Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 62)

— Різе!

Він спостерігав за мною у люстрі. Я підійшла до шафи, розчахнула дверцята і сердито вийняла сукню, яку підготувала для візиту. Мерехтливо-чорну, трохи скромнішу за ту, що її надягала до Двору Жахіть кілька місяців тому.

— Ти сам казав, що твої мати й батько не були судженими. Те саме я чула й від Темліна про його батьків.

Я стягнула з плечей халат. Різ мовчав, жодним чином не реагуючи на мої слова.

— Тобто система підбору пари не ідеальна. Що, як саме він їй потрібен? — Я вказала підборіддям на вікно, за яким у саду сиділи моя сестра і Співець тіней. — Невже не існує свободи волі? Що, як, на відміну від Люсьєна, вона проти цього союзу?

— Зв’язку суджених можна зректися, — спокійно мовив нарешті Різ, і його очі в люстрі сяйнули зірками. Він з насолодою споглядав мене оголену. — Вибір є. А зв’язок іноді й справді робить неправильний вибір. Іноді він просто з’являється, як… визначення наперед того, з ким може бути найсильніше потомство. По суті, на базовому рівні, зв’язок саме про це й існує саме для цього. Ідеться про природну функцію підбору, а не про рішення вищих сил про істинні пари, справжні споріднені душі.

Він усміхнувся мені, визнаючи, мабуть, рідкісність того, що нам випало. Я обережно, щоб не порвати тонку тканину, влізла в сукню.

— Та навіть так, — продовжив Різ, — завжди буде… потяг одне до одного. Жінкам зазвичай простіше, легше його ігнорувати. А ось чоловіки, відчуваючи цей потяг… можуть втратити розум. Долати його важче, ніж битися з ворогом, бо битва ця внутрішня. Не всі виходять з неї переможцями. Комусь здається, що жінка, яку вони вибрали, призначена їм долею. Жінка вже сказала їм «ні», але вони вперто продовжують її домагатися. Часом вони навіть кидають виклик тому, кого вибрала вона. Трапляються поєдинки. Іноді це завершується смертю. Усе це дико й потворно. На щастя, трагічні наслідки рідкісні… А втім… Трапляється й таке. Чимало суджених пар докладають усіх зусиль, щоб залишитись одне з одним, впевнені в тому, що Котел обрав їх не випадково, що він з’єднав їх із якоюсь метою, яка з часом їм відкриється. Вони сумлінно виконують шлюбні обов’язки і лише через багато років розуміють, що ніколи не були спорідненими душами.

Я витягла з шухляди чорний пояс, розшитий коштовним камінням, і застібнула його низько на стегнах.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона вільна відмовитись, а Люсьєн матиме всі можливості вбити того, з ким вона вирішить бути.

Різ нарешті відійшов від люстра. Його вбрання було бездоганне — ідеально скроєне і зшите за його поставою. Крил сьогодні видно не було.

— Такого права він не матиме, принаймні не на моїх землях. На нашій території вже дуже давно чоловікам законом заборонені такі дуелі. Задовго навіть до мого народження. В інших Дворах таких законів немає. На континенті й досі є території, де жінок вважають власністю їхніх чоловіків. Але не тут, не в нас. Елейн, якщо відмовиться від зв’язку, дістане цілковитий наш захист. Та все одно його поклик, навіть ослаблений, вона відчуватиме довіку.

— Як ти гадаєш, Елейн із Люсьєном — хороша пара? — Я витягла сандалії зі шнуруванням аж до стегон, всунула в них ноги і стала снувати зі шнурків вигадливе виплітання.

— Ти знаєш їх краще за мене. Та можу сказати: Люсьєн відданий, непохитно відданий до кінця.

— Азріель так само.

— Для Азріеля, — сказав Різ, — ось уже протягом п’ятиста років існує тільки одна жінка.

— І між ними досі не виник зв’язок суджених? Якби він насправді існував, він би давно дався взнаки!

Різ примружив очі.

— Гадаю, цим питанням Азріель переймається щоднини — відтоді, як познайомився з Мор.

Він зітхнув, коли я закінчила шнурувати одну ногу і перейшла до другої.

— А тебе я попрошу не пхати носа в чуже просо і не гратися у сваху. Самі всьому дадуть лад.

Я звелася на ноги і взяла руки в боки.

— Я ніколи не пхала носа в чужі справи! — гнівно мовила я. — Але тут ідеться про мою сестру.

Різ лише підняв брову, мовчки кидаючи мені виклик. І я добре знала, що він має на увазі.

Живіт скрутило, коли я присіла на бенкетку перед туалетним столиком і почала плести на голові корону з кіс. Нехай я боягузка, бо не могла сказати цього вголос, але подумки все одно спитала: «Це було дуже підло — вдиратися в розум Люсьєна?»

«На це запитання можеш відповісти тільки ти».

Різ підійшов і простягнув мені шпильку.

Я закріпила нею середину коси.

«Я мала впевнитися, що він не спробує викрасти її й видати нас».

Різ подав мені ще одну шпильку.

«І ти знайшла свою відповідь?»

Ми з ним удвох почали заколювати мої коси в зачіску.

«Гадаю, так. І річ не лише в тому, що він думав, мене цікавили тільки його… почуття. Я не побачила в ньому лихих намірів і омани. Там була лише тривога за неї. І… сум. Потяг».

Я скрушно похитала головою.

«Мені сказати йому? Про те, що вчинила?»

Різ закріпив ту частину кіс, до якої мені важко було дістатися.

«Це ти сама повинна вирішити. Трапляється й так, коли каяття занадто дорого коштує і зовсім не спокутує провини».

Ціною зізнання буде недовіра Люсьєна — і до мене, і до цього місця.

«Але ж я переступила межу».

«Не з лихим наміром, а лиш керуючись тривогою за безпеку дорогих тобі людей».

«Я гадала…» — урвала я думку і знову похитала головою.

Різ потиснув моє плече.

«Що ти гадала?»

Я знизала плечима і зіщулилася на м’якому сидінні.

«Що це буде так важко. — Щоки в мене палали. — Знаю, що це звучить неймовірно наївно…»

«Це завжди складно й тяжко, і легше не буде, хай би кільки віків минуло. Кажу це, маючи власний досвід».

Я змела зайві шпильки на столик.

«Це вдруге я проникала в його розум».

«Тоді назви його останнім і поклади цьому край».

Я моргнула й підвела голову. Губи я нафарбувала в такий темний відтінок червоного, що він здавався майже чорним. Тепер вони стиснулися в тонку лінію.

Різ уточнив: «Скоєного не змінити. І, картаючи себе, нічого не зміниш. Проте ти зрозуміла, де проходить межа, яку тобі не подобається переступати, отож більше й не припустишся такої помилки».

Я ворухнулася на своєму сидінні.

«А ти б так вчинив?»

Різ подумав і відповів:

«Так. І потім, так само як і ти, почувався б винним».

Від цих його слів мені нарешті стало легше, і я кивнула раз, а потім удруге.

«Якщо тобі від цього стане трохи легше, — додав Різ, — пригадай, що Люсьєн фактично порушив встановлені нами правила. Тому в тебе була причина і привід зазирнути до нього в мізки, щоб переконатися, чи не загрожує сестрі небезпека. Він перший переступив межі дозволеного».

Тугий клубок у мені трошки ослаб.

«Ти маєш рацію».

І на цьому все скінчилось.

Я дивилась у відображення в люстрі на те, як у руках Різа з’являється темна корона. Та, що її я бачила на ньому, з воронячого пір’я. Або ж ні, бо це була її жіноча версія — тіара, якою він обережно, благоговійно увінчав мене, охоплюючи складену нами корону із кіс. Мить по тому на голові Різа зіткалася і його корона.

І ми разом подивилися на свої відображення. Лорд і Леді Ночі.

— Готова грати в грішницю? — промуркотів він мені на вухо.

Від ласкавого вкрадливого його голосу я вся зіщулилася. Згадала минулий візит у Двір Жахіть, як сиділа в нього на колінах і де гуляли тоді його пальці.

Я підвелася зі стільчика і розвернулася до Різа обличчям. Його руки торкнулися оголеної шкіри моїх стегон. Ковзнули між грудей і нижче… О, він теж пригадав.