Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 40)

— А що з Елейн?

Я переступила з ноги на ногу, подумки пробиваючись крізь слова, що висіли не сказаними між мною і Різом.

— Я можу спитати, але не думаю, що вона готова опинитися серед людей, — відповіла я. — Наступного тижня вона повинна була вийти заміж.

— Про це вона говорить від першого дня, коли з’явилася тут, — пробурмотіла Амрен.

— Обережніше, — вихопилося в мене.

Амрен здивовано закліпала очима. Але я вже вела далі:

— Отже, нам потрібно знайти спосіб полагодити Стіну раніше, ніж Гайберн використає проти неї Котел. І виграти війну, перш ніж якась із територій вирішить приєднатися до його атаки. А потім дістатися Котла. Щось іще?

Різ обережно-спокійним тоном додав з-за моєї спини, так, ніби ми обговорювали розважальну подорож:

— Це все. Ми атакуємо Гайберн, щойно зберемо сили.

— Іллірійські легіони майже готові, — зауважив Кассіан.

— Ні, — вів далі Різ. — Я маю на увазі більші сили. Не лише Двору Ночі, але й усієї Прифії. Наш єдиний шанс у цій війні — знайти союзників.

Ми мовчали, ніхто навіть не ворухнувся, коли Різ спокійно і прямо додав:

— Завтра кожен Вищий Лорд Прифії отримає від нас запрошення. На зустріч, призначену за два тижні. Настав час зрозуміти, хто насправді на нашому боці. І змусити їх добре усвідомити наслідки відмови.

Розділ 17

За дві години я дозволила Кассіану віднести мене в Дім Вітру, бо він зізнався, що й досі працює над витривалістю крил, а відтак потребує додаткових навантажень. І тепер ми летіли над черепицею дахів і червоним камінням вулиць, розпечених денною спекою. А морський бриз цілував прохолодою моє обличчя.

Обговорення ми закінчили всього пів години тому, бо в животі у Мор від голоду забурчало громовицею. Ми детально розбирали всі варіанти, де проводити зустріч із Вищими Лордами. Запрошення мали розсилати завтра — але без уточнення того, де саме все це відбудеться. Різ сказав, що немає сенсу відразу називати місце, бо першу нашу пропозицію Вищі Лорди напевне відкинуть і висунуть свою. Нам потрібно було обрати тільки день і час. Два тижні — термін достатній, щоб при кожному Дворі вдосталь насперечатися. У всьому ж іншому… Ми мали підготуватися до всіх несподіванок, що їх тільки можна було уявити.

Ми ненадовго залетіли до своєї міської резиденції перевдягнутися. Біля дверей спальні я побачила Нуалу і Керрідвен — служниць Різа, знайомих мені із часів Підгір’я. На їхніх обличчях, схожих на згустки тіней, сяяли усмішки.

Я обняла обох, а ось привітання Різа було доволі стримане. І не тому, що він недолюблював наших напівпривидів. Річ зовсім не в тім.

Я вишкірилася на нього, коли ми відвідували Амрен. Він не розлютився тоді, проте… Я відчувала, як обережно й уважно він стежив за мною протягом цих годин, тож намагалася не дивитися на нього. Навіть бажання, яке постійно відчувала в собі, раптом згасло. Я й раніше вишкірялася, і траплялося, що кричала на нього, але… не як верховна правителька — Вища Леді. І ніколи таким тоном.

Тому я не стала з’ясовувати з ним стосунки. Тим часом Нуала й Керрідвен допомагали мені вбиратися, а Різ пішов у ванну освіжитись. Особливої допомоги він не потребував. Я обрала свої іллірійські шкіряні штани й вільну білу сорочку, а до них пару розшитих капців, з приводу яких Кассіан гмикав, цим під’юджуючи мене, доки ми летіли.

Нарешті я не витримала й ущипнула його:

— Сьогодні жарко. А в чоботях ще й парко.

Він звів брови, вдаючи цілковиту невинність.

— Я ж нічого не казав.

— Ти гмикав. І ось гмикнув знову.

— П’ять сотень років життя з Мор привчили мене, і доволі жорстко, не критикувати вибору взуття, — усміхнувся він. — Хай би який дивний він був.

— Ми ж летимо на обід. Чи, може, після обіду замість танців почнеться битва?

— Там буде твоя сестра, тож може статися й битва.

Я вдивлялася в його обличчя, знову помічаючи, як старанно Кассіан утримує нейтральний вираз, дивиться куди завгодно, але не мені в очі. Різ летів неподалік, проте тримався на достатній відстані, щоб не почути мого тихо сказаного:

— Ти б теж хотів, щоб ми використали Несту й перевірили, чи зможе вона залатати проломи в Стіні?

Карі очі — чисті, пронизливі — нарешті зустрілися з моїми.

— Так. І не лише заради цих проломів. Їй потрібно вибратися з того Дому Вітру. Їй треба… — Рухи його крил були плавні, надійні, наче пульс, а заново створені ділянки на них вирізнялися лише відсутністю шрамів. — Вона знищить себе, якщо залишиться там під замком.

У мене защеміло серце.

— Вона… — Я стала дуже обережно підбирати слова. — Після того як її занурили в Котел, вона змінилася… Я відчула в ній щось нове.

Я ледь змусила себе розслабити напружені м’язи, які зреагували скутістю на спогад про ті моменти. Про крики, кров, про те, як я нічого не могла вдіяти, коли моїх сестер силою пхали в Котел, а ми… Довелося проковтнути і страх, і провину.

— Неста й раніше була немов із криці та вогню. Сам, напевно, пам’ятаєш. А тоді сталося так, наче всю її внутрішню крицю, весь вогонь збільшили в сотні разів. Миттєво. Щойно я дивилася на домашню кішку — і раптом замість неї постала пантера.

Я труснула головою, наче це могло відігнати спогад про ту хижу, дику лють, що світилася в сіро-блакитних очах Нести.

— Я ніколи цього не забуду, — тихо зізнався Кассіан, відчувши, який хаос здійняли у моїй душі ті спогади. — Пам’ятатиму до скону.

— А відтоді ти помічав у ній це, нове?

— Ні, жодного разу.

Дім Вітру наближався. На заході сонця золотими вогниками світилися його вікна й дворики.

— Але іноді, — продовжив Кассіан, — я це відчуваю. Зазвичай коли вона на мене сердита. Тобто… більшу частину часу.

— Сердита? Чому вона сердиться на тебе?

Вони завжди готові були вчепитися одне в одного. Але тепер… тепер динаміка того, що між ними відбувалося, змінилася. Набула гостроти.

Кассіан прибрав із чола пасмо чорного волосся, яке тепер було довше, ніж я його пам’ятала.

— Неста ніколи не пробачить мені того, що сталося в Гайберні. З нею, але передусім з Елейн.

— Тобі пошматували крила. Ти сам був ледве живий. І не міг нікого врятувати в такому стані.

Я чула в його словах провину — напади отруйної ненависті до себе. Мор коротко розповіла мені, що їм на горищі не раз доводилося їх спостерігати. Навіть Амрен ледве витримувала їх.

— Я обіцяв їй. — Вітер тріпав волосся Кассіана. Примруженими очима він дивився в небо. — А коли настав час, не зміг дотримати слова.

Мені й досі снилося, як він намагається повзти, як тягнеться до неї, сам уже напівпритомний від болю і втрати крові. Так Різ колись тягнувся до мене в ті останні хвилини з Амарантою. Від широкої веранди, на яку ми повинні були приземлитися, нас відділяло всього кілька ударів крил, але я все ж спитала:

— Кассіане, чому тобі не байдуже?

Ми дуже плавно опустилися на веранду. Кассіан примружив очі, його повіки затріпотіли. Я вже вирішила, що він не відповість, бо почула голоси з прилеглої до веранди їдальні, побачила Різа, який граційно приземлився поряд з нами, підморгнув і рушив уперед.

Але Кассіан шепнув мені, коли ми закрокували слідом:

— Тому що я не можу залишатися осторонь неї.

Елейн, як я й гадала, залишилась у своїй кімнаті.

Неста, хоч як дивно, погодилася прийти на обід.

Обід у жодному разі не був офіційним прийомом. Проте Люсьєн вдягнувся в тонкої роботи зелений жакет, розшитий золотом, вершкового кольору штани, що виразно обтискали м’язисті стегна, і чорні чоботи до колін, начищені так, що в них відбивалися чарівні вогники канделябрів. Він завжди мав схильність до вишуканості, але тут, сьогодні, з ідеально прибраним волоссям, у застібнутому під горло жакеті, Люсьєн став справжнім сином Вищого Лорда. Гарним, могутнім, дещо зухвалим, але ідеально вихованим і елегантним. Він стояв біля вікна й милувався заходом сонця над Веларісом.

На нього я й націлилась, доки решта рушила до вина, наповнюючи келихи із запітнілих карафів, що були розставлені на древньому дерев’яному столі. Я гостро відчувала, що друзі попри невимушені свої балачки пильно за нами стежать. Живе Люсьєнове око оглянуло мене в повсякденному моєму вбранні, потім іллірійців у шкіряних обладунках, Амрен у звичній для неї сірій сукні, Мор у червоній сукні, що спадала долу.

— Тож які тут вимоги до вбрання? — спитав він.

Я знизала плечима і простягнула йому келих з вином.

— Жодних… Кожен вбирається відповідно до свого настрою.

Золоте око клацнуло, звузилось, а потім знову подивилося на місто.

— Що ти сьогодні робив, поки нас не було? — поцікавилася я.

— Спав, — відповів він. — Мився. Сидів на дупі.

— Якщо хочеш, завтра вранці можу влаштувати тобі екскурсію містом, — запропонувала я.