Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 24)

Рука обхопила моє обличчя так сильно, що я прокинулася від болю в самісіньких кістках.

— Поглянь, кого ми знайшли, — розтягуючи слова, жорстко мовив чоловічий голос.

Я впізнала це обличчя — руде волосся, бліду шкіру і вовчу посмішку. Двох інших, які притиснули Люсьєна до підлоги, я теж упізнала.

Це були його брати.

Розділ 12

— Батько, — звернувся до Люсьєна той, що тримав ножа проти мого горла, — дуже обурений тим, що ти не зазирнув до рідної домівки привітатися.

— У нас термінова справа. — Люсьєн уже опанував себе й говорив як по писаному. — Ми не можемо затримуватися.

Ніж ще сильніше надавив мені на шкіру, коли той, хто його тримав, невесело розсміявся.

— Так. Кажуть, ви двоє наставили роги Темліну і втекли. — Він посміхнувся, показавши ще більше зубів. — Не думав, що ти на таке здатний, братику.

— Та ще й на таку, — загиготів другий.

Я звела погляд на того, хто мене тримав.

— Ви нас повинні відпустити.

— Наш шановний батько хоче вас бачити. — Посмішка в нього була зміїна, і ніж з моєї шиї він не прибрав. — А тому ви підете з нами.

— Ерісе! — застережно вигукнув Люсьєн.

Ім’я прозвучало так, наче мені камінь пожбурили в душу. Наді мною стояв… колишній наречений Мор. Той, хто покинув її покаліченою на кордоні. Спадкоємець Вищого Лорда.

Я ладна була заприсягнутися, що фантомні кігті врізалися мені в долоні. За день чи два ті кігті напевне знайшли б його горло. Але в мене не було цього часу. У мене були лише якісь хвилини. І я повинна була скористатися ними якнайшвидше.

Еріс, не глянувши на мене, сказав мені:

— Вставай.

Саме тоді я відчула, як у мені прокидається сила. Наче сама ця територія, перебування серед огидних, зарозумілих братів Люсьєна відродили мою магію й випалили отруту з крові, перетворивши її на пар.

Скористатися якнайліпше. Скористатися тим, що мене оточує.

Я впіймала погляд Люсьєна. І він побачив краплинки поту на моїх скронях, над верхньою губою — моя кров нагрілася й вирувала.

Ледь помітний кивок підборіддям був єдиним знаком. Він зрозумів.

Еріс приведе нас перед очі Берона, і Вищий Лорд або уб’є нас заради власної втіхи, або продасть тому, хто більше заплатить, або ж залишить у полоні і триматиме скільки йому заманеться. А після того, що вони вчинили з коханою Люсьєна, що вони скоїли з Мор…

— Після вас, — ґречно озвався Еріс, нарешті опускаючи свій ніж. І підштовхнув мене.

Саме на це я й сподівалася. Рівновага. Кассіан учив мене: щоб виграти поєдинок, важливо зберігати рівновагу, критично важливу для успіху в бою.

Тож коли Еріс штовхнув мене, порушивши свою рівновагу й надійність опертя під собою, я блискавично скористалася цим.

Розворот, надто швидкий, щоб його помітити, дав мені змогу заскочити Еріса зненацька і щосили зацідити йому ліктем в ніс.

Еріс заточився й відкинувся назад. А в двох інших я вдарила полум’ям. Люсьєн тим часом встиг пірнути вперед, доки ті з криками відступили глибше в печеру.

Я випустила із себе весь вогонь, до краплинки, створивши стіну між нами, заблокувавши братів Люсьєна всередині.

— Біжи, — видихнула я, але Люсьєн уже опинився поруч і підтримував мене під руку, доки я розпалювала вогонь чимдалі гарячіше. Надовго це їх не стримає, я вже відчувала чужу силу, яка здіймалася звідти, приймаючи виклик моєї магії.

Але прокинулася не лише моя магія.

І Люсьєн зрозумів це одночасно зі мною.

Над його бровами теж заблищав піт, коли помережана вогняними пелюстками сила вдарила в скелю над нашими головами. Пил і уламки каменю посипалися вниз.

Я вплела залишки своєї магії в новий удар Люсьєна. І в наступний.

Коли обличчя Еріса, багрове від люті, проступило крізь мої вогняні тенета, ми з Люсьєном обрушили стелю над входом у печеру.

Полум’я вислизнуло з-проміж уламків тисячами язичків вогняних змій — але далі від входу печеру не струсонуло.

— Мерщій! — засапано гукнув Люсьєн, і ми притьмом кинулися в ніч.

Наші клунки, зброя, припаси… все залишилося в тій печері.

При собі в мене було два кинджали, а в Люсьєна — один. А ще на мені був плащ, але… мені не наснилося, Люсьєн віддав мені свій. І тепер тремтів від холоду, коли ми повзли й підтягували себе вище і вище вгору, не сміючи зупинитися навіть на мить, щоб перепочити.

Якби я досі була людиною, то вже померла б.

Холод пробирав нас до кісток, пориви вітру були подібні до шмагання розпеченими батогами. Зуби в мене цокотіли, пальці геть заклякли і ледве чіплялися за вкритий кригою граніт. Ми просувалися далі в гори. Від смерті на такому холоді нас рятувало хіба що зернятко полум’яної сили, яке ожило в крові.

Ми не зупинялися, мовчки поділяючи спільний страх. Досить нам зупинитися — і холод виїсть усі залишки тепла, після чого нам уже не підвестися. Або так, або нас наздоженуть Люсьєнові брати.

Я не полишала спроб докричатися до Різа через наш зв’язок. Розвіятися. Відростити собі крила і спробувати перенести нас із Люсьєном через той перевал, де ми по пояс устрявали у сніг — інколи такий щільний, що доводилося переповзати завали, здираючи шкіру об наст.

Але отрута досі міцно стримувала більшу частину моїх магічних сил.

Ми вже мали наближатися до кордону з Двором Зими, сказала я собі, коли ми обоє знову замружили очі від поривів крижаного вітру з іншого боку ущелини. Ми вже близько і щойно перетнемо кордон, Еріс та інші не насміляться ступити на територію іншого Двору.

Мої м’язи волали від кожного кроку, в чоботи понабивалося снігу, ноги промокли й боліли, втрачаючи чутливість. Під час свого людського життя я провела достатньо зим у лісі і знаю, яка небезпека чигає на кожного від переохолодження.

Люсьєн на крок позаду мене важко видихнув, коли стіни з каменю і снігу розступилися перед нами, відкриваючи закрижаніле зоряне небо. І нові гори попереду.

Я мало не заплакала.

— Треба йти далі, — сказав Люсьєн, відкидаючи із чола скрижанілі пасма волосся.

Мабуть, я видала якийсь жалюгідний звук. У носі залоскотало, мабуть, від крижинок у ньому.

— Нам так довго не витримати — треба зігрітися й перепочити.

— Мої брати…

— Ми помремо й без них, якщо йтимемо далі.

Або, щонайменше, відморозимо пальці на руках і ногах.

Я вказала на скелястий схил гори, який попереду різко йшов униз.

— Ми не можемо ризикувати таким спуском у темряві. Треба знайти печеру і спробувати розпалити багаття.

— З чого? — вишкірився він. — Де ти тут бачиш дерева?

Я мовчки пішла вперед. На суперечки в нас не було ні сил, ні часу.

Та й відповіді у мене теж не було.

Було тільки одне запитання: чи зможемо пережити цю ніч?

Ми знайшли печеру. Глибоку, захищену від вітру й чужих очей. Обережно замели сліди, переконалися, що вітер на нашому боці й розвіює навіть натяк на наші запахи.

Але на цьому везіння скінчилося. Не було ні дров, ні вогню. Вогонь у наших з Люсьєном жилах теж згаснув.

Тому нам залишався єдиний варіант: тепло наших тіл. Ми забилися в найдальший куточок печери, сіли поруч під плащем і тремтіли від холоду, чекаючи, поки холодна мокра тканина бодай трохи зігріється.

Зуби у нас обох цокотіли так, що я майже не чула шаленого завивання вітру.

«Знайди мене, знайди мене, знайди!» — кричала я подумки. Але лукавий голос мого судженого не відповідав.