Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 59)

— Ні, сьогодні не їла нічого. Учора ввечері я змогла напоїти її бульйоном. Але від усього іншого вона відмовилась. І весь день розмовляє отакими напівзагадками.

Я запустила пальці у волосся, вивільняючи його з коси.

— Може, її щось спровокувало…

— Не знаю. Я що кілька годин заходжу до неї, щоб перевірити, як вона. — Неста зціпила зуби. — Хоча вчора мене не було довше.

Так, вона ж тренувалася з Амрен. Різ розповів мені, що наприкінці тренування базові щити Нести укріпилися достатньо, щоб Амрен визнала мою сестру готовою до сьогоднішнього візиту в Кам’яне Місто.

Та під її крижаною маскою я вгледіла і страх, і провину. І паніку.

— Навряд чи щось вплинуло на неї зовні, — швидко сказала я. — Можливо, це просто… частина процесу її видужування. Вона звикає до того, що стала фейрі.

— Гадаєш, у неї є магічні сили? — із сумнівом запитала Неста. — Такі, як у мене?

«А які саме вони у тебе, Несто?»

— Я… не знаю. Не думаю. Хіба що ми спостерігаємо перший їх прояв. — Дуже важко було не додати: «Якщо б ти розповіла про те, що сталося в Котлі, ми б мали шанс краще це зрозуміти». — Дамо їй ще кілька днів, подивимось, що буде далі. Може, їй стане краще.

— Чому не зараз?

— Тому що за кілька годин ми вирушаємо в Кам’яне Місто. Це по-перше. А по-друге… Ти ж не любиш, щоб хтось утручався у твої справи. — Я намагалася говорити якомога спокійніше. — Елейн, напевне, також.

Неста пильно на мене поглянула, нічим не видаючи своїх справжніх емоцій. І нарешті коротко кивнула.

— Що ж, принаймні вона вийшла з кімнати.

— І підвелася з крісла.

Ми обмінялися спокійними поглядами. Як і належало двом сестрам, які непокоїлися про стан своєї третьої сестри.

Я спитала:

— Чому ти не хочеш тренуватися з Кассіаном?

На цих моїх словах спина Нести знову закам’яніла.

— А чому мені пропонують тренуватися тільки з Кассіаном? Чому не з кимось іншим?

— З Азріелем?

— З ним або з тією білявкою, яка ніколи не вгаває.

— Якщо ти про Мор…

— І навіщо мені взагалі тренуватися? Я не воїн. І не маю жодного бажання битися.

— Вправи зроблять тебе сильнішою…

— У світі багато різновидів сили, і не всі вони потребують вимахування мечем, щоб уривати чиїсь життя. Так учора сказала мені Амрен.

— А ти сказала, що бажаєш смерті своїм ворогам. Чому ж не вбити їх власноруч?

Неста стала уважно розглядати свої нігті.

— Навіщо? Замість мене це може вчинити хтось інший. Адже є кому із цим упоратися!

Я потерла скроні.

— Ми…

Але тут двері бібліотеки розчинились, і я різко прибрала свій повітряний бар’єр, щоб краще чути обережні кроки. Та вони нараз увірвалися.

Я схопила Несту за руку, утримуючи її на місці. Почувся голос Люсьєна:

— Ти нарешті… вийшла з кімнати.

Неста напружилася, і її білі зуби сяйнули в лютому оскалі. Я ж лише сильніше стиснула її руку й, утримуючи її на місці, оточила нас новою стіною повітря. Небезпека Елейн не загрожує з появою Люсьєна. Хай навіть він і порушує озвучені нами правила… Тривале усамітнення Елейн не пішло їй на користь. І сьогоднішні напівзагадки це зайвий раз підтверджують.

До нас знову долинули звуки кроків. Люсьєн набрався сміливості наблизитися до Елейн, що досі стояла біля вікна.

— Я можу тобі чимось допомогти?

Ніколи я не чула, щоб голос мого друга був такий ніжний і несміливий. Такий стурбований. І я не стрималася, хай як недобре це було з мого боку, потягла ниточку зв’язку до них. І не так до Елейн, як до Люсьєна.

І опинилась у його тілі, в його голові.

«Така худа.

Вона, мабуть, зовсім нічого не їсть.

Як вона взагалі може триматися на ногах?»

Думки насідали, хаотично змінювали одна одну. Серце шалено калатало, і він не смів скоротити дистанцію в п’ять кроків між ними. Елейн не поверталася до нього, але наслідки її голодування були очевидні.

«Торкнутись її, відчути запах, смак…»

Бажання, що вирували в ньому, були подібні до бурхливої ріки. Він мимохіть притиснув руки до боків. Люсьєн не очікував побачити тут Елейн. Розумів, що на її сестру Несту — гадюку — міг натрапити й до цього був готовий. Як він і очікував, його розмова з Азріелем була досить напружена, попри те що той тримався досить чемно. Найбільше Люсьєна доводило до сказу його становище в Домі Вітру. За всіх наданих йому вигод він не забував, що перебуває в полоні. Минуло якихось два дні, але вони здалися йому двома роками. Але ж тут, тільки на іншому поверсі, жила його справжня суджена. Бажання побачити її взяло гору над можливістю наразитися на гнів Різенда.

Він просто хотів зайти до бібліотеки і взяти кілька книжок. Адже в нього на читання ніколи не було вільного часу. А в бібліотеці він раптом натрапив на неї. Свою суджену. Яка нічим не нагадувала йому Джезмінду.

Джезмінда була зіткана зі сміху і пустощів, надто дика й вільна як для спокійного плину сільського життя, що судилося їй за походженням. Вона дражнила його і спокушала, розпалюючи в ньому пристрасть. Джезмінда полонила його, заволоділа всіма бажаннями. Окрім неї для нього не існувало інших жінок. Була вона — одна-єдина. Джезмінда бачила в ньому не сьомого сина Вищого Лорда, а чоловіка, якого покохала з першого погляду і безоглядно. Вона вибрала його сама.

А Елейн його не обирала. Доля сама кинула цю дівчину до нього.

Він побачив розставлений на низенькому столику чайний набір.

— Одна із цих чашок, напевно, належить твоїй сестрі.

На звичному кріслі «гадюки» і справді лежала книжка. Котел, допоможи тому, над ким доля не змилостивиться.

— Ти не проти, якщо я і собі наллю чаю?

Люсьєн намагався говорити легко, спокійно, попри те що серце калатало в грудях так, що він боявся, щоб його не знудило на дуже дорогий і дуже давній килим. Напевно, сангравський, судячи з візерунків і розкішних кольорів.

У Різенда, хай там що і як, смак був вишуканий. Свою домашню бібліотеку він умеблював особливо продумано, віддавши перевагу комфорту, а не розкоші. Йому хотілося, щоб тим, хто приходить сюди, було приємно поринути в читання, зручно умостившись у кріслі.

Люсьєн намагався не зізнаватися собі в тому, що йому це подобається. І що Веларіс його просто зачарував.

А люди, які тепер називали себе новою сім’єю Фейри… Колись давно він думав, що саме таким має бути життя у дворі Темліна.

Груди пройняло болем, наче від пострілу, але він перейшов килим. Зусиллям прогнав тремтіння з рук, наливаючи собі чашку чаю й сідаючи в крісло навпроти того, яке покинула Неста.

— Тут є таріль із печивом. Хочеш покуштувати?

Він не сподівався на відповідь і давав собі хвилину за хвилиною, щоб не покидати цієї кімнати. Він був не в змозі підвестися й піти, хоч було край треба. Якщо йому пощастить, він зможе уникнути зустрічі з Нестою.

Спалах сонячного променя у волоссі Елейн відволік Люсьєна від змагань зі своїми бажаннями. Елейн повільно розвернулась, виринаючи зі своєї прострації, і він побачив її обличчя, якого не бачив від того дня в Гайберні.

Тоді воно було спустошене і перелякане, з губами, посинілими від холоду й шоку. А тепер…

Вона була бліда. І вираз очей спустошений. Але від одного погляду на Елейн у Люсьєна забило дух.

Гарнішої за неї світ не бачив. Ця жінка була небаченої вроди.

Відчуття зради, масне і нудотне, отруїло кров. Те саме він колись казав Джезмінді.

Але навіть крізь сором почуття волали: «Моя! Ти моя, а я твій. Суджені».