Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 35)
Неста збілідла від люті.
— Він їй ніхто! — прогарчала вона, погрозливо насуваючись на мене.
Різ встиг поставити між нами щит.
Напевно, і він
— Якщо ти приведеш того
— А що — ти? — заворкотів Кассіан, спокійно йдучи за Нестою, яка зупинилася за три кроки від мене.
Почувши його запитання, Неста вмить розвернулась, як змія, але він тільки вигнув брови і продовжив:
— Ти не хочеш зі мною тренуватися, а без цього ти не витримаєш битви. Ти не хочеш говорити про свої сили, тому не зумієш ними скористатися. І ти…
— Замовкни, — урвала його Неста. Цієї миті вона була викапана імператриця-завойовниця. — Я казала тобі триматися від мене подалі. А якщо ти…
— Якщо ти, Несто Арчерон, спробуєш стати між фейцем і його судженою, бо вважаєш, що тобі дозволено втручатися в їхні стосунки, наслідки не забаряться окошитися на тобі.
Неста важко дихала від люті. Кассіан тільки криво усміхнувся. Настав час мені долучитися до розмови.
— Якщо Елейн не готова чи не захоче, вона не буде з ним зустрічатися. Але він справді хоче побачити її, Несто. Я спитаю від його імені, але рішення буде за Елейн.
— Цей мерзотник продав нас Гайберну.
— Усе набагато складніше, Несто.
— О, все стане ще складніше, коли батько повернеться й побачить, що нас нема. Цікаво, як ти йому переповідатимеш те, що трапилося? Коли ти плануєш сповістити ще і його?
— Він кілька місяців не надсилав з континенту жодної звістки, — вишкірилась я. — Тож про це я хвилюватимуся пізніше.
Батько, дякувати Котлу, торгував десь на спокійній прибутковій території.
Неста лиш похитала головою, повертаючись до свого крісла і книжки.
— Мені байдуже. Роби що хочеш.
Це було прикре нехтування мною, хоча досі довіряла мені вирішувати долю Елейн. Різ смикнув підборіддям, віддаючи Кассіану мовчазний наказ іти.
Ідучи за ними, я тихо промовила:
— Несто, мені шкода.
Вона не відповіла, просто мовчки сіла у крісло й розгорнула книжку, демонстративно всіх нас ігноруючи. Ляпас не був би такий болючий…
Коли я відвернулась від неї, то побачила, що Кассіан дивиться на Несту.
Цікаво, невже досі ніхто не помітив, що світилося в його очах під час моєї розмови із сестрою?
У них був смуток. І пристрасть.
Її кімнату заливало сонячне світло.
Завіси на всіх вікнах розсунули, щоб впустити якнайбільше сонця. Так, наче вона не хотіла змиритися з пітьмою і весь час дбала про те, щоб її розігнати.
Елейн сиділа спиною до нас у маленькому кріслі проти вікна, у яке лилося найбільше світла.
Неста теж тихо сиділа до нашої появи і здавалася вмиротвореною, тоді як мовчання й тиша довкола Елейн були геть спустошливі.
Могло здатися, що кімната порожня.
Вона була без зачіски, не заплела коси і, мені здалося, навіть не розчесалася. Я навіть не пам’ятала, коли востаннє бачила її неприбраною. На ній був блакитно-білий нічний халат.
І вона не озирнулася, не заговорила, навіть не здригнулася, коли ми увійшли.
Худі її руки лежали на підлокітниках. Залізна обручка досі блищала на пальці.
Шкіра в Елейн стала така бліда, що під яскравим сонцем нагадувала сніг, який щойно випав.
Тільки тоді я зрозуміла, що колір смерті, колір смутку — саме білий. Жодних відтінків. Нічого живого.
Кассіана і Різа я залишила біля дверей.
Шалена лють Нести була краща за цю… оболонку. За цю безодню.
Я обійшла її крісло, і мені забило дух. Від краєвиду, на який вона так сліпо дивилась. І від погляду на її запалі щоки, безкровні губи, карі очі, які колись були такі живі й теплі і з яких тепер геть витекло все життя. Тепер вони були зовсім тьмяні, як могильна земля.
Вона навіть не подивилася на мене, коли я тихо озвалась:
— Елейн?
Я не насмілювалася торкнутися її руки. Не сміла підійти ближче.
Це я була в усьому винна. Це через мене сестрам довелось…
— Я повернулася, — незграбно додала я, розуміючи водночас, що їй це байдуже.
Вона відповіла лише:
— Я хочу додому.
Я заплющила очі, бо в грудях нестерпно здавило.
— Знаю.
— Він шукатиме мене.
— Знаю, — повторила я.
Звісно, вона мала на увазі не Люсьєна. Про нього Елейн навіть не згадала.
— Ми повинні були побратися наступного тижня.
Я притиснула руку до грудей, які краялися від болю.
— Мені так шкода.
Порожнеча. Ані проблиску емоцій.
— Усі постійно це повторюють. — Вона погладила пальцем залізну обручку. — Але словами нічому не зарадити, еге ж?
Мені забракло повітря. Я не могла… не могла
Різ опинився поруч і обійняв мене за талію.
— Елейн, може, ти чогось хочеш? — Я ледь витримала цю ніжність у його тоні.
— Я хочу додому, — повторила вона.
Я не стала питати її про Люсьєна. Не зараз. Ще рано.
Я просто розвернулася до дверей, ладна якнайшвидше опинитися подалі від цієї кімнати, щоб уже там дати волю сльозам. Але у дверях стояв Люсьєн.
І, судячи з його спустошеного обличчя, він чув кожне слово нашої розмови.
Елейн завжди була мила й ніжна — сама я вважала це силою, але іншою, не такою, як моя, і мені вона здавалася кращою. Вона бачила жорстокість світу, але вибирала, знову і знову, любов. Бути чемною. Вона завжди сяяла…
Можливо, саме тому вона залишила всі завіси розсунутими. Це була спроба заповнити пустку на місці колишнього світла.