Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 68)
Я кліпнула. Лайно.
— Навіщо тобі знадобилося це свічадо? — Її голос загудів низькими нотками.
Різ сунув свою вільну руку в кишеню.
— Якщо вже в нас сьогодні вечір без дипломатії, то… Це було прохання Косторіза.
Ніздрі Амрен затріпотіли.
— То ви були у В’язниці? — У запитанні Амрен вчувалося обурення.
— Твої давні друзі передавали привіт, — мовив Кассіан, прихиляючись плечем до одвірка.
Обличчя Амрен напружилось, і Неста — обережно — обвела нас очима. Намагаючись осягнути ситуацію. Особливо коли срібні очі Амрен завирували.
— Навіщо ви туди пішли?
Я розтулила рота, але тут мою увагу привернуло золотаве око Люсьєна. Піймало, мов тенетами.
Мого зволікання з відповіддю йому стало на те, щоб попередити мене: мовляв, будь обережною. По тому Люсьєн вибачився й пішов до своєї кімнати. Щось його дратувало, а можливо, то було розчарування. Я раптом відчула втому і досаду на змарнований день. У животі в мене забурчало.
— У нас було кілька запитань до Косторіза. — Кассіан сяйнув усмішкою в бік Амрен, коли Люсьєн уже пішов. — І є кілька запитань до тебе.
Очі Амрен зблиснули.
— Ви маєте намір випустити Косторіза.
— Так, — відповіла я. — Цілу армію в особі одного чудовиська.
— Це неможливо.
— Дозволь тобі нагадати:
Я зрозуміла, що Кассіан спирається на одвірок не просто так, він навмисне став ближче до Нести. Щоб встигнути вихопити її з-під рук Амрен, якщо та вирішить, що їй байдуже до варіантів продовження цієї розмови. І до подальшої долі меблів у цій кімнаті.
З тієї ж причини Різ стояв тепер з іншого боку від Амрен — відволікав її увагу від мене і Мор, яка перемістилася за мою спину.
Кассіан дивився на Несту — так пильно, що сестра нарешті повернулася до нього й зустрілася з ним поглядом. Він ледь помітно схилив голову. Віддаючи мовчазний наказ.
І Неста, що мене геть шокувало, послухалася. Відійшла до Кассіана.
Амрен тим часом відповіла Різу:
— Ні.
— Це було не прохання, — озвався той.
Колись він зізнався мені, що Амрен лише кілька років тому дозволила ставити собі запитання. Але ж віддавати їй наказ, ось так на неї тиснути…
— Фейра і Кассіан розмовляли з Косторізом. Він хоче отримати Уроборос у обмін на свої послуги. За те, що битиметься з Гайберном на нашому боці. Але ми повинні пояснити йому, як вибратися із В’язниці. Угода, яку ми з Різом могли йому запропонувати, була б достатньою гарантією того, що він нам коритиметься.
— Іще щось? — Голос у Амрен був надто спокійний, надто люб’язний.
— Коли це все завершиться, — сказав Різ, — я не забуду своєї обіцянки, що її дав тобі кілька місяців тому: якщо захочеш, можеш скористатися Книгою, щоб повернутися додому.
Амрен похмуро дивилася на нього. У вітальні було так тихо, що чутно було цокання годинника на каміні. І навіть дзюрчання фонтана в садку.
— Прибери свого пса, — смертельно спокійним тоном наказала Амрен.
Тінь у кутку за її спиною була не ким іншим, як Азріелем. З обсидіановим руків’ям Того-що-говорить-правду в пошрамованій правиці. Я навіть не помітила, як він там опинився. Хоча інші напевне були більш спостережливі.
Амрен вишкірила на нього зуби. Прекрасні риси обличчя Азріеля навіть не ворухнулися.
Різ запитав у Амрен:
— Чому б тобі нам, зрештою, не розповісти?
Кассіан майже непомітно завів Несту собі за спину, потягнувши за спідницю її чорної сукні. Він торкався її пальцями, наче намагався переконатися, що вона поза досяжністю Амрен. Неста лиш стала навшпиньки, щоб визирнути над його плечем.
— Тому що в каміння під цим будинком є вуха, у вітру є вуха… І всі вони слухають, — відповіла вона. — А якщо донесуть куди треба… вони згадають, Різенде, що не піймали мене. І я нікому не дозволю повернути себе в ту чорну яму.
— Ніхто нічого не почує за межами цієї кімнати.
У мене загуло у вухах, коли непроникний щит оточив нас усіх.
Амрен поглянула на книжки, забуті на низенькому столику у вітальні, і звузила очі.
— Мені довелося дещо віддати, щоб вийти із В’язниці. Відмовитися… від себе. Щоб вийти звідти, я мала перетворитися на щось геть інше, те, чого В’язниця не розпізнає. Тому я… запечатала себе в цьому тілі.
Я ніколи раніше не чула, щоб Амрен затиналася.
— Ти сказала, що тебе запечатав хтось інший, — обережно нагадав Різ.
— Я збрехала… щоб приховати те, що зробила. Щоб ніхто не дізнався. Заради втечі з В’язниці я зробила себе смертною. Безсмертною за вашими мірками, але… смертною порівняно з тим, якою була. Тоді я… почувалася по-іншому. Не так, як ви… тобто не так, як почуваюся зараз. Проте якісь почуття залишилися: вірність, гнів, цікавість. Але весь спектр емоцій зник.
Амрен знову дивилася на нас так, ніби здалеку.
— Я була ідеальна. З певного погляду. Я не знала жалю, не знала горя, не відчувала болю. А втім… У цьому світі я опинилася тому, що була не зовсім така, як інші. Навіть тоді, така як спершу… Я була інакша. Надто допитлива. Надто скептична. Того дня, коли розкололося небо…. мене вела допитливість. Мої брати і сестри втекли. Ми саме винищили два міста за наказом нашого правителя, перетворили їх на купку гравію на рівнині, і все ж… втекли від розколу світу. Але я хотіла подивитись. Хотіла. Мене створили чи вивели не задля таких егоїстичних речей, як власні бажання. Я бачила, що сталося з подібними до мене, коли вони занепали… коли навчилися ставити власні потреби на перше місце. Які розвинули… почуття. Але я все одно пройшла в розлом у небі. І ось я тут.
— І ти відмовилася від усього цього, щоб вийти з В’язниці? — тихо спитала Мор.
— Я відмовилася від своєї благодаті… від свого ідеального безсмертя. Знаючи, що, коли зроблю це… я почну відчувати біль. Жаль. Я чогось бажатиму, і це мене непокоїтиме. Я… стану спустошеною. Але я була… в той час, коли мене замкнули там… Я була байдужа. Я не відчувала вітру на обличчі, запаху дощу… я навіть не знала, як воно — відчувати все це. Я не пам’ятала сонячного світла.
Фокус її уваги змістився на Азріеля — пітьма, що огорнула Співця тіней, відступила, відкриваючи очі, сповнені розуміння. Замкнена…
— Тому я й заштовхала себе в це тіло, усю свою сяйливу благодать глибоко в себе. Я принесла в жертву все, чим була. І двері камери… відімкнулися. Я вийшла із В’язниці.
Сяйлива благодать… Та, що й досі кипіла десь глибоко в ній, нагадуючи про себе срібним димом в її очах.
— Ось чого коштуватиме Косторізу його воля, — сказала Амрен. — Вам доведеться закувати його в тіло. Зробити його… фейрі. І маю великий сумнів щодо того, що він на таке погодиться. Особливо без Уроборосу.
Ми мовчали.
— Треба було спитати мене, перш ніж іти туди, — сказала вона з очікуваною різкістю. — Я б зекономила вам час.
У Різенда ворухнувся кадик на шиї.
— А ти можеш повернутися до свого первісного стану?
— Самотужки не можу.
— Що змінилося б, якби хтось допоміг тобі це здійснити?
Амрен довго дивилась на нього. Потім на мене. Кассіана. Азріеля. Мор. Несту. І зрештою її погляд зупинився на Різі.
— Я б вас не пам’ятала. Мені було б геть байдуже, що ви і що з вами. Я б спопелила вас або покинула. Те, що я відчуваю зараз, стало б мені чужим. І не мало б жодного значення. Усього, ким я є, перебуваючи в цьому тілі, не стало б.
— А ким ти була в минулому житті? — видихнула Неста, виходячи з-за спини Кассіана і зупинившись поруч із ним.
Амрен погралася чорною перлиною своєї сережки у вусі.
— Вісником… І солдатом, навченим убивати. Я корилася гнівливому богові, який правив ще юним миром.
Я відчувала, як вирують у друзях запитання. Різові очі майже світилися ними.
— І тебе звали Амрен? — запитала Неста.
— Ні. — Її очі потемніли. — Я не пам’ятаю колишнього свого імені. Я взяла собі ім’я Амрен, бо… Це довга історія.