Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 64)

— Не тільки тобі, — холодно зазначив Різ.

Залу освітлювала велика обсидіанова люстра у вигляді вінка з нічних квітів. Усередині кожної квітки миготіла срібляста кулька чарівного фейського світла.

— Між жителями Гайберну й нами є багато спільного, — похмуро зауважив Кейр. — І вони, і ми — обидва наші народи замкнені в пастці й перебувають у стагнації.

— Наскільки пам’ятаю, ти століттями діяв, як того сам хотів. Ніхто тебе ні до чого не змушував, — втрутилася в розмову Мор. — Ви століттями — о ні, навіть довше — коїли що лише вам заманеться.

Кейр на неї навіть не глянув, що викликало новий спалах люті Азріеля.

— Та невже ж ми тут вільні? Навіть ця гора не належить нам — на ній стоїть твій палац.

— Нагадую, усе це належить мені, — сухо сказав Різ.

— Населення Гайберну замкнено на острові, ми — в надрах гори. І саме через це я вбачаю спорідненість душі з тими, хто замкнений на континенті.

— Якщо бажаєш палац на горі, Кейре, то забирай. — Різ схрестив ноги. — Не знав, що тобі давно кортить отримати цю забавку.

Кейр відповів зміїною посмішкою.

— Ти, напевне, в розпачі, Різенде, якщо тобі так знадобилася моя армія. — І знову просяклий ненавистю погляд на Азріеля. — Чи твої кажани-переростки розучилися битися як годиться?

— Приходь з ними потренуватися, — м’яко запропонував Азріель. — Перевіриш.

Протягом століть свого нікчемного існування Кейр вдосконалив уміння глузувати і знущатися. Здавалося, він випробовував терпіння Азріеля на міцність. Мор клацнула зубами. Я насилу втрималася, щоб не зробити того самого. На обличчі Різа відбивалася сама лиш відверта нудьга.

— Гадаю, ти вже вирішив, яку ціну запросити. — З Різа можна було малювати портрет знудьгованого чоловіка.

— Вирішив.

Кейр втупився в мене пронизливим поглядом. Я витримала його, попри те що в мені і від погляду, і від слів усе похололо.

Темна сила загуркотіла залом, змушуючи підвіски на оніксовому канделябрі затремтіти.

— Тоді продовжуй, але обережніше, Кейре.

Кейр лише посміхнувся — спочатку мені, потім Різу. Мор на своєму сидінні скам’яніла.

— А що ти даси мені за шанс у цій війні, Різенде? Ти продав себе, як шльондра, тій Амаранті. Як же тепер щодо твоєї судженої?

Кейр добре пам’ятав наш минулий візит сюди. І свою покалічену руку, і приниження, якого зазнав на очах у своїх придворних.

А Різ… Його обличчя перетворилося на маску безжальної, неминучої смерті. За його кріслом клубочилася пітьма.

— Угода, яку уклали наші пращури, дає тобі право вибирати, коли і як твоя армія допомагатиме моїй. Але вона не гарантує тобі життя й безпеки, Кейре, коли я втомлюся від твого існування.

І ніби у відповідь на його слова пронизливо завищало скло — невидимі кігті залишили в стільниці глибокі й довгі подряпини. Я здригнулася. Кейр сполотнів, дивлячись на ті борозни, що зупинились у лічених дюймах від нього.

— Я розумів, що в тебе можуть виникнути сумніви щодо того, допомагати нам чи ні, припускав, що ти на це пристанеш не від великого бажання… — вів далі Різ.

Я ніколи не бачила його таким спокійним. Ні, не спокійним, а сповненим крижаної люті. Такої люті, яку я іноді помічала в очах Азріеля.

Різ ляснув пальцями і сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Впускайте його.

Двері розчахнулись від невидимого вітру.

Я не знала, куди, на кого дивитися, коли слуга ввів до залу високого чоловіка.

Обличчя Мор від жаху пополотніло. Азріелева рука впала на кинджал — Того, що говорить правду. Він анітрохи не здивувався, ніби очікував, що все саме так закінчиться.

До залу ліниво входив не хто інший, як Еріс, спадкоємець Двору Осені.

Розділ 26

Так ось для кого було останнє, порожнє місце.

А Різ…

Він відкинувся на спинку стільця і так само незворушно попивав вино.

— З поверненням, Ерісе, — сказав він. — Давно ми з тобою не бачилися. Скільки століть минуло? Напевно, п’ять відтоді, коли ти побував тут востаннє?

Мор звела погляд на Різа. Погляд, яким вона дорікала його у зраді, і водночас біль. Неймовірний ядучий біль. Через те, що він не попередив нас про появу Еріса. Я уявляла, які слова Різ почує від неї потім. Цей «сюрприз» буде дорого йому коштувати.

Я не знала, чи змогла краще за Мор зберегти маску байдужості, коли Еріс сів на вільне місце за столом, не привітавши навіть кивком Кейра, збентеженого появою несподіваного гостя. Це й справді було давно.

Еріс зцілився після того дня на льоду — на рану в живіт, якої завдав йому Кассіан, і натяку не лишилось. Руде волосся вільною завісою спадало на чудово зшитий кобальтового кольору камзол.

«Що він тут робить?» — списом послала я у зв’язок Різу, навіть не намагаючись притишити емоції, що в мені вирували. «Гарантує, що Кейр погодиться допомогти», — відповів Різ напружено й коротко. Стримано. Так, наче він досі всі сили витрачав на те, щоб не вивільнити власну лють. Тіні оповили плечі Азріеля, він щось прошепотів йому на вухо, доки той спостерігав за Ерісом.

— Колись ти хотів побудувати зв’язки з Двором Осені, Кейре, — сказав Різ, відставляючи свій келих. — У тебе з’явився шанс. Еріс згоден запропонувати тобі формальний союз в обмін на твої послуги в цій війні.

«Як у біса ти змусив його на це погодитися?»

Різ не відповів.

«Різенде!»

Кейр відкинувся на спинку стільця.

— Цього недостатньо, — сказав він.

Еріс пирхнув і налив собі келих вина з карафи, що стояла в центрі столу.

— Я вже й забув, чому минулого разу ти так зрадів, коли наші перемовини зайшли в глухий кут.

Різ застережливо поглянув на нього. Еріс одним духом випив келих вина.

— Тоді чого ж ти хочеш, Кейре? — промуркотів Різ.

Щось підказувало мені, що досить Кейру знову сказати щось про мене, і від нього залишиться лише пляма на стіні. Але Кейр це також розумів. Тому відповів прямо:

— Я хочу вийти звідси. Я хочу простору і волі. Я хочу, щоб мій народ вийшов із цієї гори.

— У тебе тут є все, яка лише можлива розкіш, — сказала нарешті я. — І тобі цього все одно недостатньо?

Кейр мене проігнорував. Як, поза сумнівом, ігнорував усіх жінок у своєму житті.

— Ти надто довго тримав від нас свої секрети, Вищий Лорде, — звернувся він до Різа з тією самою зміїною посмішкою, знову переплітаючи пальці і вмощуючи руки на понівеченому столі. Накриваючи ними найближчу до себе подряпину. — Я ніяк не міг збагнути, де ховалося твоє військо, поки ти виконував забаганки Амаранти. Нарешті, з подачі Гайберну, ця таємниця відкрилася. Як називається твоє місто, на яке вони напали?.. Згадав. Веларіс. Так, Веларіс. Місто Зоряного світла.

Мор, здавалося, навіть дихати припинила.

— Я хочу доступ у місто, — сказав Кейр. — Для себе і мого Двору.

— Ні, — коротко відповіла Мор.

Її слово луною відбилися від колон, від скла, від каменю. І я була з нею згодна. Сама лиш думка про Кейра та його людей у Веларісі… заплямувала б місто можливою їх присутністю, ненавистю, обмеженістю, відразою і жорстокістю…

Але Різ не відмовив. Не задушив цієї заяви в зародку.

«Ти ж це несерйозно».

Різ дивився на Кейра, коли подумки відповів мені: «Я це передбачав — і підготувався».

Я поміркувала.

«Зустріч у Палаці з губернаторами… Вона відбулася із цього приводу?