Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 41)

У мене було обмаль часу. Треба було продумати майбутню зустріч верховних правителів. Шукати способи заладнати проломи в Стіні. Нарешті, готуватися до Війни. Але я могла відсунути все це на пів дня й показати Люсьєну, чому Веларіс став моїм рідним домом і чому я полюбила правителя Двору Ночі.

Люсьєн наче почув мої думки.

— Не треба марнувати час на спроби мене переконати. Я без того все розумію. Ми були зовсім не тими, чого тобі хотілося. Не тими, чого ти потребувала. Яким маленьким, відірваним від усього тобі здався наш будинок, коли ти побачила все це.

Люсьєн смикнув головою в бік міста, де в сутінках уже замерехтіли ліхтарі.

— Та й хто б узявся порівнювати?

Я ледь не бовкнула: «Марно порівнювати непорівнянне», — але вчасно прикусила язика.

Люсьєн хотів щось сказати, але поглянув мені за спину й замовк. Металеве око ледь чутно загуло. Я обернулася, щоб простежити за його поглядом, і доклала всіх зусиль, щоб не виказати свого подиву, коли до кімнати зайшла Неста.

Як Вища Фе вона… вражала. Її неймовірну вроду підкреслювала темно-синя сукня, у яку вона була вбрана, з довгими рукавами, зшита з важкої тканини. Від талії вона граційними складками спадала донизу.

У Кассіана був такий вигляд, наче його громом ударило.

Але Неста дивилася тільки на мене. Зачаровані вогні мерехтіли на сріблі гребінців у її високій зачісці. Всіх інших вона демонстративно ігнорувала, крокуючи з високо піднесеною головою просто до нас. Я молилася, щоб Мор і Амрен, які звели брови в подиві, не бовкнули раптом…

— Звідки в тебе така сукня? — підлетіла до Нести Мор у вихорі власної сукні, червоної.

Сестра застигла на пів кроку, її плечі напружилися, так ніби Мор викликала її до двобою.

Мор уже була поруч, гладила пальцями важку синю тканину й роздивлялася кожний шов.

— Хочу собі таку, — надувши губи, мовила вона.

Це, звісно, було незавуальоване запрошення для мене відвідати крамниці й поновити свій гардероб. Мені, як Вищій Леді, потрібні були нові сукні — більш розкішні. Особливо для наступної зустрічі. І моїм сестрам також.

Мор весело глянула на мене, і мене залила хвиля вдячності, яка піднімалася зсередини й погрожувала пролитися сльозами.

— Гадаю, це Різова робота. Мій суджений подарував її Несті.

Я озирнулася через плече на Різа, який, сидячи на краєчку столу в компанії Азріеля й Кассіана, сумлінно вдавав разом з ними, що не дослухається до нашої розмови. Він розливав вино й дегустував його, насолоджуючись кожним ковтком.

«Трудяги», — послала я йому зв’язком. І Різ відповів тихим сміхом.

— Він завжди знаходить найкраще вбрання, — помітила Мор, роздивляючись тканину сукні Нести під яструбиним поглядом моєї сестри. — І ніколи не зізнається мені, де саме. Він досі не розповів, де знайшов ту сукню, що її Фейра вдягала на Зорепад. Негідник.

Вона спопелила його поглядом через плече. Різ засміявся. Кассіан навіть не усміхнувся, вся його увага неподільно належала Несті й Мор.

Мор розглядала срібні гребні у волоссі Нести. Їх вона торкатися не наважувалася.

— На щастя, у нас різний розмір, бо я б могла і вкрасти в тебе сукню.

— Найліпше було б зняти його просто з Нести, — пробурмотів Кассіан.

І заробив собі від Мор недобру посмішку.

Обличчя Нести залишалося спокійним. Холодним. Вона зміряла Мор поглядом і завважила, як багато її сукня показує талії, спини і грудей, як складки спідниці з боків відкривають усім поглядам ноги. Досить скандальне вбрання як на людський смак, напевне, подумала моя сестра.

— На щастя для тебе, — сухо відповіла сестра, — не можу повернути комплімент.

Азріель кашлянув просто в келих.

А Неста спокійно дійшла до столу й сіла на своє місце.

Мор зніяковіло кліпнула очима, а потім сказала:

— Сьогодні нам знадобиться набагато більше вина.

Неста напружила спину, але промовчала.

— Піду грабувати наші колекційні вина, — проголосив Кассіан і мерщій зник у коридорі.

Неста перетворилася на живу статую. Вони дражнили мою сестру, навмисне провокували…

Я опустилася на стілець поруч із Нестою і тихенько сказала:

— Тут люблять жартувати. Вони й мені відпускали кпини, коли я потрапила сюди вперше. Вони чинять це з добрими намірами.

Неста провела пальцем уздовж приборів кольору обсидіану й кістки, роздивилась столове срібло з гравіюванням лоз нічного жасмину і тихо мовила:

— Мені байдуже.

Амрен ковзнула на місце навпроти мене. На цей час повернувся Кассіан з пляшкою вина в кожній руці.

— А ти ще та штучка, — зморщивши носик, звернулася Амрен до моєї сестри.

Неста відповіла холодним поглядом. Амрен спокійно крутила в келиху кров, спостерігаючи за нею, як кішка за новою цікавою іграшкою.

— Чому в тебе світяться очі? — У голосі Нести не було навіть цікавості, лише байдужа потреба в поясненні.

А ще в ньому не було страху перед Амрен. Ані краплі. Може, і їй та здавалася дивакуватою тіткою?

Амрен схилила голову набік.

— Знаєш, а ще ніхто й ніколи із цих клопотунів не питав мене про це, — сказала Амрен, схиливши голову набік.

Клопотуни намагались удавати байдужість. Я також. Неста просто чекала.

Амрен зітхнула, чорні пасма волосся хитнулися.

— Вони світяться, бо очі — єдина частина мене, яку закляття стримування не зуміло як слід запечатати. Це єдиний натяк на те, що живе в мене всередині.

— І що ж у тебе всередині?

Усі ми мовчали. І навіть не ворушилися. Люсьєн, який і досі лишався стояти біля вікна, сполотнів.

Амрен кружляла пальцем уздовж краєчка свого кубка, і червоний ніготь блищав так само, як кров у ньому.

— Про це вони теж не насмілилися запитати.

— Чому?

— Тому що розпитувати неввічливо. Але не це головне. Вони боялися.

Амрен дивилася їй просто в очі, і Неста не відвела погляду. Не здригнулася.

— Ми з тобою однакові, — додала Амрен.

Я затамувала подих. Може, навіть забула дихати. Зв’язок із Різом перервався. У нього, напевно, теж перехопило подих.

— Не плоттю і не тим, що живе всередині нашої плоті. Але я бачу твою суть, дівчино. — Амрен примружила сяйливі очі й кивнула сама до себе: — Ти геть не вміщаєшся в оболонці, яку тобі відвели. Ти намагалася її освоїти, але не змогла. І не зможеш, хай би й старалася. А потім твій шлях змінився.

Амрен кивнула головою собі на підтримку:

— Я знаю, як воно бути на твоєму місці. Пам’ятаю, хай би скільки часу минуло.

Неста опанувала неймовірну нерухомість фейрі значно швидше, ніж я свого часу. І просиділа так кілька секунд, вдивляючись у тендітну жіночу фігурку навпроти, зважуючи слова і силу, яка променіла від Амрен… Та врешті Неста сказала:

— Не розумію, про що ти говориш.

Червоні губи Амрен розтяглися в широку, зміїну усмішку.

— Коли ти зірвешся, дівчино, нехай тебе почують усі світи.

Мене пробрало холодом.