі очі були сповнені співчуття до мене і гніву до Люсьєна.
Я ніколи не говорила з ними про те, що сталося того дня, коли Темлін розтрощив свій кабінет, і того дня, коли він замкнув мене в маєтку. І ніколи не питала Різа, чи він розповів їм. Судячи з люті Кассіана і холодного гніву Азріеля, навряд чи він це вчинив.
Люсьєн, слід віддати йому належне, не відступив ані на крок. Від Різа, від мене, від іллірійців.
Хитрий Лис витримує погляд Крилатої Смерті. Я б так назвала картину.
На обличчі Різа з’явився знайомий мені вираз убивчого спокою. Це надало мені сили виборсатися з хаосу власних думок, зітканих зі світла і тіней.
— І ще одне скажу тобі, і більше про це ніколи не заговорю, — правив Різ далі. Обличчя його перетворилося тепер на маску смертоносного спокою, затягуючи мою свідомість зі світла і кольорів у вир нічних тіней. — Не переймайся, Фейра не зраджувала Темліна й не заплямувала його честі. Минуло кілька місяців, перш ніж я розповів їй про наш єднальний зв’язок. Гадаєш, вона кинулася мені на шию? Якби ж то так! Вона дорікала мені, що все це мої хитрощі, бо мені, мовляв, так треба, щоб вона залишила Темліна. Тому заспокойся: я по саме нікуди наслухався її докорів. Але тепер, коли твоя суджена опинилася в подібному становищі, спробуй бодай трохи зрозуміти, як це воно. Якщо ж тобі немає діла до чужих почуттів, сподіваюся, тобі стане розуму тримати язик за зубами. І навіть якщо тебе це не тривожить, я маю надію, що тобі стане мудрості не розтуляти пельку, адже наступного разу, коли ти поглянеш на мою суджену так, як ти щойно дивився, я вже нічого тобі не пояснюватиму, просто видеру тобі горлянку.
Різ промовив це так ніжно, що суть погрози дійшла не відразу. Та коли він замовк, його слова булькнули в мою свідомість, як камінці у воду, збурюючи всередині мене хвилі.
Люсьєн переступив з ноги на ногу. Стривожений. Задумливий. А я лічила удари серця, не знаючи, чи слід мені буде втручатися, якщо він бовкне якусь дурість. Проте він лише промимрив:
— Судячи з усього, це довга історія. Тут усе не так, як я гадав.
Розумна відповідь. З обличчя Різа зійшла лють, а плечі Кассіана і Азріеля трохи розслабилися.
За весь час, що минув від нашої втечі, Люсьєн лише раз заговорив про це. Про те, що єдине його бажання — побачити Елейн.
А потім… потім мені доведеться вирішувати, як з ним учинити. Якщо мій суджений ще не почав утілювати якийсь свій план.
Одного погляду на Різа, який звів брови в мовчазному «
— Я хочу завітати до сестер у Дім Вітру, — сказала я Люсьєну, очі якого миттю втупилися в мене.
Металеве око напружилось і забриніло.
— Ти зі мною?
Я змусила себе усміхнутися. Усмішка була похмура. Люсьєн обдумав мою пропозицію, — а троє чоловіків уважно стежили за кожним його подихом і рухом.
Він лише кивнув. Знову розумний хід.
Ми вилетіли за кілька хвилин. Поки піднімалися на дах будинку, Люсьєн дістав певне уявлення, як я живу. Він не поставив жодного запитання, а я не давала ніяких пояснень. Я навіть не вказала, де тут спальні.
Азріель покинув нас, коли ми злетіли, пробурмотівши, що на нього чекають нагальні справи. Судячи з того, як Кассіан на нього подивився, Співець тіней просто втік, щоб не нести Люсьєна у Дім Вітру. Проте Різ лише кивнув, і це було досить красномовно.
На них справді чекало багато нагальних справ, що були на різних етапах здійснення. Після свого візиту до сестер я про все дізнаюся у Різа і в решти.
Нести Люсьєна, який досі тримав обличчя закам’янілим, довелося Кассіану. Різ підхопив мене на руки і граційно злетів у безхмарне небо.
З кожним ударом крил, кожним глибоким вдихом напоєного цитрусовимий солоними пахощами повітря моє тіло потроху відпускало напруження.
Ми летіли над Веларісом, невідворотно наближаючись до Дому Вітру. До моїх сестер.
Дім Вітру був зведений на червоному, зігрітому сонцем камінні пласкої гори, однієї з тих, що оточували місто. Тут було безліч балконів і патіо, що виступали з кам’яної товщі й нависали над глибочезним урвищем. Унизу в’юнилися вулички Веларіса, що добігали аж до прямовисної стіни цієї червоної гори, виплітаючи місце для Сидри, схожої під полуденним сонцем на блискучу стрічку.
Ми опустилися на веранду, що прилягала до нашої їдальні, а Кассіан і Люсьєн приземлилися поряд. Я вбирала поглядом знайомий пейзаж: місто і річку, море вдалині, рваний край гір з іншого боку Веларіса й небесну блакить над головою. Дім Вітру, мій другий дім. Величезний собрат мого міського будинку — більш формальний, більш
Але це були не всі наші володіння. Існувало ще одне місце, куди б я не хотіла потрапити, хіба що в разі нагальної потреби, — підземний Двір Жахіть. Він містився в надрах гори, у яких було й саме Кам’яне Місто. Двір Жахіть цілком відповідав своїй назві. Щоправда, на вершині гори стояв дивовижно красивий палац з місячного каменю, куди мене переніс Різенд, коли він уперше розлучив мене з Темліном.
Я відкинула ці думки й поправила косу, яку розтріпав вітер, поки ми летіли.
Люсьєн підійшов до балконної балюстради й подивився вниз. Я його добре розуміла. Колись і я отак стояла біля поруччя, дивлячись на вогні Веларіса.
Через плече озирнулася на Різа й Кассіана.
Різ звів брови, очікуючи моїх подальших дій.
Різ хижо посміхнувся. «
Я округлила очі, погано розуміючи його жарт, а потім підійшла до Люсьєна. Різ тихо сказав Кассіану, що непогано було б випити чогось у їдальні. Ці слова та ледь чутно прочинені й зачинені двері були єдиними звуками, що сповістили нас про те, що вони пішли. Пішли до кімнати, де я вперше зустрілася з більшістю членів своєї нової родини.
Я стала поруч із Люсьєном. Вітер куйовдив його руде волосся, забране біля шиї у хвіст.
— Усе геть не так, як я очікував, — сказав він, не зводячи очей з Веларіса.
— Місто досі відбудовують після атаки Гайберну.
Він опустив очі, розглядаючи узори на кам’яному поруччі.
— Ми навіть не знали про цю атаку, але все одно… мені шкода. Проте… я не це мав на увазі.
Він озирнувся через плече, туди, де Різенд із Кассіаном чекали на нас у їдальні. Уже з напоями в руках, нарочито розслаблено сидячи на краю величезного дубового столу в центрі кімнати. Помітивши його погляд, обоє одразу схилилися над столом, розглядаючи його поверхню, так ніби ніколи не бачили на ньому щербин і підпалин.
Я похмуро на них поглянула, але не коментувала. І попри те що в домі чекала на мене зустріч із моїми сестрами, а бажання їх побачити було за силою майже матеріальне й тягнуло мене в дім мов на мотузці, я не могла рушити до Нести та Елейн, не пояснивши Люсьєну деяких речей. Можливо, мені варто було розповісти про них раніше, тоді не було б тієї сцени у вітальні.
— Різ урятував мені життя на Каланмаї, — сказала я.
Я розповіла йому всю історію. Можливо, Люсьєну так буде легше зрозуміти те, про що говорив Різ. Усвідомити, що Елейн — та й він сам — тут у безпеці. Згодом я покликала й Різа і попросила, щоб він розповів йому бодай щось зі свого життя. Різ не став вдаватися в деталі. У ті, що довели мене до сліз у гірському котеджі, болісні, такі, що мене вразили. Але й без того намалював чітку картину.
Люсьєн мовчав, слухаючи розповідь Різа, а потім, як продовження, — моєї. Кассіан раз-по-раз втручався в мою розповідь, завважуючи, як тяжко жити з двома судженими-але-не-нареченими й робити вигляд, ніби Різ за мною не упадає.
Не знаю, скільки ми говорили — Кассіан і Різ скористались нагодою, щоб погріти крила на балюстраді. Я закінчила розповіддю про Гайберн — про той день, коли повернулася у Двір Весни.
І запала тиша. Різ і Кассіан знову пішли, зрозумівши вихор емоцій, які видавало живе око Люсьєна, а також його довгий видих після історії.
Коли ми залишились наодинці, Люсьєн протер очі.
— Я бачив, як Різенд коїв… жахливі речі. Він був справжнім володарем темряви. Але ти говориш, що все це було брехнею. Маскою. Заради того, щоб захистити це місце, його мешканців. Я б посміявся над тим, що ти в це віриш, але… Це місто існує. І, судячи з усього, донедавна було недоторканне. Навіть міста Двору Світанку поступаються йому красою.