Сара Маас – Двір крил і руїн (страница 50)
— Тобто все тіло.
І знову суха мовчазна усмішка.
— Як гадаєш, чому іллірійці такі м’язисті і стрункі?
— Чому ніхто раніше не попередив мене про твою самовпевненість?
Кутик його губ смикнувся вгору.
— Обидва крила — із землі, — наказав він.
Тиха невблаганна вимога.
Я здригнулася від напруження, намагаючись змусити своє тіло звести праве крило. Але марно.
— Спробуй розкрити їх, потім скласти.
Я спробувала розкрити відразу два крила і зашипіла, бо кожен м’яз спини відгукнувся болем на мої старання. Навіть легесенький бриз, який долинав з озера, лоскотав мені крила і тягнув додолу, тому довелося розставити ноги на каменистому березі, шукаючи бодай якоїсь рівноваги…
— А тепер згорни крила.
Я згорнула — так швидко, що не втрималась і заточилася.
Азріель вчасно підхопив мене, не давши поцілуватись із камінням, піймав під пахву і поставив рівно.
— Що міцнішими будуть м’язи спини, то легше ти утримуватимеш рівновагу.
— Тобто — назад, до Кассіана.
Азріель кивнув у відповідь.
— Завтра. А сьогодні зосередься на тому, щоб піднімати і згортати крила. Розгортати й піднімати.
Сонце просвічувало через червоні із золотом перетинки Азріелевих крил.
— Ось так.
Він невтомно то широко розгортав крила, то згортав їх, знову розгортав, зводив догори, знову опускав. І так вправлявся багато разів.
Я зітхнула і стала повторювати вправи за ним, попри те що спина скажено боліла.
«Відмовся, поки не пізно, — нашіптував мені мій внутрішній голос. — Нема чого гаяти свій і чужий час».
Можливо, ці уроки польотів і справді були марнуванням часу.
Розділ 20
— Мені ніколи в житті не траплялося нагоди побувати в бібліотеці, — зізналась я Різенду після обіду, коли ми почали спускатися туди з Дому Вітру, долаючи пішки поверх за поверхом.
Мої слова луною покотилися кудись у коридори, вирізьблені в червоному камені. З кожним кроком я смикалася від болю й потирала спину.
Азріель дав мені тонік, який мав допомогти втамувати біль, але я знала, що ввечері таки плакатиму від болю. Утім, може, й раніше, від досади, якщо нам не пощастить знайти потрібні нам книжки.
— Як це ти ніколи не була в бібліотеці? — здивувався Різ.
— Тобто, — уточнила я, — якщо не рахувати особистих бібліотек тут і у Дворі Весни, а також нашої родинної бібліотеки, але… Я ніколи не бувала у справжній бібліотеці.
Різ скоса поглянув на мене:
— Я чув, що на континенті у людей є п’ять бібліотек — безкоштовних і відкритих для всіх.
Я не знала, запитує він чи стверджує, але кивнула.
— На одній із територій впускають будь-кого попри походження і статус.
Я поміркувала над його словами.
— А ці бібліотеки… вони існували там до Війни?
Вони існувати, але ж я мала на увазі…
— Так, — відповів Різ. — Величезні бібліотеки, де було повнісінько прискіпливих бібліотекарів, котрі пишалися своєю вченістю. Але вони могли швидко знайти книги, вік яких обчислювався тисячами років. Проте відвідувачів туди допускали як виняток. Було, хтось брав із собою раба або відправляв його туди з дорученням. Однак і тоді за людьми пильно стежили.
— Чому?
— Тому що в бібліотеках було багато книг з магії та інших знань, які від усіх старанно приховували. — Різ сунув руки до кишень і повів мене в коридор, освітлений чашами магічного світла. Їх тримали в руках прекрасні жіночі статуї з мармуру — Вищі і нижчі фейрі впереміш.
— Учені і бібліотекарі відмовлялися мати рабів. Хтось вважав рабство ганебним явищем, але більшість не хотіла допускати до книг і книжкових сховищ майже нікого.
Різ жестом вказав мені на ще одні виткі сходи. Ми були вже глибоко під горою. Повітря тут сухе, прохолодне і якесь важке, немов йому не одна сотня років.
— А що сталося з бібліотеками, коли побудували Стіну?
Сходи звузилися, стеля опустилась нижче, і Різ підібгав крила.
— Більшість учених мала достатньо часу, щоб евакуюватися — вони змогли перенести із собою й книжки. Але ті, кому забракло часу або сил… — На його вилицях заходили жовна. — Вони палили бібліотеки. Щоб не допустити людей до своєї дорогоцінної інформації.
У мене поза шкірою пройшов мороз.
— Хіба вони не розуміли, що якісь знання будуть втрачені назавжди?
Він кивнув, і у тьмяному світлі зблиснуло його чорне як ніч волосся.
— Окрім забобонів був ще й страх: що, як люди знайдуть небезпечні закляття і використають їх проти нас?
— Але у нас… тобто
— Деякі здатні. Зазвичай ті, у кого в далеких пращурах був хтось із фейрі. Але є й такі закляття, які зовсім не потребують від виконавця магії — їм досить промовити певні правильні слова. Або ж до слів додати ще й потрібні порошки, відвари, мазі тощо.
Слова Різа торкнулися якихось моїх спогадів. Я спитала:
— Чи могли… Тобто, очевидно, що могли, але… Люди і фейрі колись народжували дітей. І що було з тими дітьми далі? Які землі вибирали вони собі після появи Стіни?
Сходи, якими ми піднімалися, вивели нас у широкий коридор із червоного каменю, що вів до закритих обсидіанових дверей, помережаних сріблястими прожилками. Вони зачаровували… і водночас жахали. Так, неначе за ними тримали страшних чудовиськ.
— Напівкровкам було непросто, — відповів Різ після нетривалого мовчання. — Змішаних шлюбів було небагато. Найчастіше діти народжувалися в результаті любовних пригод фейських чоловіків. Батькам вони були не потрібні, та й матері не надто раділи таким нащадкам. Проте більшість напівкровок залишалася жити з матерями, у людських родинах. Та щойно звели Стіну, напівкровки стали для людей геть небажані. Вони нагадували про все, що фейці коїли зі смертними. Про ворога, нині відділеного Стіною. У кращому разі такі напівкровки ставали паріями й вигнанцями, і їхні нащадки, яким не пощастило успадкувати наші фізичні риси, також. Ну, а в гіршому… Люди в перші роки після спорудження Стіни і ще покоління по тому були дуже злі. І хотіли поквитатися з кимось за рабство, за все те зло, що їм було заподіяно. Злість зберігалася, поки ті покоління не вимерли. Напівкровки гинули за помилковими наклепами. Їх позбавляли життя за чужу провину. Вони взагалі були винні завжди й в усьому.
Різ підійшов до дверей, і ті відчинилися від легкого віяння вітру — так, наче сама гора ладна була нам прислужитися.
— А що було з напівкровками по цей… наш бік Стіни?
— За статусом вони були нижчі за нижчих фейрі. Їх звідусіль проганяли, не давали ніякої роботи. Хтось старцював. А хтось знайшов собі роботу на вулицях міст. Торгував собою.
— І навіть тут, у Веларісі? — ледь видихнула я.
— Тоді Вищим Лордом був мій батько. — Я відчула, як напружилася спина Різа. — Протягом багатьох століть ми не пускали сюди людей: ні рабів, ані вільних. І після появи Стіни становище не змінилося. Він нікого сюди не впускав, не надавав притулку. Та ніхто вже й не прагнув потрапити у Двір Ночі, наслухавшись про нас усіляких жахіть.
— А коли ти став Вищим Лордом?
Різ досі стояв на порозі дверей, за якими був простір, оповитий сутінками. Він стояв, ніби не наважуючись переступити поріг.
— На ту пору більшість напівкровок було вже пізно рятувати. Людська природа майже завжди брала гору. Вони старіли й помирали. Та й доволі важко пропонувати комусь притулок, якщо не певен, що пропонуєш безпечне місце. Ми були змушені підтримувати образ жорстокого і кривавого Двору.
Його очі сяйнули зоряним світлом.
— За ті роки ми декого знайшли. Кілька напівкровок зуміли дістатися сюди. Інші ж… врятувати їх ми просто не могли.
Щось ворухнулось у темряві за дверима, але я дивилася тільки на Різа, на його напружені плечі.