Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 60)

Очі в неї були каштанові, як плямки на оленяті. І він волів заприсягтися, що ті очі трошки ожили, зустрівши його погляд.

— Хто ти?

Він знав без зайвих уточнень, що вона відчуває — хто він для неї.

— Я Люсьєн. Сьомий син Вищого Лорда Двору Осені.

Інакше кажучи, ніхто й ніщо. Він розповів Співцю тіней усе, що знав, про тих своїх братів, що вижили, про батька. Про матір… Тут він притримав деякі деталі, геть неважливі й цілком особисті. Усе ж інше, про найближчих союзників батька, про найбільш зрадливих придворних і лордів він виклав усе.

І нехай подекуди застаріле на кілька віків, але за час свого буття емісаром він неодноразово отримував інформацію, яка свідчила: там мало що змінилось. І в Підгір’ї вони поводились як завжди. А після сутички з братами, яка сталася кілька днів тому, він без жодних докорів сумління виклав Азріелю все, що йому було відомо. Сумління не прокидалося, навіть коли він дивився на південь — у напрямку двох Дворів, які колись звав домом.

Довгу мить обличчя Елейн залишалося незмінно байдужим, лише погляд став трохи більш зосередженим.

— Люсьєн, — сказала вона нарешті.

Він учепився в чашку, щоб не здригнутися від звуку власного імені, яке вихопилося з її уст.

— Сестра розповідала про тебе. Ти її друг?

— Так.

Елейн наморщила чоло, ніби щось пригадуючи.

— Ти був у Гайберні.

— Так.

Більше він нічого не міг сказати.

— Ти зрадив нас.

Краще б вона викинула його з вікна.

— Це… це було моєю помилкою.

Її погляд був прямий і геть крижаний.

— За кілька днів мало бути моє весілля.

Він намагався приборкати лють, несвідоме бажання знайти того, хто посмів зазіхати на неї, і роздерти його на шматки. Але він лише прохрипів:

— Я знаю. Мені шкода.

Вона не кохала його, не хотіла його, він був їй геть не потрібний. Наречена іншого. Дружина якогось смертного. Принаймні вона мала нею стати.

Вона відвела погляд — знову до вікна.

— Я чую твоє серце, — тихо сказала вона.

Він не знав, що їй відповісти, тому нічого не сказав, просто відпив чаю, обпікаючи собі рота.

— Уві сні я можу чути крізь камінь, як б’ється твоє серце. — Вона схилила голову набік, наче намагаючись роздивитись відповідь у місті. — А ти можеш чути моє?

Він не знав, чи вона справді звертається до нього, але сказав:

— Ні, Елейн, не можу.

Крихкі її плечі понурилися.

— І ніхто не може. Ніхто ніколи навіть не намагається спробувати.

Дивні слова. І голос, що впав до шепотіння:

— Він міг. Він бачив мене. Тепер не бачить.

Великим пальцем вона погладила залізну обручку на безіменному. Обручку іншого чоловіка, знак того, що вона чужа…

З мене було досить. Я достатньо почула й дізналася.

Я вислизнула з розуму Люсьєна.

Неста дивилася на мене широко розплющеними очима. Вона сполотніла і з жахом мовила:

— То ти так і в мій розум заходила…

— Ні, — різко урвала я її.

Я не хотіла запитувати, як вона дізналася про моє вторгнення в розум Люсьєна. Особливо з огляду на те, що я вже опустила щити і ми рушили до читальної частини.

Люсьєн, який, безсумнівно, почув наші кроки, почервонів, дивлячись кудись між мною і Нестою. Але нічим не видав, що відчув моє втручання у його свідомість, куди я пробралася, наче злодій у глупу ніч. Мене мало не знудило від усвідомлення власних дій.

Неста ж лише сказала йому:

— Геть звідси.

Я спопелила її поглядом, але Люсьєн підвівся.

— Я прийшов взяти книжку.

— Бери і йди.

Елейн дивилась у вікно, не чуючи розмови або ж просто не реагуючи на неї.

Люсьєн не пішов до полиць. Він рушив до відчинених дверей. Але зупинився на порозі й кинув Несті:

— Їй потрібне свіже повітря.

— Ми самі вирішимо, що їй потрібно.

Присягаюся, рубінове волосся Люсьєна заяскріло, мов розплавлений метал. Його охопила лють. Але ненадовго. Він опанував себе, і руде око зупинилося на мені.

— Візьми її до моря або до саду. Але виведи її із цього дому бодай на годину чи дві.

І він пішов. А я подивилася на сестер, замкнених тут, високо над усім світом.

— Ви негайно переїздите до мого міського будинку, — сказала я їм. І Люсьєну, який почув мої слова, зупинившись у присмерку коридору.

Неста не стала сперечатися, лиш мовчки кивнула.

Різ, якому я послала свій наказ через зв’язок, попросивши його, Кассіана й Азріеля допомогти нам перенестися, теж не став суперечити. Натомість мій суджений просто пообіцяв облаштувати сестрам дві прилеглі спальні з протилежного боку від нашої. А третю для Люсьєна — уже по наш бік сходів. Подалі від спальні Елейн.

За пів години Азріель уже ніс мовчазну і байдужу Елейн на руках. Неста ж, здавалося, ладна була виплигнути з балкона, ніж дозволити Кассіану підхопити себе. Тому я направила її до Різа, Люсьєна підштовхнула до Кассіана, а сама вирішила летіти без допомоги.

Принаймні спробувала — і знову марно. Пів хвилини я насолоджувалася польотом у свіжих потоках вітру. А потім мої крила затрусилися, спина не витримала, і падіння моє могло б стати безнадійно смертельним. Щоб якось згаяти час, я переставляла вази і статуетки в нашій вітальні.

Першим прибув Азріель. Щоб не налякати Елейн, він прибрав усі тіні. Сестра в руках іллірійського воїна здавалася лялькою. Як і Кассіан, Азріель був в обладунках, які чорною лускою із криці вкривали нагрудник і плечі. По них розсипалося золотаве волосся Елейн.

Азріель дуже обережно опустив свою ношу на килим у фоє, до якого проніс її від дверей. Елейн звела очі на його спокійне суворе обличчя. Азріель усміхнувся їй.

— Хочеш, я покажу тобі сад? — раптом запропонував він.

Поруч із ним, на тлі його широких плечей і розгонистих крил, а ще лускатих обладунків з чорної криці, Елейн здавалася такою маленькою… Навіть не лялькою, а фарфоровою статуеткою.

Але моя сестра не відсахнулася від Азріеля, не злякалася його, а лиш кивнула, погоджуючись на його пропозицію.

Азріель люб’язно, як годилося б придворному, запропонував їй руку. Я не зрозуміла, чи то блакитний Сифон, чи вкрита рубцями шкіра привернули увагу Елейн, але вона нараз видихнула:

— Як гарно!