Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 22)

Свічка, яку запалив Люсьєн, стояла на природній поличці з каменю, а на підлозі під нею лежали три підстилки з покривалами, притрушені листям і вкриті павутинням. У центрі печери темніло заглиблення для вогнища, стеля над ним була закіптюжена.

Сюди достеменно ніхто не заходив не те що протягом місяців, а протягом років.

— Раніше я ночував тут під час полювання. Перш ніж… пішов, — сказав Люсьєн, роздивляючись запилюжену книжку у шкіряній палітурці, яка лежала на полиці поряд зі свічкою. Він шумно струсив з неї пил і поклав її туди, де взяв.

— Заночуємо тут. А вранці знайдемо собі щось поїсти.

Я підняла з підлоги найближчий матрац і струсила з нього листя.

— Ти й справді це спланувала, — сказав він нарешті.

Я всілася на матрац, зверху поклала підстилку і стала порпатися в торбі. Спочатку витягла теплий одяг, їжу і припаси, що їх мені надбала Ейсіл.

— Так.

— І це все, що ти можеш мені сказати?

Я понюхала їжу, міркуючи, чи не отруєна й вона. Отрута могла бути будь-де.

— Їсти це буде надто ризиковано, — сказала я нарешті, уникаючи відповіді на запитання Люсьєна.

Але він на це не зважив.

— Я знав. Я знав, що ти брешеш, від тієї миті, коли з тебе виходило те сяйво в Гайберні. Моя подруга з Двору Світанку має таку силу — і світло в неї ідентичне. Але це світло не має жодної з властивостей, про які ти брехала.

Я зіштовхнула торбу з постілі.

— Тоді чому ти не сказав йому? Адже в усьому іншому ти залишився його вірним псом.

Очі Люсьєна замерехтіли. Так, наче перебування на рідній землі змусило розплавлену в його серці руду піднятися на поверхню.

— Що ж, мені приємно, що ти скинула маску.

Так. Я дозволила йому побачити все — але зберегла на обличчі холодну байдужість.

Люсьєн пирхнув.

— Для мовчання в мене було дві причини. По-перше, говорити таке було все одно що бити того, хто й без того впав. Я не міг позбавити його останньої надії.

Я пустила очі під лоба, висловлюючи цим свій захват від його благородства.

— По-друге, — різко додав він, — я знав, що в разі, коли не помиляюся у своїх припущеннях, видам тебе, то ти зробиш усе, щоб я більше ніколи не побачив Елейн.

Я до болю загнала нігті собі в долоні, але не ворухнулася, лише вишкірила на Люсьєна зуби.

— То ось чому ти тут. Не тому, що більше не хотів підтримувати зрадницькі дії Темліна. Ти вирушив за Елейн, повіривши в те, що вона справді твоя, тобі належить.

— Вона моя суджена, і вона в руках мого ворога…

— Я від самого початку казала, що Елейн у безпеці і про неї дбають.

— І я повинен був вірити тобі?

— Так, — різко відповіла я. — Повинен був. Тому що якби я бодай на мить повірила, що мої сестри в небезпеці, то жоден Вищий Лорд і жоден король не завадили б мені кинутися їм на допомогу.

Він лише похитав головою. Відблиски сяйва свічки затанцювали на його волоссі.

— Тобі ще стає нахабства сумніватися в моїх почуттях до Елейн. Цікаво, а що ти насправді відчувала до мене? З якої причини ти планувала врятувати мене від своїх руйнівних дій? Через щиру дружбу чи тому, що боялася, коли б то моя смерть якимось чином не вплинула на неї?

Я не відповіла.

— Ну, не хочеш відповідати на це запитання — поставлю інше. Який план був у тебе щодо мене, доки не втрутилася Аянта?

Я нігтем підчепила з підстилки напівзгнилу нитку й висмикнула її.

— З тобою нічого поганого не сталося б.

— А як щодо Темліна? Ти і його збиралася прибрати на прощання і просто не встигла?

Я висмикнула ще одну нитку з підстилки.

— Я про це думала.

— Але?

— Але вирішила, що кращим покаранням для нього буде дати йому можливість спостерігати, як руйнується його Двір. Це страшніше покарання. І триває довше, ніж легка смерть. — Я зняла із себе перев’яз із ножами й опустила на підлогу з дикого каменю. — Ти його емісар. Ти повинен розуміти, що його перерізана горлянка попри моє задоволення навряд чи приверне до нас можливих союзників у цій війні.

Я не стала казати того, що вона лише дасть Гайберну ще більше шансів нас роз’єднати.

Люсьєн схрестив руки на грудях, готуючись, напевне, до довгої серйозної сварки. Але я його випередила.

— Я втомилась. А голоси вночі відлунюють на велику відстань. Отож продовжимо цю розмову завтра.

Своїм поглядом Люсьєн ніби ставив на мені тавро.

Я опустилася на постіль, намагаючись зручніше вмоститися на вологому запилюженому матраці. Укрилася плащем, але очі не заплющувала.

Я не ризикувала спати. У Люсьєна був шанс передумати, адже він почувався пішаком у моїй грі.

Я просто тихо лежала, намагаючись ні про що не думати… Це давало нехай відносний, але все ж спокій моєму втомленому тілу.

Люсьєн дмухнув на свічку, і я почула, як він теж лягає.

— Якщо мій батько дізнається, що до тебе перейшла частина його сили, він вистежить тебе і вб’є, — сказав він уже в цілковитій темряві. — Уб’є передусім за те, що ти навчилася нею володіти.

— Нехай стає в чергу, — відповіла я. — Він не єдиний, хто жадає мене вбити.

Виснаженість, мов ковдрою, ще огортала мене, коли ранкове світло врешті поплямувало сірі стіни печери.

Більшу частину ночі я протремтіла від холоду, різко реагуючи на кожен звук, що долинав до нас із лісу. А ще гостро реагувала на кожен порух Люсьєна на підстилці.

Коли він розплющив очі й підвівся, я, глянувши на його виснажене обличчя, зрозуміла, що він теж не спав. Можливо, він думав, що я можу від нього втекти. А може, боявся, що нас знайдуть його рідні. Чи мої.

Ми зміряли одне одного поглядами.

— І що тепер? — прохрипів він, проводячи широкою долонею по обличчю.

Різ не прийшов за мною. Зв’язку з ним не було. Я звернулася до своєї магії, але від неї залишився попіл від згаслого вогнища.

— Прямуймо на північ, — сказала я. — Ітимемо, поки не скінчиться дія отрути, щоб ми нарешті змогли переноситися.

Або поки я не зможу налагодити зв’язок із Різом та іншими.

— Рухаючись на північ, ми потрапимо у володіння мого батька. Треба оминути їх зі сходу або заходу.

— Ні. Шлях на схід приведе нас надто близько до кордону з Двором Літа. І я не хочу гаяти часу, прямуючи так далеко на захід. Ми підемо прямо. На північ.

— Охоронці мого батька вмить нас помітять.

— Тоді докладатимемо всіх зусиль, щоб залишатися невидимими.

Я підвелася й витрусила з торби залишки отруєної їжі. Хай їдять її щури чи будь-хто, хто проникне до печери.

Іти лісами Двору Осені було все одно, що потрапити до шкатулки з дорогоцінними прикрасами.

Кольори були такі живі та яскраві, що, забувши про небезпеку, яка чатувала на нас, хотілося зупинитися і споглядати цю красу.

Ближче до півдня паморозь розтанула під масляно-жовтими променями сонця. Тепер можна було подумати про якийсь харч. На кожен мій крок шлунок відповідав голодним бурчанням. Люсьєн крутив навсібіч головою, намагаючись завважити в лісі бодай щось їстівне. Його волосся спалахувало на сонці, як осіннє листя в нас над головою.