Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 17)
Темлін розвернувся до розтягнутого між стовпів охоронця.
— Дайте йому скибку, — тихо наказав він Брону.
Брон завагався на хвильку. Йому знадобилося кілька секунд, щоб упоратись із шоком від Темлінового наказу. І всім іншим також. Бо Темлін став на бік Аянти, проти них. Своїх охоронців.
Тих, що заради нього знову і знову йшли за Стіну. Один по одному, намагаючись знайти спосіб зняти прокляття Амаранти. Охоронці робили це з радістю. З радістю йшли на смерть, з радістю
Але Брон виконав наказ, уклав невеличку дубову дощечку між зубів покараного, який уже помітно тремтів.
Стражі майже не приховували відрази на обличчях, принаймні тепер вони всі розуміли, що відбувається. Або думали, що розуміють. Верховна Жриця сама облаштувала напад на маєток, щоб виставити себе рятівницею, а їх побратим мусив розплатитися за це своєю гідністю і репутацією. Вони й гадки не мали, жодної, що це я підштовхнула Аянту до цього виступу, я спровокувала її дії. Я оголила її зміїну суть. Показала, як мало значать для неї ті, хто не має титулів.
Показала й те, як беззастережно, слухняно до сказу, виконує Темлін її забаганки.
Я майже не грала на публіку, коли прикривала горло рукою й відступала, крок за кроком, аж поки не притулилася спиною до теплих грудей Люсьєна.
Охоронці дивилися на Аянту, посланців Гайберну. Темлін завжди був одним із них — до сьогодні. Завжди бився поряд із ними.
До сьогодні. До приходу Гайберну. Поки не поставив іноземних чудовиськ вище за свою гвардію.
Поки не скорився перед інтригами Верховної Жриці.
Темлін подивився на нас, на те, як Люсьєн підхопив мене під руку, щоб підтримати, і відвів батіг.
Громовий удар, із яким той розсік повітря, прошив і казарми, і маєток.
І самісіньку основу цього Двору Весни.
Розділ 9
На цьому Аянта не заспокоїлася.
Я знала її — і була до цього готова. Але вона не втекла до свого храму за кілька миль від маєтку. Натомість залишилася гостювати, оцінивши свій шанс підібратися якнайближче до Темліна. Аянта вважала, що здійснила дуже серйозний крок на цьому шляху. Коли батіг востаннє торкнувся закривавленої спини охоронця, вона сповістила про торжество справедливості. І це стало ще одним ляпасом охоронцям, які похмуро спостерігали за кривавим покаранням.
Коли покараний безсило обвиснув у путах, а інші охоронці підійшли до нього, щоб обережно йому допомогти, Аянта, немов господиня, повела Темліна й посланців Гайберну в будинок на другий сніданок. Я залишилася в казармах допомагати мовчазному цілителю дбати про охоронця. Застосовувати цілющу магію я не наважувалася і просто робила те, що просив лікар: полоскала закривавлені ганчірки і змінювала воду в тазу. А він робив свою справу спокійно, без метушні.
Пізніше, коли я йшла з казарм, провівши там кілька годин, Брон і Гарт взялися провести мене до маєтку. Я подякувала обом, згадавши кожного на ім’я. А потім вибачилась, що не змогла зарадити інтригам Аянти, через які безвинно постраждав їхній побратим.
Я була щира. У вухах і досі відлунювали удари батога.
І тоді вони обоє сказали те, на що я й чекала. Вони теж вибачилися Я зрозуміла: ішлося не лише про сьогоднішні події, а й про ті, що передували їм.
Вони готові були віддати мені свої кинджали й дозволити перерізати горлянки Аянті і близнюкам.
Ще один свій крок Аянта зробила наступного дня, коли я йшла до себе перевдягтися до вечері. Вона мала намір разом із нами їхати завтра до Стіни. І Темлін також.
Якщо вже ми всі виступаємо єдиним фронтом, оголосила вона за обідом, то й вона хоче на власні очі побачити Стіну.
Принц і принцеса чхати на це хотіли. А ось Джуріан мені підморгнув, наче йому було теж цілком зрозуміло, яка тут ведеться гра.
Уночі я зібрала речі.
Ейсіл з’явилася вже перед сном з третьою сумкою в руках.
— Подорож буде довшою за попередню, тож я принесла тобі запаси.
Навіть із Темліном у нашій групі було забагато людей, щоб перенестися куди треба за один раз. Тому ми, як і минулого разу, вирішили долати відстань поступово.
Ейсіл поклала свою сумку поряд із моїми. Взяла з туалетного столика гребінець і жестом запросила мене сісти на пуфик перед люстром.
Я сіла. І кілька хвилин вона мовчки розчісувала мені волосся, а потім раптом сказала:
— Завтра, після вас, я теж вирушу в дорогу.
Я з подивом дивилася на її відображення в люстрі.
— Племінників я вже зібрала. Коні також готові. Нарешті побуваємо на території Двору Літа. Я вже надто довго не відвідувала домівку.
Очі в Ейсіл сяяли.
— Знайоме відчуття, — тільки й сказала я.
— Щасти тобі, моя леді. — Ейсіл відклала гребінець і заходилася заплітати мені косу. — До кінця твоїх днів, хай би скільки було їх у тебе, будь щасливою.
Я почекала, коли вона закінчить плести, розвернулася на пуфику і взяла її пальці у свої.
— Ніколи не кажи Тарквену, що добре мене знаєш.
Вона здивовано звела брови.
— Моє ім’я на кривавому рубіні, — пояснила я.
Навіть її темна, наче кора, шкіра побіліла. Ейсіл надто добре розуміла, що це означає. Я була ворогом Двору Літа. Мої дії під час візиту туди Тарквен вважав злочинами, і на мене полюватимуть, поки я не розплачуся за них своєю смертю.
Ейсіл потисла мені руку.
— Хай там як, а один друг у Дворі Літа буде в тебе завжди.
У горлі застряг клубок.
— А в тебе завжди буде друг у моєму, — пообіцяла я.
Вона зрозуміла, про який із Дворів ідеться. І це її не злякало.
Охоронці відводили очі від Темліна, коли той з’являвся неподалік, і розмовляли з ним, лише коли вкрай було треба. З нами вирушили Брон, Гарт і трійко інших охоронців. Усі вони бачили, що на світанку я приходила перевірити, як почувається їх побратим. Ніхто інший навіть не завдав собі цього клопоту.
Переноситися з місця на місце було так тяжко, як, приміром, іти по коліно в багні. Мої сили більше заважали, ніж допомагали. До опівдня у скронях пульсувало й боліла голова. Решту перенесень у мене темніло в очах, складно було орієнтуватися на місцевості.
Ми прибули на місце й заходилися ставити табір, майже не спілкуючись одне з одним. Я тихенько, ніяковіючи, спитала в Аянти, чи можна мені ночувати в одному наметі з нею, а не з Темліном. Про чужі очі я збиралася залагодити з нею стосунки, зіпсовані покаранням охоронця. Я бачила, як Темлін прагне зруйнувати бар’єр, який виник між нами. Але мені було важливо не так відсунути його, як уберегти Люсьєна від настирливої уваги Аянти.
Ми приготували і з’їли вечерю, розклали спальники, і Темлін наказав Брону й Гарту стати на варту першими.
Лежати поруч з Аянтою і не перерізати їй горлянку було непоганою вправою на тренування самовладання. Та щоразу, коли кинджал у мене під подушкою шепотів її ім’я, я нагадувала собі про своїх близьких і друзів. Усі вони живі — мені лише треба до них потрапити.
Я знову і знову подумки повторювала в темряві їхні імена.
Різенд. Мор. Кассіан. Амрен. Азріель. Елейн. Неста.
Я згадувала, якими бачила їх востаннє, — скривавленими і змученими.
Згадувала крик Кассіана, якому нівечили крила, погрози Азріеля, коли король нападав на Мор. Те, як пручалася Неста, коли її волокли до Котла.
Моя мета була більша за помсту, вища за особистий конфлікт.
Але коли я прокинулась на світанку, мої пальці все одно стискалися на руків’ї кинджала. Я витягла його й сіла, дивлячись на жрицю, яка ще спала. На бездоганну колону її шиї, що наче сяяла у вранішніх променях, які пробивалися крізь вхід до намету.
Я зважила ніж у руці.
Мабуть, у мене від народження не було здатності прощати. Особливо прощати жахи, на які прирікали тих, кого я любила. Щодо себе я й геть не була така чутлива. Але коли стосувалося не мене, то я відчувала, ніби в мені постає потужна сталева колона, яку можна зламати, не зігнути. Дозволити винуватцям залишитися непокараними я не могла.
Аянта розплющила очі, блакитні, як камінь її діадеми. Погляд відразу ж метнувся до кинджалу в мене у руці. А потім до мого обличчя.
— Коли спиш в одному таборі з ворогами, слід бути дуже обережною, — сказала я.
Ладна заприсягтися, що в її очах промайнув страх.
— Посланці Гайберну нам не вороги, — прошепотіла Аянта, затинаючись.
Моя посмішка їй у відповідь була досить велемовна. Аянта зрозуміла, що вона означає. Недарма її обличчя стрімко зблідло.