Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 69)

Я ледь не попросила її розповісти, але ми почули звук легких кроків, а потім…

— О!

Я лише щойно зрозуміла, що Елейн не може нас чути. Вона й гадки не мала, що ми тут. Через щит, який не пропускав звуків.

Щит миттю впав. Але моя сестра так і залишилася стояти коло сходів. Прикрила свою нічну сорочку блідо-блакитним шаликом і вчепилася в тканину, наче підтримуючи себе.

Я відразу ж рушила до неї.

— Ти щось хотіла?

— Ні. Я… Я спала, але чула… — Вона похитала головою. Закліпала очима на наше формальне вбрання, на темну корону в моєму волоссі й на голові в Різенда. — Я чула не вас.

— Але щось же ти почула, — сказав Азріель, роблячи крок в її бік.

Мені здалося, що Елейн хотіла кивнути йому, але нараз позадкувала.

— Напевно, мені наснилося, — пробурмотіла вона. — Останнім часом мені постійно здається, що я сплю.

— Ходімо до вітальні, — запропонувала я їй. — Зараз принесу тобі гарячого молока.

Я взяла її під лікоть, щоб провести до вітальні. Але Елейн скинула із себе мою руку і відступила до сходів. Піднявшись на перші сходинки, вона промовила.

— Я чула її… Її плач.

Я схопилася за останній стовпчик перил.

— Чий?

— Усі вважають її мертвою, — продовжила Елейн, піднімаючись сходами. — Але вона не мертва. Лише інакша. Не така, як була. Змінилася.

— Хто? — наполегливо допитувалася я.

Але Елейн і далі піднімалася. Шалик безсило зависнув на її плечі. Неста відійшла від Кассіана й наблизилася до мене. І ми обидві вдихнули, щоб спитати: «Що?» Але…

— Що ти бачила? — спитав Азріель, і я відсахнулася, бо він нараз опинився поруч зі мною, а я знову не помітила його рухів.

Елейн затрималася на середині сходів. Повільно розвернулась і подивилася на нього.

— Я бачила, як молоді руки в’януть і всихають від старості. Шкатулку із чорного каменю. Я бачила, як вогняне перо падає на сніг і той тане.

У мене все всередині увірвалося. І одного погляду на Несту було досить, щоб зрозуміти: вона відчула те саме. Побачила.

Божевілля. Елейн могла збожеволіти…

— Він злився, — тихо проговорила Елейн. — Він дуже, дуже злився через те, що в нього забрали. Тому, як покарання, він теж дещо в них узяв.

Ми мовчали. Я не знала, що сказати, про що взагалі питати й чого просити. Якщо Котел із нею щось зробив…

Я озирнулася на Азріеля, розводячи руками.

— Що це означає?

Його карі очі палали, вивчаючи мою сестру, її змучене голодом тіло. А потім він, не промовивши ані слова, просто розсіявся геть. Мор ще довго дивилася на місце, де він стояв.

Я почекала, доки не пішли й інші — Кассіан і Різ подалися міркувати над нашими можливостями чи то їх відсутністю, подальшими альянсами, Амрен вискочила геть, щоб позбавитися нашої компанії, а Мор гірко заявила, що йде насолодитись «останніми днями миру в цьому місті», — і спіймала Несту у вітальні.

— Що сталося в Кам’яному Місті з тобою і Амрен? Ти не розповіла.

— Усе минуло нормально.

Я зціпила зуби.

— Що саме?

— Вона привела мене у скарбницю, дощенту набиту різними дивними предметами. І вони… — Неста потягла себе за рукав. — Деякі з них хотіли заподіяти нам шкоду. Вони були наче живі. Мислили. Зовсім як у тих казочках, які розповідали нам іще за Стіною.

— З тобою все гаразд?

Я не бачила на жодній з них ознак можливої шкоди, обидві ані словом не прохопилися про те…

— Це було тренування. З того роду магією, що має відштовхувати чужих. — Вона повторювала чужі слова. — Кожен предмет там має свою магію, що відтручує непроханих гостей на кшталт нас. Таку саму магію має і Стіна. Амрен хотіла, щоб я проникла крізь її захист і знайшла слабкі місця.

— І полагодила проломи?

— Просто знайшла слабкі місця. Лагодити їх — то геть інше.

Неста похмуро і відсторонено скосила очі на книжки, залишені на столі перед каміном.

Я зітхнула.

— Що ж… Принаймні все було добре.

Погляд сестри знову став гострим як лезо.

— Овва! — В очах Нести з’явилася звична жорсткість. — Я з жодним предметом не впоралася. Ось такі вони, мої успіхи. Тож усе аж ніяк не було добре.

Я не знала, що сказати. Співчуття призвело б до подальших ядучих коментарів. Тому я вирішила обрати інший шлях.

— Нам треба якось допомогти Елейн.

Неста напружилася.

— І як саме ти пропонуєш їй допомагати? Впустити твого судженого в її розум, щоб він мав змогу щось згребти там докупи?

— Я б ніколи так із нею не вчинила. І Різ навряд чи зможе… там щось полагодити.

Неста стала ходити сюди-туди перед згаслим каміном.

— Усе має свою ціну. Можливо, за вічну юність і безсмертя вона заплатила здоровим глуздом.

Мої коліна затремтіли так, що я присіла на м’який диван.

— А чим заплатила ти?

Неста зупинилася.

— Можливо, тим, що змушена спостерігати за її стражданнями — і знати, що сама вціліла.

Я стала на рівні.

— Несто…

— Не треба.

Але я пішла за нею, коли Неста рушила до сходів. Згори спускався Люсьєн. Він здригнувся, побачивши, що моя сестра піднімається сходами. Здригнувся і відійшов під стіну, а вона мовчки пройшла повз нього, навіть не помітивши. Розуміючи, що Люсьєн чекає від мене пояснень, я змусила себе повернутися до вітальні. Там я сіла в перше-ліпше крісло. Оксамитова оббивка неприємно холодила мені голу спину. Коли ми повернулись із Кам’яного Міста? Пів години тому? Менше? Невже лише вранці ми з Кассіаном побували у В’язниці? Здавалося, відтоді минуло кілька днів.

Я прихилилася головою до спинки крісла і спостерігала, як Люсьєн опускається на заокруглений підлокітник найближчого дивана.

— Довгий був день?

Я щось буркнула йому у відповідь.

Металеве око примружилося на мене:

— Дозволь мені чимось зарадити Елейн. Я все чув зі своєї кімнати. Все, що вона говорила на сходах. Їй потрібна від нас допомога. Так само, як і від цілителів. Не завадило б показати комусь із них.

Я почувалася такою втомленою, що ледве спромоглася запитати: