Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 38)

Джуріан аж до шалу був одержимий жагою помсти… Він і справді міг погодитись виконувати всі накази свого господаря. Він скоїть будь-що, тільки б зрештою власноруч вбити безсмертну Міріам.

— То куди ж вони пішли? — Я подивилась на Азріеля, але Співець тіней і досі з неприродною непорушністю підпирав стіну. — Ти справді не знайшов жодного натяку на те, куди вони могли зникнути?

— Жодного, — відповів замість нього Різ. — Відтоді ми розсилаємо посланців… але марно.

Я потерла обличчя, відмовляючись від останньої надії.

— Тоді, якщо розраховувати на Міріам і Дрейкона марно, то як ми утримаємо інші держави континенту від союзу з Гайберном? Як не дозволити їм послати сюди свої армії? Адже йшлося про це? — спитала я і мимоволі здригнулася. — Це ж і є наш план, хіба ні?

— Так. Той, над яким ми працювали, доки тебе не було, — невесело посміхнувся Різ.

Я чекала, ледь утримуючи себе на місці, а в срібних очах Амрен спалахнула зацікавленість.

— Спочатку я придивився до Гайберну. До його людей. Наскільки це було можливо, — зізнався Різ.

Він літав у Гайберн, знову там побував!

Різ помітив мою тривогу й усміхнувся:

— Я мав надію знайти якийсь внутрішній конфлікт, на якому можна зіграти — підірвати їх сили зсередини. Гадав, що там можуть не бажати цієї війни, вважати надто дорогою, небезпечною, непотрібною. Але п’ятсот років, де майже немає ніякої торгівлі із зовнішнім світом і майже ніяких можливостей… Народ Гайберну прагне змін. Але не чогось нового. Там мріють про давні часи, коли в них були раби-люди, коли вони могли безперешкодно опинятися будь-де й захоплювати все, на що око впало. Хай як по-дурному це звучить, але дуже багато хто в Гайберні переконаний, що в них є таке право.

Амрен з шумом згорнула книжку.

— Недоумки! — Вона похитала головою, мотнула чорною гривою і хмуро поглянула на мене. — Багатство Гайберну за всі ці роки потроху тануло. До Війни більшість їхніх торгових шляхів пролягала до Чорної землі на півдні. Та коли вона відійшла людям… Ми не знаємо, чи свідомо король Гайберну не створював нових торговельних шляхів, щоб одного дня спонукати людей до цієї війни, а чи йому свого часу повилазило і все просто пішло під три чорти. Але вже кілька століть серед його підданих зростало невдоволення, котре Гайберн підживлював, нічого не роблячи зі стагнацією і бідністю. Гадаю, ти й сама добре розумієш, на що здатні знедолені і злі. Особливо якщо їм пообіцяти легку й багату здобич.

— Часом і п’ятисот років недостатньо, щоб змінити свідомість. Передусім це стосується фейської знаті. Є дуже багато Вищих Фе, — обережно пояснила Мор, — які вважали до Війни й вважають досі, що люди… просто власність. Рабство дозволяло Вищим насолоджуватися різними привілеями. І раптом ці привілеї в них забрали. Комусь довелося залишати насиджені місця. Комусь потіснитися на користь сусідів. Колишні кордони Дворів були перекроєні. Зникла держава Чорна земля. Там оселилися люди… Багатьма і зараз рухають злість і бажання повернутися до старих порядків. Особливо в таких місцях, як Гайберн. Здавалося б, їм пощастило більше за інших. Стіна не відрізала ні клаптя від їхніх володінь. Там жили одні з небагатьох, кому не довелося поступитися своїми землями людям за Стіною. Не знаю, чи могли б вони зробити зі свого острова квітучий сад, якби того захотіли. Але що очевидно — на смітник вони його перетворили. І звичайно, вони втомилися варитися у власному соку й зубожіти рік у рік. І рабів уже немає, а на них трималася вся робота… Довоєнні часи в Гайберні називають золотою ерою. А все, що настало після, — темними віками.

Я потерла занімілі плечі.

— Вони ж божевільні, якщо так вважають, — мовила я.

— Так, це безумство, — кивнув Різ. — Але не забувай, що їхній король свідомо це виплекав. Його влаштовує обмежене бачення світу підданими. Він не розширив торговельних шляхів, він не дозволив Фе з інших територій ступити на свої землі, йому не потрібні переселенці, які б принесли свою культуру. Він боявся інших віянь, інших звичок, інших поглядів. На його думку — і це вбивали в голови підданих — у Прифії прихильників старих порядків згубило не те, що супротивник виявився сильнішим, а внутрішні чвари, бо думок стало забагато. Гайберн дуже довго міркував над їхніми помилками. І зробив усе можливе, щоб їх не повторити. Тому його народ цілком готовий до війни, поділяє ідею про знищення Стіни, бо буцімто це відновить позолочену версію минулого. І тепер більшість населення Гайберну сприймає свою армію не як не загарбників, а як визволителів, здатних принести справжню свободу «багатостраждальній» Прифії.

Від почутого мене стало нудити.

— Як хтось може в таке вірити?

Азріель скуйовдив волосся пошрамованою рукою.

— Але саме про це ми й дізналися, збираючи інформацію у Гайберні, а також на територіях Раску, Монтесеру і Валлаану.

— З нас, дівчинко, мають зробити наочний приклад, — пояснила Амрен. — З Прифії. Ми були найзапеклішими захисниками Угоди, ми ініціювали перемовини. Гайберн хоче захопити Прифію не лише для того, щоб відкрити шляхи до континенту, він хоче показати, що буває з територіями Вищих Фе, які захищають Угоду.

— Але ж інші території також її захищатимуть, — сказала я, вдивляючись у їхні обличчя.

— Їх менше, ніж ми сподівалися, — зізнався Різ, наморщивши носа. — Чимало з них… справді чимало… теж задихалися протягом цих століть. Вони так само хочуть повернути старі землі за Стіною, а разом з ними своє минуле процвітання і владу. Їх сприйняття минулого квітне на тлі п’яти віків невдалих спроб пристосуватися і процвітати.

— Можливо, ми справді завдали їм шкоди, — задумливо сказала Мор. — Не поділилися власним багатством і землями. Можливо, ми теж частково винні в сьогоднішній ситуації.

— Про це ми ще поговоримо, — сказала Амрен, відмахуючись. — Головне — чітко засвоїти, який супротивник нам протистоїть. Армія руйнівників, упевнених, що вони визволителі. Кого? Тих, хто мріє про повернення старих порядків. Тих, хто, так би мовити, постраждав від Стіни. Визволителі земель, засмічених смертними людцями.

Я нервово проковтнула слину.

— А як інші території виступатимуть… ті три, які Гайберн назвав своїми союзниками? — Я перевела погляд з Різа на Азріеля. — Ти сказав, що ви були там?

Різ знизав плечима.

— Були. І в Гайберні, і на інших територіях. — Я від подиву роззявила рота, і Різ мені підморгнув. — Треба ж було вигадати собі якесь заняття, щоб не збожеволіти, сумуючи за тобою.

Мор пустила очі під лоба, не сказавши нічого.

— Ми не можемо дозволити цим трьом об’єднатись із силами Гайберну, — відповів мені Кассіан. — Якщо вони кинуть проти Прифії свої армії, нам буде непереливки.

— То що ж нам робити?

Різ прихилився до різного бильця ліжка Амрен.

— Ми завдали їм клопоту. — Він повів підборіддям у бік Азріеля. — Підкинули інформацію, правдиву, брехливу, змішану, так, щоб її знайшли. І поділилися нею з нашими давніми союзниками, які тепер не поспішають нам на допомогу.

Азріель широко усміхнувся. Це ж бо його підлеглі сіяли в інших Дворах ту правду і брехню.

Я насупилась.

— Зі ставкою на те, що країни континенту пересваряться одна з одною?

— Ми старанно працюємо над тим, щоб вони одна одній завдавали клопотів, — з хижою веселістю в очах відповів Кассіан. — Тому давні вороги й бунтівники з Раску, Валлаану і Монтесеру раптом отримали звістки, що змусили їх боятися атаки. І нарощувати оборону. Що, своєю чергою, змусило Раск, Валлаан і Монтесер зосередитися на власних кордонах замість придивлятись до наших.

— Якщо вже наші союзники по тій Війні надто налякані, щоб прийти сюди й битися, — сказала Мор, схрещуючи руки на грудях, — то доки вони стримують інших і не дають їм сюди припливти — нехай сидять.

Я закліпала очима.

Розумно. Просто геніально — заплутати їх так, щоб зосередились і боялись одне одного, а разом трималися подалі. Хай би що, лише б утримати їх на континенті.

— То вони… не прийдуть?

— Ми можемо тільки молитися, — відповіла Амрен. — І молитися, щоб нам пощастило мерщій усе вирішити, доки там не второпали, хто саме їх надурив.

— А що з королевами смертних? — Я прикусила кінчик пальця. — Вони ж мають розуміти, що будь-які угоди з Гайберном вигідні лише для нього.

Мор узяла руки в боки й кинула:

— Та хто знає, що Гайберн наобіцяв їм і про що збрехав? Він же гарантував їм безсмертя за допомогою Котла, в обмін на їхню співпрацю. І якщо недалекоглядні королеви на це погодилися, то вони вже напевне відкрили йому всі ворота.

— Але ж достоту ми того не знаємо, — заперечила Амрен. — І не маємо пояснення тому, чого вони замкнулись у своєму палаці й сидять там, як миші.

Різ і Азріель мовчки похитали головами, підтверджуючи її слова.

Я побачила, як блякне їхня веселість.

— І вас обох доводить до сказу той факт, що ніхто не може потрапити в палац?

Обидва тихенько загарчали, а потім Азріель пробурчав:

— Ти навіть уявити собі не можеш, як нам це не подобається.

Амрен цокнула язиком і звела погляд на мене.

— Ті гайбернові командири зробили велику дурницю, розкривши свої плани про злам Стіни. Або ж знали, що ця інформація до нас дійде, бо їхній господар здогадувався, що відомості рано чи пізно потраплять до нас і змусять замислитися.

Я схилила голову.

— Ти хочеш сказати, що за допомогою проломів у Стіні її можна швидко зруйнувати? — спитала я.