Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 70)
— Гадаєш, Котел міг зробити її божевільною?
— Гадаю, вона пережила щось жахливе, — обережно заперечив Люсьєн. — І ретельний огляд кращого з ваших цілителів їй не завадить.
Я потерла рукою обличчя.
— Гаразд. — Голос мій урвався. — Завтра вранці.
Я кволо кивнула йому, збираючись на силі, щоб підвестися. В мені аж гула застаріла втома. Здавалося, якби була в мене можливість, я проспала б років сто і все одно не виспалася б.
— Будь ласка, дай мені знати, що скаже цілитель, — попросив Люсьєн, коли я переступила поріг у фоє. — І чи… чи зможу я чимось їй допомогти.
Я кивнула йому на прощання, вже не маючи сил говорити.
Проходячи повз кімнату Нести, я розуміла, що сестра ще не спить. І напевно ж завдяки слуху фейрі чула кожне слово нашої з ним розмови. Чула й те, як я потім зупинилася коло дверей Елейн, постукала й зазирнула всередину. Елейн спала.
Я послала запрошення Маджі — цілительці, якій Різенд довіряв беззастережно, — на завтрашній ранок, попросивши її прийти об одинадцятій. Не пояснюючи, чому, до кого, навіщо. А потім дісталася своєї спальні, впала на ліжко і розридалася.
Сама не знаю чому.
Мене розбудили сильні широкі долоні, які гладили мою спину. Я розплющила очі. Кімната потонула в нічній темряві. Різенд сидів на ліжку поруч зі мною.
— Ти голодна? — тихо і якось непевно спитав він.
Я навіть не підвела голови з подушки.
— Мені знову якось тяжко, — видихнула я, збиваючись із голосу.
Різ мовчки підхопив мене на руки. На ньому була та сама куртка, у якій він пішов поговорити з Кассіаном. Я вдихнула рідний запах, насолоджуючись теплом його тіла.
— А ти як?
Різ мовчав майже хвилину.
— Погано.
Я міцно обняла його у відповідь.
— Треба було знайти інший спосіб. Я не знайшов його, — продовжив він.
Я провела рукою по його шовковому волоссю.
Різ проковтнув клубок, що здавив його горло, і жорстко мовив:
— Якби вона… Якби вона з’явилась у цьому домі…
Я знала, про кого він.
— Я вбив би її. Не дозволив би навіть заговорити. Я вбив би її.
— Знаю.
Я вчинила б так само.
— У бібліотеці ти спитала мене, — прошепотів Різ, — чому я… чому я хочу все взяти на себе. Сьогодні ти побачила чому. Бо сльози Мор — переконлива відповідь. Я зробив препоганий хід. Усе через те, що намагався знайти якийсь інший, обхідний шлях з тієї дупи, у яку ми втрапили.
Намагався і… щось втратив. І
Ми тримали одне одного в обіймах і мовчали. Довгі хвилини. Години… Дві душі, переплетені в темряві. Я опустила щити, дозволяючи йому цілковитий доступ до себе. І розум Різенда огорнув мій.
— Ти ризикнув би зазирнути в нього… в Уроборос? — спитала я.
— Ще ні, — відповів він, пригортаючи мене ближче. — Поки що ні.
Розділ 28
Наступного ранку, зібравши всю силу волі, я витягла себе з ліжка. Амрен сказала, що Косторіз не схоче і не стане замикати себе в тілі фейрі. Дуже впевнено це сказала.
Але перевірити не завадило б. І якби це дало бодай найменший шанс встояти, не дати Різові пожертвувати собою…
Коли я прокинулася, його вже не було поруч. Стиснувши зуби, я вдяглася в іллірійський обладунок і розсіялася в Дім Вітру. Його оточувала невидима захисна перешкода. Досягнувши її, я розправила квапливо вирощені крила і стала досить плавно опускатися на майданчик для вправ.
Кассіан уже чекав на мене, узявши руки в боки. Спостерігав, як я спускаюся нижче, нижче…
— Гальмуй!
Але було вже надто пізно.
Я ткнулася в червону стіну, ледве спромігшись уберегти обличчя від удару об скелю. Гордість постраждала не менше за обідрані об камінь долоні. Я вилаялася крізь зуби. Добре, що не ткнулася в стіну крилами, які стали раптом громіздкими, аж відтягували спину. Плечі Кассіана трусилися від сміху. Я показала йому вульгарний жест.
— Якщо вибираєш такий спосіб приземлення, спочатку переконайся, що вистачить простору.
Я скривилася і сказала:
— Урок засвоєно.
— Щоб вистачило бодай на те, щоб розвернутись і кружляти, доки не уповільниш…
— Я зрозуміла, — урвала я його.
Кассіан звів руки, але посерйознішав, коли я прибрала крила й рушила до нього.
— Сьогодні хочеш жорсткіше тренування чи щось легше?
Здається, інші недостатньо цінували цю його рису — вміння помічати зміни емоційних течій навколо. Але Кассіан був полководцем, а полководцю ця риса необхідна. Від уміння оцінювати, наскільки сильні його солдати й солдати супротивника, бачити їхні слабкі і вразливі сторони залежав результат битви.
Я зазирнула в себе, виявила там місце, яке інакше як сипкими пісками не назвеш, і тому відповіла:
— Жорстко. Так, щоб я ледве трималася на ногах, ідучи звідси.
Я стягнула з плечей шкіряну куртку і закасала рукави білої сорочки.
Кассіан зиркнув на мене оцінювальним поглядом.
— Мені це теж допомагає. Фізична активність, тренування.
Він покрутив плечима, а я почала розтяжки.
— І завжди допомагало зосередитись і знайти опору. А після вчорашньої ночі… — Кассіан зібрав своє темне волосся у хвіст, — мені це вкрай необхідно.
Я розтягувала м’язи зігнутої ноги, підтягаючи її собі до спини. М’язи протестували.
— Гадаю, є й гірші методи із цим упоратись.
Відповіддю була крива усмішка.
— Достоту є.
Азріель цього дня вчив мене умінню долати вітер. Розповідав про висхідні й низхідні потоки, про те, як спека та холод впливають на вітер і швидкість польоту. Розповідав і показував, але я відчувала його відстороненість. Таким я, мабуть, бачила його вперше.
Я припустилася помилки, спитавши, чи говорив він з Мор після того, як учора покинув нас.
— Ні, не говорив.
І на тому вся розмова. Про те, що коїлося в його душі, я здогадалася, завваживши, що його вкрита рубцями рука стискається і розтискається, наче згадує відчуття того, як Мор висмикнула руку, коли він її торкнувся. Він повторював ці рухи нову і знову. Мені забракло духу сказати, що він зробив правильний вибір і що йому, певно, слід поговорити з Мор, замість страждати, почуваючись винним. А втім, я не повинна втручатися в їхні стосунки, які доволі заплутані і які вони ніяк не можуть розплутати протягом багатьох століть.
Повертаючись у місто за кілька годин по тому, я і справді кульгала. У їдальні сиділа Мор, ласуючи величезним тістечком, яке купила в булочній неподалік від дому.
— Тебе ніби кіньми потоптали, — привіталася вона, жуючи.