Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 15)

Зелені очі Темліна нагадували закрижанілий нефрит.

— Для тебе це особисте. Ти була смертною людиною. У тебе залишилися прихильності до світу людей. А в нього їх немає й не було, — резюмував він.

— Саме такий підхід, — загарчала вже я, вчепившись у підлокітники крісла, — призвів до того, що ми, відгородившись Стіною від світу людей, заспокоїлися. А якщо час від часу відбуваються жорстокі вбивства, то Фе байдуже, їм до цього немає ніякого діла.

Я знала, що охоронці за дверима можуть нас чути. Як і всі, хто проходитиме повз нас.

— Втрата кожного життя з будь-якого боку Стіни — це страшно. Це завжди торкається чиїхось прихильностей. Чи для тебе мають значення лише життя Вищих Фе?

Темлін різко урвав своє безупинне ходіння.

— Забирайся звідси! — загарчав він на Люсьєна. — З тобою я розберуся пізніше.

— Не смій з ним так розмовляти, — зашипіла я, підхоплюючись на ноги.

— Ви поставили наш союз під загрозу своєю дурною витівкою…

— То й добре. Хай у пеклі горять такі союзи! Плакати не стану! — заволала я.

Люсьєн здригнувся.

— Ви послали за ними боге! — заревів Темлін.

Я й оком не змигнула. Охоронці, безсумнівно, нас слухали, бо з коридору долинули тамовані покашлювання. Я підвищила голос, щоб там, за дверима, нічого не проминули з того, що я казала.

— Вони залякали тих людей, а потім буквально закатували. Як на мене, боге був одним з небагатьох створінь, здатних показати їм зворотний бік їхніх розваг.

Люсьєн його вистежив, а по тому ми обережно, протягом кількох годин, заманювали створіння до нашого табору. До Бренни і Даґдана, які, напевно, досі зловтішалися своїм убивством. Боге влаштував їм кошмар, якого вони аж ніяк не сподівалися. Вони змогли відбитися, але волали з переляку мов навіжені. Їм довелося дати справжній бій. Ще кілька годин по тому вони ходили бліді мов мерці і з ненавистю поглядали всіх, хто лише посмів на них зиркнути.

Люсьєн прочистив горло. І теж підвівся.

— Теме… — озвався він. — Ті люди були ще майже дітьми. Фейра наказала принцові з принцесою залишити їх у спокої. Вони ігнорували наказ. Якщо ми дозволятимемо Гайберну так чхати на нашу волю й безсовісно поводитися на наших землях, ми більше втратимо, ніж матимемо від союзу з ними. Боге нагадав їм, що й ми не беззахисні.

Темлін, не зводячи з мене очей, удруге наказав Люсьєну:

— Вийди геть.

І цього разу в його голосі була відверта погроза, тож ми не наважилися сперечатися. Люсьєн вислизнув з кімнати і зачинив за собою подвійні двері. Я пронизала силою магії коридор — і відчула, що Люсьєн сідає на нижню сходинку. Слухає. А шестеро охоронців у коридорі теж дослухаються.

До болю випроставши спину, я звернулася до Темліна:

— Не розмовляй зі мною так. Ти обіцяв мені, що більше не поводитимешся, як колись.

— Ти й гадки не маєш, на який ризик…

— Годі розмовляти зі мною зверхньо. Чи ти вже забув, через що я пройшла, щоб повернутися сюди, до тебе? До нашого народу. Чи, може, ти гадаєш, що хтось із нас радий співпраці з Гайберном? Гадаєш, я не бачу виразу їхніх облич? І ось я тебе запитую: чи заслужила я таке безчестя, на яке ти прирік Двір Весни?

Він знову задихав нерівно, судомно. Саме цього я й хотіла — спровокувати його.

— Ти продав нас усіх, щоб повернути мене, — холодно й розважливо вела я далі. — Ти всіх нас підклав під Гайберн. Тож вибач мені спроби повернути бодай краплину втраченої честі.

Пазури визирнули з пальців. Груди Темліна сколихнуло звіряче гарчання.

— Вони заради забави вистежили й закатували людей. І якщо ти готовий ставати перед Гайберном на коліна — ставай. Я ж плазувати перед ними не буду.

Це стало останньою краплею. Темлін вибухнув.

Розтрощені меблі порснули друзками, вікна потріскалися, полетіло скло. Цього разу я не оточила себе захистом.

У мене врізався його письмовий стіл і відкинув до книжкових стелажів. Я відчула пекучий біль відразу в кількох місцях і сповзла на застелену килимом підлогу.

Темлін тієї ж миті опинився переді мною. Руки в нього тремтіли…

Розчахнулися двері.

— Що ти накоїв! — видихнув Люсьєн, відіпхнувши отетерілого Темліна вбік.

Той був так вражений тим, що сталося, що навіть не пручався. Люсьєн простягнув мені руку, допомагаючи підвестися. Темлін і це дозволив.

Щось мокре й тепле ковзнуло по щоці — судячи із запаху.

— Тобі треба умитися. — Люсьєн обійняв мене за плечі й обережно повів з кімнати.

Я ледь чула його крізь шум крові у вухах. Світ перед очима хилитався й обертався.

Охоронці — Брон і Гарт, двоє улюбленців Темліна — аж роти пороззявляли, витріщаючись то на розтрощений кабінет, то на моє обличчя.

І не дивно. Коли Люсьєн провів мене біля позолоченого дзеркала в коридорі, я побачила причину їхнього жаху. Моє обличчя було мертвотно-бліде, очі стали скляними, а з довгого порізу під вилицею цівкою збігала кров.

Менші подряпинки густо вкривали шию та руки. Але я не заперечувала проти того, щоб змити кров і посидіти в гарячій воді. Потім я застосую цілющі сили — дар Верховного Лорда Дня. А поки що нехай милуються мною в такому вигляді.

— Фейро, — видихнув Темлін позаду нас.

Я зупинилася, відчуваючи на собі погляди всіх.

— Зі мною все гаразд, — прошепотіла я.

— Вибач.

Я витерла кров, що стікала щокою.

— Зі мною все гаразд, — повторила я.

Нікого ці слова не переконали, а Темліна й поготів.

Якби я малювала цей момент, то назвала б картину «Портрет у відтінках принад і пасток».

Досить мені було опуститися у ванну, як Різенд послав мені звісточку по зв’язку.

«Ти поранена?»

Запитання було тихе, а зв’язок не такий виразний і значно важчий, ніж кілька днів тому.

«Побита, але зі мною все гаразд. Нічого такого, із чим би я не впоралася».

Але рани досі не демонстрували ані натяку на швидке загоювання. Можливо, я перестаралася з недопущенням до них своєї цілющої сили.

Відповіді не було досить довго. А потім, наче він намагався договорити якнайшвидше, поки нас не розлучила відстань, прийшло все й одразу: «Я не вмовлятиму тебе, щоб була обережна чи повертатися додому. Це марна річ. Також марна річ квапити тебе повернутися додому. Але я хочу, щоб ти повернулася. Якнайшвидше. І хочу вбити його за те, що підняв на тебе руку».

Відстань не рятувала мене від люті Різа, яка окропом віддавалася у зв’язку.

Я відповіла заспокійливо, сухо: «Він не піднімав на мене руку, мене торкнулася його магія».

Відповідь прийшла, коли вода у ванні вже геть вихолонула: «Тішуся, що почуття гумору тебе не покинуло. У мене із цим проблема».

Я послала йому свій образ із висунутим язиком. І отримала відповідь, коли закінчила одягатися. Перед очима промайнуло обличчя Різенда. У нього теж був висунутий язик. Але, крім язика, було щось іще.

Наступного дня я наполягла на прогулянці верхи. Бо навмисно обирала час, коли Брон і Гарт будуть на чергуванні, щоб саме їх попросити про супровід.

Ми мовчки їхали крізь весняний ліс, але я відчувала на собі їхні уважні погляди, коли кривилася від болю у вкритому синцями тілі й аж сичала на нерівності стежок. Рани в мене на обличчі досі були помітні, а інші рани, приховані під одягом, були причиною моїх невдоволених гримас. Я розраховувала на більш швидке їх загоєння, хоча певною мірою це було мені на руку.

Темлін учора ввечері попросив у мене пробачення, і я його простила. Але Люсьєн і досі з ним не розмовляв.

Джуріан і принц із принцесою похмуро сприйняли новину про затримку. Я тихенько зізналася їм, що синці, на жаль, не дадуть мені поки що змоги супроводжувати їх до Стіни. Темліну забракло духу запропонувати їм поїхати без мене — він не ризикнув позбавити мене цього обов’язку. Побачивши на мені багряні наслідки свого спалаху, він добре зрозумів, що, якби я досі була смертна, на тому моє життя і скінчилося б: людське тіло такого не витримало б.

Королевичі після невидимої загрози боге, якого ми з Люсьєном на них спустили, примовкли. Звісно, на якийсь час. Я не опускала ментальних щитів — захищаючи себе та інших ціною невпинного головного болю і напруження всіх зусиль. Додаткова магія давалася надто дорого і була, мабуть, надто слабка. Відпочинок біля кордону не був мені на користь. Справи навіть погіршилися після того, як я відправила свою силу крізь Стіну, спробувавши врятувати тих нещасних трьох «Дітей Благословенних».

Я запросила Аянту пожити з нами, натякнувши, що потребую її заспокійливої присутності. Аянта між іншим повідомила, що Темлін був у неї на сповіді. Він молився Матері, Котлу та всім іншим божествам, благаючи пробачити йому цей вчинок. Вона вже добре знала, що сталося в кабінеті — і дуже зручно обмовилася, що Темлін сповідався їй, благаючи Матір, Котел або хто там ще в них був, про прощення. Я з удаваною невимушеністю сказала Аянті, що пробачила його того ж вечора. По тому я розіграла черговий спектакль: спочатку подякувала верховній жриці за мудрі поради, а під час обіду у присутності придворних та всіх інших гостей, що сиділи за нашим столом, гучно оголосила за столом про те, як нам пощастило, що саме Темлін і Аянта обороняють наші землі.