Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 58)
— Чому?
— Тому що хочу допомогти.
Цієї відповіді було досить. Ми замовкли, і тільки струмок порушував тишу.
— Ти злякався б її, якби Неста справді
Кассіан довго мовчав.
— Я воїн. Я все життя ходжу поряд зі Смертю. Я більше боявся б
— Дякую, — мовила я, стиснувши його руку.
Не знаю навіть, чому я так сказала, але Кассіан усе одно кивнув мені.
Я відчула Різа ще до того, як він з’явився, і лише потім поцілована зірками радість розквітла в мені, коли Різ зіткався перед нами просто з повітря.
— Ну як?
Кассіан зістрибнув з валуна і простягнув мені руку, щоб допомогти злізти.
— Тобі не сподобається озвучена ціна.
Різ розкинув руки, щоб перенести нас обох у Веларіс.
— Якщо він забажав вишуканого посуду, я доставлю йому в камеру кілька комплектів.
Ми з Кассіаном, чіпляючись за руки Різа, навіть не усміхнулися на його жарт.
— Увечері ще поторгуємося, — нарешті буркнув Кассіан у відповідь на жарт Різа.
За якусь мить острів потонув, схований від нас у тінях.
Розділ 24
Коли ми в розпалі денної спеки повернулися до міського будинку, Кассіан з Азріелем тягнули жеребки, вирішуючи, хто залишиться у Веларісі.
Обидва хотіли приєднатися до нас, але за давнім протоколом один повинен був охороняти місто. А також охороняти Елейн, про що я в жодному разі не мала наміру повідомляти Люсьєну.
Кассіан витягнув коротку паличку і вилаявся. Азріель тільки поплескав його по плечу і полетів у Дім Вітру готуватися до візиту.
За кілька хвилин я також рушила слідом, залишивши Кассіана переповідати Різу решту слів Косторіза і несподіваної його забаганки.
Перед візитом до Кам’яного Міста мені треба було побачитися з Елейн. Я повинна була завітати до неї ще вранці, бо згадала, що за кілька днів мало б відбутися її весілля з Ґрасеном, але… Я подумки вилаяла себе за свою забудькуватість. Що ж до Люсьєна… Я мала намір наглядати за ним, не вважаючи це чимось образливим для нього. Хотіла дізнатися, як минула їхня вчорашня розмова з Азріелем, і переконатися, що Люсьєн запам’ятав наші правила й не порушує умови перебування у нас.
Проте через п’ятнадцять хвилин я шкутильгала коридорами Дому Вітру, при кожному кроці кривлячись від болю. Добре, що Азріель мене не бачив. Здійснивши розсіювання, я опинилася на найвищому балконі, і тут мені заманулося політати. Чом би й ні! Прекрасний момент для тренувань, анітрохи не гірший за будь-який інший. Створила собі крила… і гепнулась з десяти метрів простісінько на твердий камінь.
Висхідні потоки врятували мене від переломів. Але я забила коліна. Мені було ніяково, що я така незграбна. Добре, що не було свідків.
Я досить швидко впоралася зі своїми забитими колінами, зумівши вгамувати біль. А коли підходила до сімейної бібліотеки, де сподівалася знайти Елейн, то вже майже не шкутильгала. Елейн справді була там. Вона дивилася у вікно і, коли я увійшла, навіть не озирнулась. Та принаймні сестра вийшла зі своєї кімнати.
Неста читала, сидячи у своєму звичному кріслі, одним оком позираючи на Елейн, другим — у книжку, яку тримала на колінах. Коли, прочинивши різьблені дерев’яні двері, я стала на порозі, вона звела на мене погляд.
— Привіт, — сказала я, зачиняючи за собою двері.
Елейн не ворухнулася. Сьогодні вона була вбрана у ніжно-рожеву сукню, колір якої робив збляклу шкіру ще більш хворобливою. Красиве каштаново-золотаве волосся важкими кільцями спадало на її худеньку спину.
— День нині хороший, — сказала я, щоб не мовчати.
Неста в подиві вигнула брови.
— А де ж твоя звична зграя друзів? — запитала вона в’їдливо.
Я стрималася і лише суворо поглянула на неї.
— Ця «зграя» друзів надала тобі притулок. Ти можеш їх не любити, але й говорити про них у зневажливому тоні не маєш права. Вони дбають про тебе.
А ще навчають. Чи що там робила з нею Амрен.
— Ти готова до сьогоднішнього вечора?
— Так, — буркнула Неста і знову втупилася в книжку.
Цілковите ігнорування. Мене для неї не існувало.
Я тихенько пирхнула. Це був той звук, який за нашого спільного людського життя страшенно її дратував. Зрештою, залишивши Несту в спокої, я підійшла до Елейн. Неста, забувши про книжку, стежила за кожним моїм кроком. Мов пантера, яка оберігала своє дитинча, якому загрожує небезпека.
— На що ти дивишся? — спитала я Елейн. Дуже тихо і спокійно.
Її обличчя було геть спустошене, губи втратили колір. Але вони ворухнулися, і вона ледь чутно промовила:
— Тепер я можу бачити дуже далеко. Аж до самого моря.
За Сидрою й справді синіло море. Раніше своїм зором вона б так далеко не сягнула вздовж срібної стрічки Сидри.
— До гостроти свого зору ти поступово звикнеш.
— Я можу чути твоє серце — якщо прислухатися. І серцебиття Нести також.
— З часом ти навчишся стишувати звуки, які тобі заважають.
Я, приміром, навчилася цього. І Неста, мабуть, також. Чи вони щодня і щомиті чують стукіт сердець одна одної? Я не стала питати про це Несту.
Елейн нарешті подивилась мені в очі. Уперше за весь цей час я побачила очі своєї середньої сестри.
Навіть зблякла від горя і відчаю краса Елейн вражала. Перед такою красою принци і навіть королі падали на коліна. Але… в цій красі не було радості. Не було світла. Не було життя.
— Тепер я можу чути море, — сказала вона. — Навіть уночі. Навіть уві сні. Бурхливе море… і крики вогняного птаха.
Я змогла не зиркнути на Несту. Навіть міський будинок був надто далеко від найближчого берега. А вогняний птах…
— Тут, у моєму іншому домі є сад, — сказала я. — Ти могла б доглядати його. Звісно, якщо в тебе виникне бажання.
Елейн нічого на це не відповіла і знову повернулася до вікна. Сонце затанцювало в її волоссі.
— І я чутиму хробаків, які повзають у землі? І як росте коріння? А вогняний птах прилетить, сяде на дерево і спостерігатиме за мною згори?
Я не знала, що їй на те відповісти. Та й чи потрібна була їй моя відповідь. Я ледве стримувала внутрішнє тремтіння, намагалася, щоб воно не вихопилося назовні.
Але помітила, що Неста дивиться на нас, завважила проблиск душевного болю в її обличчі, перш ніж той біль знову сховався за холодною маскою.
— Несто, допоможи мені, будь ласка, знайти потрібну книжку.
Я вказала поглядом на книжкові шафи, що стояли трохи віддалік.
Там можна було перекинутися словом з Нестою. Якщо ж Елейн щось знадобиться, то ми будемо неподалік. До того ж вона залишалася в полі нашого зору. Це в разі, коли їй заманеться заподіяти собі шкоду.
У мене серце зайшлося, коли, ніби у відповідь на мої невеселі думки, погляд Нести, так само як і мій, ковзнув у напрямку вікон, перед якими стояла Елейн. Щоб упевнитися, чи можна і чи просто їх відчинити. На щастя, вікна були запечатані охоронною магією назавжди — напевне, для того, щоб захистити безцінні книги на той випадок, якщо хтось, найвірогідніше Кассіан, забуде їх зачинити.
Неста мовчки відклала книжку і пішла за мною в маленький лабіринт із шаф та полиць. Ідучи, ми обидві дослухалися до звуків із читальної зони. А коли відійшли достатньо далеко, я поставила щит зі щільного вітру, який залишав розмову всередині.
— Як ти змогла виманити Елейн із кімнати?
— А я й не виманювала її. — Неста притулилась спиною до книжкових полиць і схрестила на грудях худенькі руки. — Я знайшла її вже тут. Коли прокинулась, її не було в ліжку.
Уявляю, як запанікувала Неста, коли побачила порожню кімнату.
— Вона щось їла?