Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 19)
Просто йди, йди, не зупиняйся.
— А я гадала, ти шукатимеш мене після Ритуалу, — промуркотіла Аянта.
Судячи з усього, вони стояли кроків за тридцять від мене, за деревами. Якби не моє вміння причаюватися, я б себе виявила.
— Завершення Ритуалу було для мене обов’язком, — відказав Люсьєн. — І, повір, я цього не хотів.
— Але нам було добре разом.
— У мене є справжня пара, моя суджена.
Секунди, що спливали, штовхали мене до загибелі. Я прирекла Двір Весни на падіння. Задуми, які я здійснювала всі ці тижні, давно вже не викликали в мене сумнівів, не кажучи вже про почуття провини. Особливо тепер, коли Ейсіл з племінниками покинули маєток.
І все ж таки… все ж…
— З Фейрою тобі це не заважало. — Погроза, загорнута в шовк.
— Ти помиляєшся.
— Та невже? — Гілки й листя шерхотіли так, наче вона кружляла навколо Люсьєна. — З нею ти руки при собі не тримав.
Я геніально зіграла свою роль. І викликала надто сильні ревнощі щоразу, коли торкалася Люсьєна або змушувала його торкнутися мене в присутності Темліна й Аянти.
—
І тоді я рушила.
Маскуючи звуки своїх кроків, нечутна, мов пантера, я дісталася маленької галявини, на якій вони стояли. Тобто на якій Люсьєн стояв спиною до дерева. Його зап’ястя кайданами сковували обручі з блакитного каменю.
Я вже бачила такі раніше. На Різові, вони блокували його силу. Камені зогнилих земель Гайберну, здатні заблокувати всю магію. А також… тримати Люсьєна прикутим до дерева. Зараз Аянта роздивлялася його, як змія свою здобич.
Вона провела долонею по його широких грудях, опустила її на живіт.
А погляд Люсьєна метнувся до мене, коли я вийшла з-поміж дерев. Його золотава шкіра почервоніла від страху і приниження.
— Припини, — вимогливо звернулася я до Аянти.
Аянта озирнулася на мене. Посміхаючись геть невинно, манірно навіть.
Але я бачила, що вона помітила і сумку, і Темлінів перев’яз. Зробивши вигляд, ніби не звернула на них уваги, вона промовила:
— Ми тут трішки граємося. Еге ж, Люсьєне?
Він не відповів.
З мене було досить бачити на ньому ті кайдани, які вона на нього наділа. А ще бачити її руку в нього на животі…
— Ми повернемося в табір, коли скінчимо, — повела далі Аянта, знову повертаючись до нього лицем. І опускаючи руку нижче не заради його задоволення, а щоб буквально кинути мені в обличчя, що вона може…
Я атакувала. Не ножами й не магією, а розумом.
Я зірвала той щит, яким захищала її від можливого контролю з боку близнюків — і буквально вдарила собою в її свідомість.
Маска на зогнилому обличчі — ось на що була схожа її красива голівка зсередини. Сповнена огидних думок. І згадок про чоловіків, яких вона своєю магією і владою буквально силою вкладала у своє ліжко, впевнена у власному праві на це. Я відсторонилася від потоку цих спогадів, опанувала себе.
— Прибери від нього руки.
Вона скорилася.
— Зніми кайдани.
Блідий Люсьєн не міг повірити очам: Аянта виконувала всі мої накази з дивно відсутнім покірним виразом обличчя. Воно стало ляльковим. Кайдани із синього каменю впали на замшілу землю.
Люсьєнова сорочка з’їхала набік, а верхній ґудзик штанів був уже розстібнутий.
Від цього в моїй голові заревло так, що я ледь чула власний голос.
— Підніми он той камінь, — звеліла я їй.
Люсьєн досі стояв, утиснувшись у дерево. І мовчки спостерігав, як Аянта нахиляється підібрати грубий сірий камінь завбільшки з яблуко.
— Поклади праву руку на отой валун, — показала я очима.
Вона скорилася, хоча й помітно тремтіла.
Розум Аянти бився і пручався в моїй волі, як риба на вудці. Я подумки загнала пазури глибше, і від цього її внутрішній голос почав кричати.
— Бий свою руку каменем, з усієї сили, поки я не скажу тобі припинити.
Руку, яка торкалася не лише Люсьєна, а й багатьох інших.
Аянта підвела руку з каменем. Перший удар супроводжував глухий вогкий звук. Від другого хрупнуло. Третій пустив їй кров. Її рука підіймалася й опускалася, а тіло тремтіло від агонії.
А я дуже чітко говорила їй, ніби промовляючи заклинання:
— Ти ніколи більше не торкнешся нікого проти його волі. Ти більше не зможеш брехати собі про те, що вони цього хотіли, що ви просто гралися. І тебе відтепер ніхто не торкнеться, якщо лише це не пов’язано з твоїми ритуалами або за взаємної згоди.
— Ти забудеш усе, що тут відбулося. Скажеш іншим, що ти впала.
Здається, вона зламала собі вказівний палець. Тепер він стирчав кудись убік.
— Тобі дозволено звернутися до цілителя і скласти докупи кістки. Але шрами залишаться на все життя. Щоразу, дивлячись на свою руку, ти згадуватимеш, що торкатися інших проти їхньої волі — це карний злочин, і, якщо ти спробуєш знову, твоєму звичному життю настане кінець. Дні твої наповняться страхом, причину якого тобі буде не дано знайти. Тільки страх, що тебе хтось переслідує, полює на тебе й чекає, коли зможе застати зненацька. Ти щодня житимеш у жахові, не знаючи, звідки він прийшов.
Мовчазні сльози болю текли її щоками.
— Тепер можеш припинити.
Закривавлений камінь упав у траву. Долоня Аянти перетворилася на потрощені кістки в обгортці розірваної шкіри.
— Стій тут на колінах, поки хтось тебе не знайде.
Аянта впала на коліна. З розбитої руки на бліду мантію цебеніла кров.
— Сьогодні вранці мені дуже хотілося перерізати тобі горло, — сказала я їй. — Усю ніч себе відмовляла, поки ти спала поруч. І щодня після того, як дізналася, що ти продала моїх сестер Гайберну.
Я слабко посміхнулася.
— Але, гадаю, така кара буде кращою — швидка смерть була б занадто легким покаранням для тебе. Сподіваюся, ти житимеш дуже довго, Аянто, але не знатимеш ані миті спокою.
Я дивилася на неї ще секунду, завершуючи вбивання своїх слів у її свідомість, а потім повернулася до Люсьєна.
Він уже розправив сорочку і застібав штани, дивлячись то на мене, то на Аянту, то на вкритий її кров’ю камінь.
— Слово, яке ти шукаєш у пам’яті, Люсьєне, — промуркотів оманливо веселий жіночий голос, — звучить як «дематі».
Ми одночасно розвернулися до Бренни й Даґдана, які саме виходили на галявину, і наразилися на їхню посмішку, подібну до вовчого оскалу.
Розділ 10
Бренна запустила пальці в золоте волосся Аянти, цокнула язиком, дивлячись на криваве місиво, на яке перетворилася права рука Верховної Жриці, що лежала в неї на колінах.
— Кудись зібралася, Фейро? — так само безтурботно спитала вона.
Я дозволила собі зняти маску.