Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 36)

Світла, яке в ній згасло.

Розділ 16

Різенд мовчки вів Люсьєна до відведених йому кімнат — у протилежному крилі Дому Вітру. Ми з Кассіаном ішли за ними і теж мовчали, доки мій суджений не прочинив оніксових дверей до сонячної вітальні, витесаної в червоному камені. У ній було кілька великих вікон, за якими відкривався чудовий краєвид на місто аж до самого моря і далекого гірського хребта.

Різ зупинився посеред килима, синього, як нічне небо, і показав на двері ліворуч.

— Тут спальня. Ванна і все решта — там, — додав він, кивнувши в бік правої стіни.

Люсьєн роззирався з холодною байдужістю. Я не знала, що він відчував до Елейн, які його плани, і не хотіла його про це питати.

— Гадаю, тобі потрібен одяг, — повів далі Різ, кивнувши на брудну куртку і штани Люсьєна, у яких він увесь минулий тиждень продирався зі мною крізь чужі території. Крім бруду, пошарпана вдяганка Люсьєна в кількох місцях була забруднена кров’ю. — Маєш якісь побажання?

Запитання Різа нарешті привернуло увагу Люсьєна. Він навіть розвернувся, щоб краще його бачити, — і помітив нас із Кассіаном біля дверей.

— Чого це мені коштуватиме?

— Якщо ти натякаєш, що в тебе немає грошей, то не бери цього в голову, весь одяг ти отримаєш у подарунок. Але якщо тебе цікавить, чи це не спроба тебе підкупити… — Різ усміхнувся, стенувши плечима. — Ти син Вищого Лорда. Було б моветоном залишити тебе без притулку й одягу у хвилину скрути.

Люсьєн наїжачився.

«Припини його дражнити», — послала я через зв’язок.

У відповідь я отримала: «Але ж це так весело».

Щось його тривожило. І то настільки, що Різ почав ось так розважатися, щоб зняти напруження. Я підійшла ближче — Кассіан слідував за мною — і зупинилася біля Люсьєна.

— За кілька годин ми повернемося на обід. Відпочинь поки що. Помийся. Якщо тобі щось потрібно, просто потягни шнурок біля дверей, — сказала я Люсьєну.

Він ще більше напружився. І не від змісту моїх слів, а від того, як я це промовляла, яким тоном. А говорила я тоном хазяйки дому.

Але він спитав:

— А що з… Елейн?

«Тобі вирішувати», — сказав Різ.

— Мені треба подумати, — прямо відповіла я. І додала, мабуть, надто різко: — Поки не з’ясую, що робити з нею і Нестою, тримайся від них подалі. Цей дім зачаровано проти розсіювання звідси і переносу сюди. Вихід лише один — сходами до міста. І його теж охороняє магія. І охоронці там стоять. Тож, будь ласка, не роби дурниць.

— Отже, я в’язень?

Я відчула, що Різ уже готовий відповісти, але не хотіла, щоб ці слова прозвучали вголос.

Я похитала головою.

— Ні. Проте зрозумій, хоч ти і суджений Елейн, вона моя сестра. І я зроблю все можливе, щоб захистити її від ще якихось потрясінь.

— Я ніколи не скривдив би її.

У його похмурій чесній відповіді вчувалася безвихідь.

Я лиш кивнула, але не втрималася й зітхнула, впіймавши погляд Різенда, щоб мовчки попросити про допомогу.

Мій суджений зрозумів мене без слів і відразу відповів на моє беззвучне прохання, сказавши Люсьєну:

— Ти можеш мандрувати, де тобі заманеться. І до міста виходити. Якщо тебе не лякає кількість сходів. Проте за двох умов. Одну Фейра вже назвала: не потрапляти на очі її сестрам. Друга: не заходити на їхній поверх. На жаль, саме там розташована сімейна бібліотека. Якщо захочеш взяти книжку з бібліотеки, скажи слугам. Якщо закортить поговорити з Елейн або Нестою, спитай у слуг, а вони запитають у нас. За порушення цих правил я замкну тебе в одній кімнаті з Амрен.

Різ розвернувся, засунув руки в кишені й виставив лікоть, запрошуючи мене вчепитися за нього. Що я й зробила. По тому сказала Люсьєну:

— Ми повернемося за кілька годин.

Ми вже були майже у дверях, а Кассіан — у коридорі, коли Люсьєн відповів:

— Дякую.

Я не насмілилася спитати, за що він мені дякує.

Ми летіли над барвистими дахами до помешкання Амрен так низько, що мешканці Веларіса узнавали нас і махали нам із вулиць. А я махала їм у відповідь, без жодних внутрішніх зусиль усміхаючись — до них, моїх підданих. Різ пригортав мене ще міцніше, коли я так чинила. Він теж усміхався, і його усмішка сяяла, як сонце над Сидрою.

Мор і Азріель уже чекали на нас у Амрен на її горищі. Вони сиділи на старенькому дивані біля стіни, як покарані діти, тимчасом як чорнява жінка влаштувалася на підлозі серед розкиданих книжок і гортала сторінки однієї з них.

Мор дивилася на нас, як на визволителів. Азріель мовчки підвівся й відійшов від дивана.

Амрен озвалася до нас першою:

— Тобі слід було вбити Берона та його синів, а красунчика поставити Вищим Лордом Двору Осені попри добровільне вигнання. І життя стало б набагато простішим.

— Я подумаю, — відповів Різ, крокуючи до неї.

Я залишилася стояти біля дивана, ближче до Мор і Азріеля — якщо вони сидять віддалік, Амрен достоту не в гуморі, — і голосно спитала:

— Хто ще вважає жахливою мою ідею залишити всіх трьох нагорі, в Домі Вітру?

Кассіан підвів руку, а Різ і Мор засміялися.

— Не мине й години, як він начхає на всі Різові умови і притьмом почимчикує до своєї Елейн, — сказав Кассіан.

— Пів години, — заперечила Мор, яка сиділа на дивані, і підібгала під себе ноги.

Я наморщила носа й заперечила обом:

— Можу гарантувати, що Неста тепер захищає Елейн. Вона може вбити його за саму лише спробу бодай наблизитися до сестри.

— Без тренувань не зможе. — Кассіан похмуро склав крила і вмостився поруч із Мор на місце, яке звільнив Азріель.

Співець тіней на нього навіть не глянув. Натомість він підійшов до стіни побіля Кассіана і прихилився спиною до дерев’яних панелей.

Але Різ та решта мовчали, що стало для мене знаком обережно спитати в Кассіана:

— Зі слів Нести я зрозуміла, що ти часто буваєш у Домі Вітру. Ти пропонував їй тренування — навчатися військового мистецтва?

Кассіан витягнув перед собою довгі ноги, закинув один чобіт на другий.

— Я майже щодня там буваю. Непогано розробляє крила.

Згадані ним крила схвально зашурхотіли в нього за спиною. Цілісінькі, без шрамів, що їх він дістав у Сонному королівстві.

— І як успіхи?

— Те, що ти бачила в бібліотеці, — приємніша версія нашої звичної розмови.

Мор закусила губу — здавалося, вона докладала всіх зусиль, щоб змовчати. Азріель допоміг їй застережливим поглядом, натякаючи, що і справді ліпше не розтуляти рота. Було таке відчуття, що вони вже говорили про це. Неодноразово.

— Не можу її звинувачувати. — Кассіан знизав плечима. — Її понівечили. Тіло перестало цілком належати їй.

Він стиснув зуби так, що навіть Амрен не насмілилася сказати ще щось.

— І за це я готовий зідрати з короля Гайберну шкуру наступного разу, коли побачу.

Сифони, погоджуючись, замерехтіли.

Різ спокійно зазначив:

— Не маю сумніву, що король зможе вповні насолодитися цим процесом.

Кассіан спохмурнів.

— Я серйозно.