Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 51)

— А якщо Стіна впаде, ми…? — почала я, але не змогла закінчити.

Різ узяв мене за руку, переплів наші пальці.

— Так. Якщо будуть люди чи фейрі, яким знадобиться прихисток… це місто буде для них відкрите. Веларіс довго, надто довго був закритий. І додати сюди нових людей, з різних місць, з різними історіями й культурами… Не бачу в цьому нічого поганого. Можливо, призвичаїтись буде складніше, ніж зараз здається, але… так. Ворота міста будуть відчинені для тих, хто потребуватиме захисту. Для будь-кого, хто зможе дістатися сюди.

Я стиснула його руку, насолоджуючись відчуттям тяжко зароблених мозолів. Ні, я нізащо не дозволю взяти йому на свої плечі весь тягар цієї війни. Він тепер більше не сам у ній.

Різ подивився на прочинені двері — і на постать у плащі з каптуром, яка, схована в темряві, терпляче чекала нас за ними. Щойно я побачила той каптур знайомого кольору, діадему з прозорим блакитним каменем, що тримала його, вуаль, яку можна було опустити, прикривши обличчя й очі, як одразу забула про біль у спині і м’язах.

Жриця.

— Це Клото, — спокійно сказав Різ, відпускаючи мою руку, і повів мене туди, де на нас чекала жінка.

Його долоня, що лягла мені на спину, своїм теплом зігрівала і підтримувала мене. Він передчував, як подіє на мене ця зустріч.

— Вона одна з десятків жриць, які тут працюють.

Клото мовчки вклонилася.

— Я… не знала, що жриці покинули свої храми.

— Бібліотека теж є в певному розумінні храмом, — усміхнувся Різ. — Але жриці тут…

Досить нам було переступити поріг бібліотеки, як довкруги ожило золоте сяйво. Я не розуміла, навіщо Клото очікувала нас у цілковитій темряві.

— Жриці тут особливі. Унікальні.

Клото ледь схилила голову набік. Напевно, слова Різа її здивували. Обличчя жриці залишалося в тіні каптура, а тіло ховалося у важких складках мантії. Вона мовчала, а проте навколо неї ніби танцювало саме життя.

Різ тепло усміхнувся жриці.

— Ви знайшли тексти?

І знову у відповідь непевне хитання головою, свого роду і так, і ні. Лише тепер я зрозуміла, що вона не може або не хоче говорити. Клото жестом запросила нас ліворуч — у саму бібліотеку. Я відвела погляд від мовчазної жриці, щоб роззирнутися довкола і збагнути, куди потрапила.

Бібліотека була геть не схожа на простору кімнату маєтку. Вона була такою, ніби основу гори спустошив якийсь велетенський магічний кріт, прориваючись із поверхні до найтемнішого серця світу. А довкола ями, врізані у саму гору, спіралями, поверх за поверхом, у непроглядну чорнильну пітьму спускалися книжкові полиці, між якими були облаштовані зони для читання. Горизонтальні шари поверхів ішли далеко вглиб. З того, що я могла роздивитися на різних поверхах, коли підійшла до кам’яної огорожі тієї прірви, були коридори, які відходили від центру бібліотеки спицями велетенського колеса.

Простір був тихий, але живий, заповнений шелестом паперу і пергаментів, мов ціла армія метеликів дружно шелестіла крильцями. Або ж тут жив багаторукий, багатоногий і багатоголовий звір, поглинутий читанням.

Я подивилася вгору й побачила ті самі незліченні полиці, які, напевно, сягали самого Дому Вітру. А де вони закінчувалися внизу, я не наважувалася навіть уявити. Глибоко внизу була непроникна… пітьма.

— Що там на дні? — запитала я в Різа, який зупинився поруч, торкаючись плечем мого плеча.

— Одного разу я під’юдив Кассіана злітати туди й подивитись. — Різ зчепив руки на поруччі, вдивляючись вниз, у темряву.

— І?

— І вилетів він звідти запаморочливо швидко і блідий як смерть. Я ніколи не бачив, щоб він так швидко літав. Він так і не сказав мені, що там побачив. Протягом перших тижнів я гадав, що він жартує, підігріває мою цікавість. А за місяць вирішив сам злітати й подивитися. І тоді Кассіан пообіцяв прив’язати мене до стільця. Він сказав, що деяких речей краще не бачити й не чіпати. Минуло вже дві сотні років, а він досі не зізнається, що там побачив. А досить про це згадати, як він стає блідим і по тому на кілька годин замовкає.

У мене все похололо всередині.

— Там… якесь чудовисько?

— Не знаю. — Різ кивнув на Клото, яка терпляче чекала за кілька кроків від нас, досі ховаючи обличчя в тіні каптура. — Вони про це не говорять і не пишуть. Тож навіть якщо знають, мені розповідати не хочуть. Але поки воно не чіпає нас, я теж його не чіпатиму. Якщо там справді є воно. Кассіан не казав, що на дні хтось живе. Можливо, «це» геть іншої природи.

Я вже всього надивилася у своєму житті, і мені аж ніяк не хотілося думати про те, що могло ховатися на дні бібліотеки. І чому так злякався Кассіан, який протягом століть був свідком таких жахів і небезпек, які мені годі було й уявити.

Замість кручених сходів поверхи поєднувалися крученим пандусом. До нього зараз і попрямувала Клото. Як і всюди, підлога тут була з червоного каменю, але гладенька. Цікаво, комусь зі жриць спадало на думку спуститися цією спіраллю, коли їх ніхто не бачить?

«Наскільки я знаю, ні, — почула я в голові відповідь Різа. — Але в дитинстві ми з Мор якось спробували. Мати спіймала нас на третьому поверсі й відправила спати без вечері».

Я приховала усмішку. «Невже це був такий злочин?»

«Радше не це, а олія, яку ми щедро розлили на доріжках. Учені сковзалися на ній і летіли шкереберть».

Я закашлялась, щоб приховати сміх, і схилила голову, хоч Клото й була на кілька кроків попереду.

Ми проходили повз стійки з книжками і сувоями, повз полиці, витесані в скелі або зроблені із суцільного темного дерева. Коридори розбігалися навсібіч, зникаючи глибоко в горі, і що кілька хвилин траплялася невеличка ділянка для читання — з акуратними столиками, приглушеними скляними лампами, м’якими стільцями й диванами. Підлогу вкривали старі плетені килими, зазвичай перед камінами, врізаними у скелю, розташованими на безпечній відстані від полиць за екранами зі щільної сітки, яка мала втримати всі випадкові вуглинки та іскри. Тут було затишно попри неймовірний розмір, тепло попри невідоме жахіття глибоко внизу.

Якщо всі добряче мене розсердять, можна буде тікати сюди в пошуках спокою і тиші. Я ледь помітно усміхнулася Різу, який навіть не скосив на мене очей, говорячи тільки подумки.

«Хіба вони й досі не знають, що тебе можна відшукати саме тут?»

«Знають. Але я ніколи двічі не зупиняюся в одному місці, тому шукати мене доводиться так довго, що їм стає ліньки. До того ж їм відомо, що сюди я ходжу, коли хочу залишитись на самоті».

«Бідолашний Вищий Лордик, — подумала я, — вимушений тікати, щоб як слід побідкатись на самоті».

Різ ущипнув мене за сідницю, і я прикусила губу, щоб не зойкнути. Плечі Клото, ладна заприсягтися, тремтіли від нечутного сміху.

Щипок Різа хвилями болю пробіг м’язами. Я вже хотіла накинутися на нього, але Клото, спустившись ще на три поверхи, ввела нас у куточок для читання. Тут стояв масивний робочий стіл, завалений товстими старовинними книгами в потертих шкіряних палітурках.

З одного боку стіл був вільний від книжок. Там лежав акуратний стосик паперу, стояла чорнильниця й вазочка з перами. Лампи світили весело, яскраво, розганяючи темряву. Поряд, між двома шкіряними диванами обабіч каміну, у якому потріскували дрова, притулився низенький столик. З вигнутого носика срібного чайника, що стояв на ньому, йшла пара. Біля нього тулилися горнятка, на тарелі лежали маленькі канапки та печиво, а поряд були викладені серветки, як тонкий натяк на те, що ними треба скористатися, перш ніж торкатися книжок.

— Дякую, — сказав Різ жриці, яка у відповідь витягла книжку зі стосу, який, напевне, сама для нас збирала, і розгорнула на закладці.

Старовинна оксамитова стрічка була кольору засохлої крові, але в яскравому світлі ламп мою увагу привернула не вона, а рука жриці. Пальці були покручені, вигнуті і стирчали врізнобіч. Я б подумала, що це вроджена особливість кисті, якби не рубці. На мить пам’ять повернула мене у весняний ліс. На мить я знову почула хрускіт, із яким камінь, за моїм наказом, трощив плоть і кістки іншої жриці. Знову і знову…

Різ поклав долоню мені на талію. Скільки ж зусиль знадобилося Клото, щоб цими понівеченими руками привести тут усе до ладу…

Проте вона подивилась на іншу книжку, принаймні повернула голову в той бік, і книжка сама ковзнула до неї.

Звісно. Магія.

Пальцем, який вигинався у двох різних напрямках, вона вказала на обрану сторінку, а потім ще на одну книжку.

— Я подивлюся, — пообіцяв Різ, схиляючи голову. — Якщо нам щось знадобиться, погукаємо.

Клото вклонилася йому й рушила геть, обережна і мовчазна.

— Дякую, — сказала я.

Жриця зупинилась, озирнулась і вклонилась уже мені. Каптур мантії захитався.

За кілька секунд вона зникла. А я все дивилася їй услід, навіть коли Різ опустився на один із двох стільців перед стосами книжок.

— Дуже давно кілька молодиків із фейської знаті жорстоко поглумилися над Клото, — тихо мовив Різ.

Я не потребувала подробиць. Болю в голосі Різа було досить, щоб зрозуміти сказане. Але від почутого мене пройняв дрож.

— Вони вирізали їй язик, щоб Клото не могла розповісти, хто на неї напав. І розтрощили руки, щоб не змогла про це написати.

Кожне його слово було різкіше за попереднє. У маленькій читальні заклубочилася темрява. У мене похололо в животі.

— Чому її просто не вбили?

— Тому що так їм було веселіше. Їм хотілося подовжити задоволення. Клото, напевно, померла б, якби Мор випадково не натрапила на неї. І не привела до мене.