Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 13)

З іншого боку на нас дивилися троє з «Дітей Благословенних».

Розділ 7

У Бренни і Даґдана вигляд був такий, наче вони несподівано побачили перед собою здобич.

Джуріан же стояв з мечем напоготові. Могло здатися, що по той бік Стіни були не двоє дівчат і хлопець, а озброєний загін. А потім очі «Дітей Благословенних», запримітивши сувору красу Люсьєна, стали геть круглими.

Усі троє впали на коліна.

— Лорди і леді, — благально заспівали вони, і срібні прикраси тьмяно заблищали у плямах сонця, яке пробилося крізь віти. — Ми зараз у великій скруті.

Принц із принцесою широко посміхалися, показуючи свої неприродно білі зуби.

Джуріан, чи не вперше якийсь стривожений, гарикнув:

— Що ви тут робите?

Темноволоса дівчина, яка стояла найближче до пролому в Стіні, була гарненька, з медово-золотавою шкірою. Вона зашарілася, але підвела голову:

— Ми прийшли оселитися на землях безсмертних, як живе приношення вам.

Джуріан перевів на Люсьєна холодний суворий погляд.

— Це так і є?

Люсьєнові очі були не тепліші за Джуріанові.

— Ми не приймаємо данину від країни смертних. Тим паче від дітей.

Ці діти, всі троє, були хіба що на кілька років молодші за мене.

— Чому б вам не пройти, — заворкотіла Бренна, — щоб ми могли… відсвяткувати цю зустріч?

Вона націлилася на юнака з каштановим волоссям і на рудоволосу дівчину. Обличчя грубувате, але в очах світився розум.

Судячи з того, як Даґдан дивився на чорняву дівчину, він уже обрав собі жертву.

Я виступила вперед і звернулася до смертних:

— Забирайтеся звідси. Ідіть додому, повертайтеся до батьків. Той, хто перетне наш кордон, загине.

Вони відсахнулися й звелися на ноги. На обличчях з’явився страх, але то був страх благоговійний.

— Ми прийшли, щоб жити в мирі, — несміливо заперечила чорнява.

— Тут немає ніякого миру. Лише смерть для таких, як ви.

Тепер усі троє подивилися на безсмертних за моєю спиною. Чорнява дівчина почервоніла, зустрівши голодний погляд Даґдана, — засліплена красою Вищого Фе, вона просто не помічала його хижості.

Тому я вдарила.

Стіна нищила мою магію, стискала велетенськими скрипучими лещатами, віддавала болем у голові.

Але моя воля була списом, кинутим крізь пролом, і вона проникла в розум цих трьох.

Я не розрахувала свою силу, і юнак аж здригнувся від неї.

Беззахисні. М’які свідомості танули, наче масло, під моєю волею.

Я побачила їхні життя, що промайнули переді мною, мов у люстрі. Чорнява дівчина була багата, освічена, але самовладна: батьки хотіли видати її заміж, і вона вирішила втекти. Прифія здавалася їй ліпшим вибором, ніж шлюб із нелюбом. Руда ж юнка не знала в житті нічого, окрім злиднів та батькових штурханів. А відтоді як батько загнав у могилу її маму, батько часто розпускав руки. Юнак торгував собою на вулицях великого селища, а потім натрапив на «Дітей Благословенних», і ті не запропонували йому інших життєвих цінностей.

Працювала я швидко. Чітко.

Мені знадобилося менш ніж три удари серця. Я встигла випередити Бренну, яка спробувала заманити цих довірливих смертних:

— Тут немає смерті. Тільки радість. І задоволення, якщо їх вам захочеться.

І навіть якщо не захочеться.

Але тепер ці троє, котрі шукали прекрасного життя в Прифії, кліпали очима — і задкували. Тому що побачили нас такими, якими ми були насправді. Смертоносні, безжальні. Побачили правду за мереживом казочок про Прифію.

— Ми… здається, ми… помилилися, — промовила їх лідерка, відступаючи ще на крок.

— А може, це була ваша доля, — заперечила Бренна зі зміїною посмішкою.

Але всі троє продовжували задкувати. Я встигла вкласти в їхні голови чимало історій з життя Прифії про те, що ми прийшли сюди полювати на них, про те, що зробимо так само з їхніми друзями, і тепер перед їхніми очима промайнули жахливі картини. Я переконала цю трійцю, що на наших землях на них чекають самі лиш знущання і смерть. Така доля чекала на всіх «Дітей Благословенних», хто наважувався переходити на цей бік Стіни. Натішившись вдосталь, фейрі використають їх і викинуть, як ляльок, що їм набридли. Для більшої переконливості я показала хлопцеві й обом дівчатам нагів, боге й Міденгардського хробака. Я показала їм розіп’яте тіло Клер і золотоволосу королеву на ліхтарному стовпі. Усе це я вклала в історії, які вони колись уже чули, але в які відмовлялися вірити.

— А йдіть-но сюди! — наказав Даґдан.

Його слова сполохали «Дітей Благословенних» ще дужче, і вони, розвернувшись, щодуху дременули, притримуючи свої важкі світло-сірі мантії. За якусь мить вони зникли між дерев.

Бренна напружилася, ладна вже гнатися за ними, перейшовши межу Стіни, але я вчасно зупинила її, схопивши за руку.

— Якщо поженешся за ними, у нас із тобою виникне проблема, — зашипіла я.

Мої ментальні пазури пройшлися її щитом. Принцеса загарчала на мене. Але смертні вже розчинилися в лісі.

Я молилася, щоб вони дослухалися до останнього мого наказу, який я вплела в їхні думки: зібрати якомога більше друзів, знайти корабель і тікати на континент. Повертатися не раніше, ніж тут скінчиться війна, і попередити якомога більше людей, поки ще не пізно. Що більше людей встигне врятуватися, то краще.

Гайбернові королевичі аж загарчали з досади, але я геть ігнорувала їхнє невдоволення. А ось за їхніми діями я вирішила простежити, тож сіла неподалік під деревом. Даґдан і Бренна відновили своє ходіння уздовж Стіни.

Невдовзі поруч себе я почула чиєсь дихання. Хтось зупинився біля мене. Не Люсьєн, зрозуміла. Я впоралася з розгубленістю, лише злегка здригнувшись, що було непомітно для стороннього ока.

Джуріан дивився туди, де нещодавно стояли люди.

— Дякую, — хрипко промовив він.

— Не розумію, про що ти.

Я дуже гостро відчувала, що Люсьєн спостерігає за нами з тіні розлогого дуба.

Джуріан багатозначно мені всміхнувся й неквапом рушив за Даґданом.

На дослідження Стіни їм знадобився повний день.

Про те, що саме вони шукають і до чого придивляються, принц із принцесою і словом не прохопилися.

А я після вранішньої суперечки не бачила сенсу розпитувати і якось тиснути. Свій невеличкий запас терпіння я й без того сьогодні вибрала.

Тому ми ще раз заночували в лісі, і саме так я зрештою опинилася навпроти Джуріана біля нашого багаття — після того, як близнюки заповзли до свого намету, а охоронці встали на позиції. Люсьєн пішов до струмка набрати ще води, а я дивилася, як на дровах танцюють пелюстки полум’я, і всередині мене відбувалося щось дуже схоже.

Зусилля, із яким я послала спис своєї волі за Стіну, залишило по собі невідступний головний біль, від якого мене аж нудило. Я не сумнівалася, що засну відразу й дуже міцно, але вогонь був надто теплий, а весняна ніч надто холодна щоб з власної волі перетнути довгу темряву між багаттям і наметом.

— Що відбувається з тими, хто таки переходить Стіну? — спитав Джуріан.

У сутінках і вогняних відблисках жорсткі риси його обличчя здавалися більш різкими.

— Не знаю, — відповіла я, впираючись носками чобіт у траву. — Пам’ятаю, що звідси не повертаються. А коли правила Амаранта, в тутешніх лісах розплодилося стільки почвар… Тож… навряд чи ці походи закінчувалися вдало. Я навіть не чула, щоб смертні прижилися на землях якогось із Дворів.

— П’ятсот років тому їх би жорстоко відшмагали за цей похід, — сказав Джуріан. — Ми були їх рабами, повіями, слугами… Ми протягом тисячоліть билися й гинули за право більше ніколи їм не служити. А ці «Діти Благословенних» вбралися у свої балахони. Небезпеки не відчувають, історії не знають.

— Обережніше, інакше тебе важко буде сприймати відданим собакою Гайберну, цього Сонного королівства.

У відповідь я почула тихий, сповнений ненависті сміх.

— Якщо ти мене таким сприймаєш, то помиляєшся. Я не його собака.

— Тоді яка ж твоя остаточна мета?